Що таке патріотизм по-російськи? Що таке український патріотизм? Чи відрізняються вони, а чи однакові? На ці питання спробував відповісти Михайло Дубинянський. Подаємо текст повністю, але за традицією, з власними коментарями (курсивом), бо, як на мене, тут є що додати.
В прошлом году был окончательно похоронен миф об украино-российском братстве, но наши страны продолжают следовать параллельными курсами.
В 2014-м Россия и Украина пережили милитаризацию, экономический кризис, затягивание поясов, обесценивание национальных валют и вместе с тем – патриотический подъем.
Кому-то могло показаться, будто патриотичные россияне и украинцы очень похожи.
Одни размахивают триколором, другие – желто-голубым флагом, одни ненавидят бандеровцев, другие – ватников, одни скандируют "Крым наш!", другие – "Слава Украине!"
При этом и первые, и вторые живут все хуже и хуже.
Но внешнее сходство обманчиво. В действительности 2014 год продемонстрировал принципиальную разницу между украинскими и российскими патриотами. Дело не только в том, что одни стремятся захватить чужое, а другие вынуждены защищать свое.
Отношение к своему тоже отличается. Массовый патриотизм пришел в Украину и в Россию примерно в одно время – в середине 2000-х, на фоне Майдана и путинского подъема с колен – но изначально принял разные формы.
Пассионарные украинцы всегда признавали, что хорошего в нашем государстве мало.
Никто не выдавал желаемое за действительное, никто не спорил с тем, что существующая Украина – очень бедная, отсталая и коррумпированная страна. Об украинском благополучии говорили исключительно в будущем времени – "ще нам, браття молодії, усміхнеться доля". За неимением ощутимых успехов приходилось смотреть только вперед.
Российский патриотизм жил настоящим.
Путинская Россия преподносилась как состоявшийся и успешный проект, как альтернатива Западу и цивилизационный ориентир для соседей.
Российские патриоты гордились тем, что живут в стране "Искандеров" и нефтедолларов, Газпрома и Роскосмоса, грузинского блицкрига и духовных скреп, Сочинской Олимпиады и московских зарплат. А с недавних пор – еще и в стране Крымнаша.
Украинское патриотическое кредо звучало так: "Я люблю Украину, поэтому у нас все будет хорошо". А российское – так: "Я люблю Россию, потому что у нас все хорошо".
Со стороны российская позиция выглядела более логичной и рациональной.
Насправді така позиція не є логічною (якщо погляд цей - об`єктивний і неупереджений), адже не важко зрозуміти, що патріотизм українців стосуєтья власної землі, власного народу, власної культури та історії. Патріотизм росіян спрямований майже виключно на ДЕРЖАВУ. І в Україні і в Росії держава (це спадковість від СРСР) стоять окремо від нації, від народу, стоять НАД ними. Але українці це розуміють і прагнуть виправити, росіян же влаштовує status quo.
Якщо українці прагнуть до формули, за якою живуть всі циілізоані країни, передусім Європи: "держава для людини", то в Росії досі все грунтується на азійському середньовічному принципі "Людина для держави".
Підсвідоме розуміння того, що для держави окрема людина, її інтереси, безпека, добробут - ніщо, змушує росіян шукати душевного комфорту саме в цій формулі, приймаючи і виправдовуючи її. Тому росяни згодні аби її солдат заривали, мов бездомних собак в чужій землі, в безіменних могилах, аби вони гинули сотнями й тисячами і НЕ БАЖАЮТЬ знати, скільки їх гине, слабкодухо закриваючи очі і рятуючись пропагандиськими заявами "зобмоящика" типу "наших войск там нет", хоча в глибині душі розуміють, що це брехня. Росіяни БАЖАЮТЬ аби їх обманювали і щосили захищають цей обман. В Україні стежать за кодною жертвою і народ контролює ваду щодо раціональності втрат. Це вже велика відмінність.
Мол, это вам не бессмысленные пляски с национальным флагом, а резонная гордость за державу! Если сумасшедшие хохлы любят свою страну непонятно за что, то здравомыслящие русские люди – за дело!
Патриоты РФ охотно изображали булгаковских интеллигентов, поучающих бестолкового соседа. Они упивались собственным превосходством, им безумно нравился снисходительный тон. Обосновывая свою любовь к России, они сыпали экспертными оценками, красивыми цифрами и глянцевыми картинками. И не сознавали, что обманывают самих себя.
Усвідомлювали й усвідомлюють. Але ніколи не визнають цього "на камеру". Усвідомлення це чаїться глибоко в душі, і їм важко навіть перед собою чесно визнати ненормальність подібних "гордощів". В усі часи в успішних країнах діяла формула: великою країною є та, в якій живуть успішні, заможні громадяни. Оскільки 95% росіян живуть на межі злиднів, мало чим відрізняючись від українцв, вони шукають втіхи саме в успішності держави. Українці прагнуть виборсатися зі злиднів, росіяни з ними змирилися, щукаюч предмет гордощів не у власному гаманці, не у власній хаті, а в "Іскандерах" і танках держави. Це своєрідна суспільна сублімація.
Дело в том, что привязанность к родине – будь то Россия, Украина или любая другая страна – заведомо иррациональна. Она так же иррациональна, как привязанность к родителям и детям, которых любят не за конкретные качества, а за то, что они свои.
Поиск реальных и мнимых достоинств – нечто вторичное. Это подсознательная рационализация, стремление подкрепить свои чувства аргументами и фактами.
Однако украинский патриотизм никогда не нуждался в искусственной рационализации. Он был наивным, но искренним и естественным. Он мог жить на одних эмоциях, без дополнительной аргументации.
По сравнению с ним в российском патриотизме было не больше логики, а больше внутреннего притворства. Иррациональную привязанность к России-матушке заслонили демонстративной гордостью за великую Россию.
Любые факты, противоречившие этой позиции, вытеснялись из сознания.
Знов таки: відбуваєтья підміна понять: країна і держава. Злиденна країна зі злиденним народом придушена державою, яка існує сама для себе, як знаменита "річ у собі". Шалені нафтодолари йшли в кишеню держави, але не доходили до народу, до країни. Відповідно, держава має те, що їй потрібно для виконання власних завдань (а вони полягають в зовнішній агресії, оскільки російська держава досі стоїть на імперському контенті) - ракет, танків, олімпіад як формування престижно іміджу саме - ДЕРЖАВИ. В той самий час країна не має найнеобхіднішого: сучасних лікарень, нормальних доріг, шіл, тощо. Як результат: через село, в якому живуть знамениті "буранівські бабусі" проходить магістральний газогін, який качає газ до Європи, але в самому селя газу не було. Лише після перемоги бабусь на Євробаченні (престиж держави) уцряд спеціальним розпорядженням "преміював) село, забезпечивши будинки газом.
А в 2014 году Украина и Россия почти синхронно рухнули в пропасть, и для патриотов с обеих сторон настал момент истины.
Патриотическая формула "Я люблю Украину, поэтому у нас все будет хорошо" способна пережить любые испытания.
Ей не страшны ни войны, ни утрата территорий, ни экономический коллапс. Чем хуже нам приходится, тем больше усилий нужно приложить ради любимой Украины, вот и все. Никакого конфликта с реальностью, никакого когнитивного диссонанса не возникает.
Зато патриотическая формула "Я люблю Россию, потому что у нас все хорошо" трещит по швам.
Чтобы ее поддерживать, мало эмоционального подъема – нужна прогрессирующая шизофрения и полный отрыв от действительности.
Поначалу российские патриоты игнорировали реальность с гордо поднятой головой, иронически улыбаясь и пожимая плечами: "Западу придется признать, что Крым наш", "Европа не станет вводить санкции себе в убыток", "нас это практически не затронет", "Россия от этого только выиграет", "мировая экономика зависит от наших энергоносителей", "нефть не будет дешеветь, это никому не выгодно" и т. д. и т. п.
Но по мере стремительного падения в тартарары рационализация дается все труднее.
Откровенный бред уже не замаскируешь под экспертное мнение, а растерянность и злобу не спрячешь за снисходительной ухмылкой. Самоуверенные снобы превращаются в паникующих истериков.
Если раньше величие России обосновывалось какими-то экономическими показателями, то сейчас – больными фантазиями о радиоактивном пепле.
Справа в тому, що патріотизм, який грунтується на хибних посилках, в цьому конретному випадку - на відвертому ДЕРЖАВНОМУ шовінізмі - швидко вироджується у агресивний фашизм, для якого добробут і безпека власних громадян не є первинною - натомість не перший план виходить боротьба з оточуючим світом як альтернативою. "Опустити" сусідів до свого рівня, аби не показати ущербність "скрепів", на якій грунтується масова свідомість - ось перше завдання такої держави.
В тезультаті бачимо стрімкий регрес Росії з олігархчно-кланової держави до майже класничної деражави фашиської. Якщо набрати навіть російську сторінку "Фашизм" і зазирнути туди - з`ясовується, що всі 11 основних ознак фашиської держави, які вирізняють дослідники зараз в Росії є присутні.
Звідси і фантазії про "радиоактивний попіл": на погрозах і тиску в бік сусідів спирається будь-який фашиський режим.
Если раньше ура-патриоты сравнивали РФ с кризисной Америкой и загнивающей Европой, то теперь им остается лишь смаковать новости из воюющей Украины – мол, на украинском фоне у нас все благополучно.
Правда, многострадальный рубль уже нагнал гривну по темпам падения, так что даже эта последняя отдушина исчезает на глазах…
Привычный российский патриотизм фактически обанкротился, и наши соседи пребывают в замешательстве. Хотя, казалось бы, ничто не мешает перестроиться и озвучить правду, скрытую в глубинах патриотического подсознания: "Да, в России все очень плохо. Да, она депрессивная и отсталая. Да, она намного хуже нормальных западных стран. Да, она не лучше своих постсоветских соседей. Но она – наша родина, и за это мы ее любим!"
Увы, отказаться от фальшивого апломба не так просто.
Если россиянин любит свою страну лишь за то, что это Россия, а украинец – за то, что это Украина, то где же превосходство?
А без превосходства соседскому патриоту никак нельзя. Иначе он окажется патриотом совсем другой России, имеющей мало общего с нынешним кремлевским проектом.
В тім-то й проблема: ідеологія, яку чомусь називають "російський патріотизм" - є штучним проектом держави. Штучні брильянти можуть обманути стороннє недосвідчене око. Вони іноді обманюють і влсницю, яка забуває їхню справжню ціну, зачарована захопленими зітханнями і заздрісими зойками "сеперниць", але від цього брильянти не стають справжніми. І будь-який ломбард визнать їхню справжню ціну, скільки б власниця не носила їх від одного гендляра до іншого, переконавши себе, що всі вони брешуть...
Михаил Дубинянский, для УП
Джерело: http://www.pravda.com.ua/articles/2015/01/16/7055285/
Комментариев нет:
Отправить комментарий