Для України дата 8 червня має неабияке значення, бо саме в цей день 1648 року було написано знаменитого листа Богдана Зиновія Хмельницького до московського царя з проханням "прийняти Військо Запорізьке під свою високу руку".
Можна сперечатися щодо того, чи той союз був входженням в склад Московського царства, як вважає більшість російських істориків та політиків, чи військово-політичною угодою про протекторат, як те доводять (дуже аргументовано доречі) українські та зарубіжні дослідники. Але ось питання: якось так сталося, що цей вчинок Хмельницького вже тоді розколов Україну навіть не на два табори. Якось так сталося, що Березневі статті (які зовсім несправедливо називають Переяславською угодою, бо їх насправді було підписано в Москві) були фактично не міждержавною угодою, а документом про особисту унію з московським царем купки козацької верхівки.
Почнемо от із чого. Яким чином Хмельницький так примудрився вести зовнішню та внутрішню політику гетьманської держави, що зрештою змушений був ініціювати Переяслав? Книжки пишуть: Україна виснажилася у війні з Польщею і вже не мала достатніх людських та матеріальних ресурсів щоб продовжувати протистояння смостійно.
Це дивно. Польща кілька разів була на межі повного розгрому. Польща виплачувала Хмельницькому шалені контрибуції. Польща останніми роками воювала за рахунок найманих ландскнехтів з Німеччини й Чехії, яким треба було платити шалені гроші. І... Польща в порядку, а Гетьманщина - банкрут? Щось тут не так...
Таємниця розкривається, якщо звернути увагу на проблему людських ресурсів. Всі знають, і багато хто з авторів зі смаком змальовує те, як з початком повстання проти Польщі вся Україна "покозачилася". Тобто, абсолютна більшість селян оголосила себе козаками, людьми вільними, які здихалися польських панів над собою, людей, які прагнули й сподівалися отримати собі шмат землі від гетьмана, щоб і собі вести господарство козацього типу, тобто - хутори. За це селянство було згодне нести на своїх плечах більшу частину тягаря війни. Селяни безвідмовно платили податки у гетьманську скарбницю. Селяни безвідмовно несли різноманітні повинності, від надання коней та підвод для транспортування військового спорядження до будівництва шляхів, мостів і укріплень. І, при цьому, воювали. Майже без зброї й спорядженя, на відміну від козаків. Війну, що почалася в 1648 році історики називають війною козацько-селянськю. Але такою вона була лише спочатку. Потім...
Козаки - народ специфічний. Це зараз вже їх ідеалізували до непристойності й звели у ранг захисників віри православної та народу українського. Але за великим рахунком, особливо це стосується запорожців, більшою мірою то було військове товариство, яке жило лише для себе. Якщо й піднімалися питання "віри православної" - то радше для виправдання набігів на "басурман", справжньою метою яких (набігів) було збагачення. Чомусь не афішується, що періодами серед запорожців було до 30% поляків, такі собі католицькі захисники православ`я. Були татари і навть турки.
Траплялися непоодинокі випадки, коли запорожці, прогулявши все дощенту, замість походу в Крим (бо це далеко) нападали на перше ліпше містечко чи село в Україні. Грабували евреїів (багатших з них - лихварів чи шинкарів), але не гребували й простим селянином. Дмитро Яворницький в своїй "Історії запорозьких козаків" розповідає про випадки згвалтування козаками дівчинок 8-9 років. Ще на початку ХХ сторіччя були старі, які згадували: "Не дай Бог зустріти на шляху козака - обдере як липку".
Говорячи сучасною мовою, запорожці були організованним злочинним угрупованням, яке спеціалізувалося на розбоях, грабунках, здирництві та торгівлі людьми. Україну вони захищали постільки, поскільки це співпадало з їхніми інтересами. Цікаво, що до 1648 року Військо Запорізьке отримувало платню і від московського царя, і від польського короля і офіційно знаходилися під подвійною юрисдикцією.
Відносини між козаками запорізькими, кошовими і козаками городовими теж були доволі складними. Перші зневажали своїх "колег", які мали родини, хутори й обробляли землю. "Бабії", "гніздюки" - це не найнеприємніші призвиська, які давали запорожці городовикам. Ті не залишалися в боргу, обзиваючи кошовиків голотою (бо дійсно, 90% запорожців не мали ні грошей, ні майна, ані навіть коней).
Але і тих, і тих об`єднувало вкрай зневажливе ставлення до селянина, що призводило до бюндючності, зверхності в цих відносинах. Ми - "лицарі", а ви - "гречкосії", "свинопаси". Гадаєте, лише польскі шляхтичі називали українського селянина "бидлом"?
І ось - весна 1648 року і перші перемоги козацько-селянського війська під проводом Хмельницького над поляками. Тріумфальне повернення війська на чолі з гетьманом до Києва. А менше ніж за місяць Хмельницький пише цареві того знаменитого листа. Зауважте - шкільні підручники, м`яко кажучи, вводять в оману, переконуючи в нестачі сил як причини цього кроку - на той час гетьманська козацька держава була в зеніті потуги й слави. Далеко ще було до Берестечка, далеко було до Зборова. Попереду - численній звитяги. Над Європою неслся слава великого "Хмеля".
В чому ж справа? А справа в тому, що козацькій верхівцій загалом, і Хмельницькому зокрема козацька держава... потрібна не була! Не поспішайте лаятися й обзивати автора цих рядків різними негарними словами. Повторюємо: козакам, ані запорозьким, ані городовим абсолютно не було потрібно, аби покозачилися всі мужики українські. І з Польщею козаки воювали не за віру православну й гноблений нарід. Все простіше й страшніше. Вони лише хотіли рівних зі шляхтою прав. Хотіли, вигнавши поляків з їхніх фольварків, самим в ті фольварки поселитися, і продовжувати замість шляхти тиснути соки із селянина. Свинопаси на те й народжені, щоб годувати й одягати "лицарів".
Зауважимо, не лише до царя писав Хмель в той період, але й до польського короля, переконуючи його у вічній дружбі й приязні. І пропонував вічний мир. Одним із умов миру було складання Реєстру "справжніх" козаків. Всі, хто опинявся поза цим списком мали повернутися до свого села й надалі гнути спину на панщині. На шляхту й на козаків.
Хмельницький добре розумів, що селяни, дізнавшись про "щастя", що його приготував їм гетьман в межах своєї держави, проклянуть його і відвернуться. От вам і втрата людського ресурсу. А надалі буде і втрата ресурсів матеріальних: з-під палки селянин багато не напрацює, а то й саботуватиме сплату податків та виконання повинностей. Ось дійсна причина занепаду Гетьманщини, що, кінцево змусило частину козацької верхівки повернутися до Москви.
І "здача" України московському цареві - це історична випадковість, - так само "Хмель" віддав би її і під короля польского, якби шляхта пристала на умови козаків.
Цікаво подивитися на статті угоди Хмельницького з Москвою, ті сами, "Березневі". Де ще так було, в якій ще міждержавній угоді прописані майнові гарантії можновладців? В яких ще угодах можна знайцти відомість на "зарплату", яку козацька старшина мала отримувати з московської казни?
"... п.2. Писареві військовому по милості царського величества щоб давано 1000 (золотих) польських на підписків (канцеляристів), на суддів військових по 300 золотих польських, на писаря судейського по 100 золотих польських, на писаря й хорунжого по 50 золотих, на хорунжого сотенного по 30 золотих, на бунчужного гетьманського 50 золотих".
Це - не "ласка" царя. Це - пропозиції козаків із статей, які їхнє посольство запропонувало царському уряду 21 березня 1654 року. Цікаво, що цар "милостиво" прохання задовольнив, але задовольнив своєрідно: "Царське величество пожалував, велів бути по їх прошенню;а давати ті гроші з тамошніх доходів. Правда класно? Мужики українські, ті самі "гречкосій" й "свинопаси", які, за переконаннями українських "лицарів" рилом у козаки не вийшли й були повернуті в села за рало, мали з власних грошей годувати "захисників", які просто продали Україну цареві!
Так стаття 2 - не єдина, що стосувалася кишень козацьких. Була окрема - про доходи самого гетьмана. І про вольності козацькі не забули. Прописано було все, аж до ставочків і млиночків (чи не занадто дрібно як для Хмельницького?) для бідних полковників.
Щодо млинів ми не жартуємо! Ось пункт 3: "На писаря і на суддів військових, на 2 чоловіка, на всякого полковника, осавулів військових і полкових, щоб було по млину, для вигодовування, тому що несуть великі видатки. Треба думати, що ті млини не з Московії привезли, - то цар "милостиво жалував" козакам те, що і так було в землі українській.
З 11 пунктів "статей" 5(!) так чи інакше торкаються делікатного питання грошового або продовольчого "забезпечення" козаків та козацького війська.
А скільки ж статей торкається селян? А міщан? Нуль і... нуль. Головне - власна кишеня. Власний млиночок.
Зрада була такою глобальною і такою страшною, що в Україні почалися стихійні повстання проти гетьмана. Українські історики якось не люблять оповідати про те, як нещодавні побратими Хмельницького виступали тепер вже проти нього, і як "Хмель" ті виступи потопив в крові. На наш погляд, Руїна почалася не зі смертю Богдана, а ще за кілька років до цього. Коли легендарний козацький полковник Іван Богун (далеко не всі козаки згодні були продатися за золоті та млиночки) ігнорував Переяславську "Раду", проклявши Хмельницького і гордовито оголосивши: "За московських котів драних (посольство Бутурліна привезло в якості дарунків соболів) польське ярмо на ярмо московське не міняю". Знаменитий кошовий отаман Іван Сірко навідріз відмовився бути присутнім на тій "Раді", втім, як і переважна більшість козацьких полковників.
Хмельницький не наважився, чи навіть побоявся проводити "Раду" в Києві, тим більше, що митрополіт Київський виступив категорично проти. В Переяслав (про це історики також скромно мовчать) московських послів запросили тому, що в цьому місті полковником був зять Хмельницького. Тай склад Ради (близько 200 людей, половина з яких - зігнані насильно міщани, а половина з решти половини - близькі приятелі та родичі Хмельницького) на віче ніяк не тягнуло.
Та про Переяслав - принагідно іншим разом.
Поки що приведемо слова, якими Хмельницький підписав свого листа від 8 червня 1648 року, менш ніж через два місяці після повстання і майже за сім років до того, як формально став підданим царя: "Вашого царського величества вірні піддані, найнизші й вірні слуги Богдан Хмельницький, гетьман з Військом його царського величества Запорозьким".
Тепер проставимо всі точки над "І". Богдан Хмельницький був великою людиною. Але - всьго лише - людиною. І патріотизму у нього було все ж менше, набагато менше, ніж це йому нині приписують. Так само, як і у більшості з його оточення. Козаки діяли за принципом власної вигоди, тому пошуки цієї вигоди часто приводили їх то до Польщі, то до Москви, а то і до Туреччини. Хмельницького з товаришами вигода привела туди, куди привела...
Тому і вийшло у московського царя поступово перекупити, переманити на свій бік значну частину козацької старшини, тих, хто був поряд з Хмельницьким під час тієї славної, але страшної і дивної війни: Мартин Пушкар, Яків Барабаш, Іван Брюховецький, та багато, багато інших...
А наші націонал-патріоти ще дивуються: звідки у сучасних українських можновладців така тяга до продажу України оптом і вроздріб одній дуже дуже близькій і дуже братській країні, чи іншій, далекій, але також не менш братській. Причому, коли влада змінюється, і до категорії можновладців потрапляють націонал-патріоти, картина залишається старою...
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подив[ив]сь!
Упився б! здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже...
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь...
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.
(Т.Г.Шевченко). Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1859 р.: 18 серпня 1859 р., Переяслав (izbornyk.org.ua/).
Комментариев нет:
Отправить комментарий