Ця людина є однією з найбільш неоднозначних постатей Другої світової війни. Вірніше, була. Навіть радянська пропаганда протягом багатьох десятиріч не піднімала «на щит» цю людину – радше проводилися заходи, метою яких було захистити імідж СРСР, нищівного удару якому було завдано діями нашого героя.
Але останнім часом в Росії раптом почався процес не лише відбілювання, але й ледь не канонізації людини, яка всім своїм життям довела: немає меж підлості, чванству, брехні і жорстокості, на які б не пішов дехто в гонитві за нагородами, званнями і славою.
Саме такою людиною був «підводник СРСР № 1», знаменитий на увесь світ капітан підводного човна «С-13» Олександр Марінеско.
Пересічному українцю про капітана Марінеско відомо, як на диво, не надто багато. Навряд чи хто згадає назву корабля, потопивши який Марінеско став героєм, але радянська пропаганда твердо вбила головний штамп: на тому кораблі загинув цвіт нацистського підводного флоту. Навряд чи хто пригадає інші перемоги капітана Марінеску, але більшість впевнена – він герой.
Давайте ж бо поглянемо, якою насправді людиною був цей чоловік, які особисті якості мав і якими в реальності подвигами прославився.
Народився Олександр Марінеско в Одесі, в родині, як говорить російська «Вікіпедія», румунського робітника. Окремі публікації вважають, що своїми якостями (звісно ж, позитивними), герой вдався в батька (тут і далі – мовою джерела):
«Отец его - румын. В 1893 году он избил офицера, грозила смертная казнь, но он из карцера бежал, переплыл Дунай. Женился на хохлушке, букву "у" в конце фамилии поменял на "о".
По решимости, удали и бесстрашию Александр Иванович - в отца» (http://www.peoples.ru/military/hero/marinesko/).
Насправді ж батько майбутнього героя мав дещо інші якості і ось ті, справжні риси характеру, напевне й передав синові. Іонас Марінеску дійсно був громадянином Румунії, військовим моряком – служив кочегаром на кораблі королівського військово-морського флоту. Якось Іонас в п`яному запалі сильно побив офіцера, за що потрапив під арешт. Кажуть навіть, що йому загрожувала смертна кара. Якщо це так, то провина мала б бути куди сер`йозніша ніж застосування сили до командира. Хоча сам Іонас розповідав синові, що начебто намагався спалити офіцера живцем в корабельній топці…
Як би там не було, але Іонасу Марінеску якось пощастило викрутитися. Він втік з-під варти, додавши до списку провин ще й дезертирство, нелегально перебрався до Росії, де й зажив цілком комфортно.
Тут знову маємо загадку: чому російські власті не видали втікача Румунії? Навряд чи Іонас мешкав в Одесі нелегально – про це говорить і факт його одруження, і офіційне визнання дитини, яку записано в метриці на його прізвище, і про офіційну роботу – істопником в готелі «Брістоль», де й народився майбутня «гроза морів» 15 січня 1915 року.
З дитинства Олександр Марінеско пов`язує своє життя з морем. Після 6 років навчання в школі, закінчення кусів юнг і недовгої роботи матросом, він отримує путівку до Одеського морехідного технікуму (1930-1933 рр.), після закінчення якого ходив в море третім та другим помічником капітана на пароплавах «Ілліч» та «Красний флот».
Військова служба Марінеско почалася в листопаді 1933 року, коли його було направлено на спеціальні курси комскладу РКЧФ. Дослідники різняться в думці чи пішов вчитися Марінеско за комсомольською путівкою, чи його було просто мобілізовано. На наш погляд, різниці нема ніякої: в ті часи «комсомольську путівку» часто видавали «добровільно-примусово».
Закінчивши навчання, Марінеско в званні лейтенанта отримує направлення на Балтику, штурманом на субмарину Щ-306 «Пікша» - човен середнього класу, т.з. серія «Щука». Тут він отримує першу атестацію, в яку вписані убивчі для кар’єри військового слова:
«Недостаточно дисциплинирован. Свою специальность знает хорошо. Руководить личным составом может под постоянным руководством. Выводы: обратить внимание на повышение дисциплинированности...» (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
Якщо офіцер може керувати особовим складом лише «під постійним керівництвом» власних начальників – це означає, що він не відповідає посаді. Певне, сподіваючись на перевиховання підлеглого, а також усвідомлюючи необхідність підвищення його професійного рівня, Марінеско направляють на курси перепідготовки кадрів в учбовий загін підводного плавання.
Ось тут маємо першу таємницю в біографії Олександра Марінеско. Після певного часу навчання, 16 липня 1938 року його було… відраховано з курсів і списано військового флоту. «Влип» він настільки суворо, що йому було закрито шлях навіть до торгового флоту.
Дослідники стверджують: причиною цього стала «анкета» Марінеско, начебто вся справа в тому, що його батько був «іноземцем», що Марінеско таким чином через батька мав «родичів за кордоном»…
На наш погляд таке пояснення – абсолютна нісенітниця. По-перше, «іноземцем» Іонас Марінеску був бозна коли – ще за часів царя Романова та його імперії; по-друге, цей факт в «анкеті» чомусь не завадив Олександру отримати свого часу комсомольську путівку; по-третє, наскільки серйозно товариш Марінеско «влип», настільки ж легко й несподівано – «відлип». Причому, реабілітація, як нам стверджують, відбулася якось сама собою, бо
«Самолюбивый и гордый Маринеско не написал ни единой просьбы – разобраться» (http://www.peoples.ru/military/hero/marinesko/).
Сталося неймовірне, те, чого в сталінській Росії бути просто не могло. Раптово якомусь чиновнику чи енкаведисту, щось кольнуло в сідниці і він, без жодного стороннього впливу, виключно за власною ініціативою, витягнув «справу» Марінеско з архіву, у вільний час переглянув її, дійшов висновку, що «органи» були не праві, ініціював і добився поновлення статусу товариша Марінеско, після чого ті ж «органи» кинулися шукати «несправедливо ображеного» на просторах СРСР. Хтось в це вірить?
Хтось вірить в те, що сам Марінеско, як то кажуть, ні сном, ні духом:
«… через короткое время его неожиданно восстановили на прежнем курсе. Такое в те годы в стране случалось не часто. Корреспонденты, которые в последнее время стали интересоваться подробностями его автобиографии, лександрь на этом непонятном факте. лександр в ответ пожимал плечами. Так как сам мог только догадываться о причине таинственного зигзага…» (http://www.imena.mk.ua/?046/11).
Бідні кореспонденти! Дійсно, тут мимоволі почнеш вірити в якусь чортівню: 16 липня нашого героя викидають, мов погане кошеня, а вже 7 серпня
«… его по непонятной причине восстанавливают на службе, а в ноябре присваивают очередное воинское звание - старший лейтенант…» (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
А ось чи пожимав плечима Марінеску? Чи дійсно він ні сном, ні духом? А якщо…
Нікому не нав’язуємо своєї думки, але на наш погляд, самі ж кореспонденти й знайшли відповідь на свої питання. Відповідь ця схована в т.з. «ненавмисних свідченнях» біографів Олександра Марінеско. От що пише в своїй публікації «Бои Александра Маринеско» Илля Старіков.
«Маринеско вечером зашел в ресторан. С того времени и начал периодически прибегать к этому средству. В тот раз рядом с ним приякорился незнакомый мужчина. Через некоторое время два подвыпивших здоровенных хмыря почему-то начали с ним задираться. Александр в таких случаях никогда не отчаливал в сторону. Короче, из ресторана они с незнакомцем вышли уже корешами. Прощаясь, тот протянул руку, назвал свою фамилию. Маринеско свою.
- Случайно не Александр?
На вопрос, как тот догадался, незнакомец ответил, что фамилия очень редкая…Он только недавно на работе встретил такую же…
Еще один случай свел их уже в сорок пятом. В особом отделе штаба флота, где закрутилось его дело о самоволке в новогоднюю ночь…» (http://www.imena.mk.ua/?046/11)
Автор, звичайно, співчуває Марінеско, тому виклав ситуацію з натяком на те, що за звільненням нашого герою з «лав» стояло НКВС, а повернення – справа доброї волі одного чина з «органів», який потоваришував з Марінеско після випадкової зустрічі.
Насправді слід погодитися з тим, що ми маємо справу з… типовим випадком агентурної вербовки. Схема розповсюджена й проста. Спочатку кандидата в агенти звідси й абсолютно зайве ставлять у безвихідне становище, повністю перекривши «кисень». Людину викинуто на вулицю. Робота за спеціальністю не дозволяється. На руках – родина. Попереду – жодних перспектив. Хіба що – істопником до готелю…
І ось, коли об`єкт оперативної розробки впадає у крайній відчай, коли починає пропивати останні гроші по ресторанах та генделиках, чистий «випадок» зводить його з тим, хто саме потрібен. І чисто випадково на ту людину нападають «підпилі хмирі».
Далі? Далі відверта бесіда, співчуття, обіцянка допомогти, співбесіда в одній дуже цікавій будівлі…
Фантастика? Наклеп? Нехай. Ми заберемо свої слова назад, як тільки з`явиться інша, більш логічна, підтверджена фактами версія фантастичного come back.
Вся подальша служба Олександра Марінеско свідчить: якась невидима, але потужна рука увесь час підтримувала його, вела по службі, дозволяючи витворяти таке, за десяту частку якого когось іншого давно б розстріляли.
Після закінчення курсів він призначається на посаду помічника командира Л-1 – човен серії «Лєнінєц», а через півроку, в 1939 році отримує власний човен – М-96 – серія «Малютка». Для офіцера віком 26 років – майже вертикальній кар’єрний зліт. При цьому зауважимо, що призначення Марінеско «на човен» планувалося ще під час завершення навчання на курсах (якщо не раніше, наприклад, вже під час вербувальної розмови це питання було поставлено) і служба протягом півроку старпомом на Л-1 – це просте стажування перед тим, як прийняти самостійне командування.
«В первой командирской аттестации Маринеско, написанной будущим знаменитым подводником, а в то время командиром дивизиона подводных лодок В.Юнаковым, читаем: "Дисциплинированный, к подчиненным требователен. К себе требователен недостаточно. Решителен, но малоинициативен...
О подчиненных заботлив, но иногда бывает груб в обращении..." (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
Знову ті самі слова! Втім, треба віддати Марінеско належне в іншому: командував човном він успішно - за даними біографів, в 1940 році субмарину М-96 було визнано першим в бойовій та політичній підготовці, її командира нагороджено золотим годинником і підвищено в званні до капітан-лейтенанта.
Правда, тут не уточнюється, чи серед усіх субмарин екіпаж Марінеско посів першість, чи серед самих «Малюток»; що то були за показники і як саме визначався переможець. Насторожує те, що фанати Марінеско чомусь не надто велику увагу приділяють цій сторінці його біографії: коротко згадавши «перемогу», переходять до інших питань.
Але не надто прискіпуватимемося. Зауважимо лише, що лідерство наш герой захопив не в останню чергу через те, що абсолютно ігнорував елементарні правила безпеки судноплавання, використовував матеріальну частину понад її технічні можливості з ризиком для човна та екіпажа.
Але тут свідомо чи не свідомо – Марінеско потрапив «в яблучко». Нагадаємо, що в той час по всій країні розгорнувся т.з. «Стаханівський рух». Про самого Стаханова та його «подвиг» ми писали (див. Картонні герої. Життя та смерть Олексія Стаханова: http://polis-luga.blogspot.com/2012/01/blog-post.html#more), тут лише зауважимо, що «гігантоманія» не оминула й військових – всюди розгорнулася «показуха»: швидше, вище, глибше…
У випадку з підводниками був присутній елемент смертельного ризику, бо «пірнувши», човен міг би там і залишитися – на дні. Тому встановлювати нікому не потрібні рекорди «для газет» бажаючих було мало. Але начальству дуже хотілося мати власного «Стаханова». Тут нагодився Марінеско, котрий в силу специфічних особливостей характеру, очевидно, зголосився «спробувати». Під його командою М-96
«… установила фантастический рекорд скорости погружения, всего за 19,5 секунд, тогда как по нормам полагалось 35! Многие командиры просто не верили этому!» (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
Правильно і робили. Вдвічі перекрити норму, яку обумовлено конструктивними особливостями човна можна було лише страшенно ризикуючи. А ще – тихцем «вдосконаливши» техніку, напевне, з відома військових начальників.
Але інакше Марінеско не міг – хворобливе самолюбство, незвичайні навіть для молодих комуністичних командирів того часу амбіції штовхали на безрозсудні вчинки.
Самолюбство, кар’єризм, амбітність, робота (можлива) агентом НКВС сполучалася з просто феноменальною тягою Марінеско до пиятики, аморалки, різних інших авантюр, які чомусь сходили йому з рук. Вже перед самою війною від героя пішла дружина. Комуністичні агітатори вбачають причину в суперзавантаженості Марінеску, котрий через службу майже не жив вдома:
«Строгая армейская жизнь, куча новых семейных обязанностей в чужом городе быстро развеяли туман первого чувства. Не помогло и рождение дочери. Основную часть времени теперь пришлось отдавать службе. Команда подводной лодки стала второй и, пожалуй, главной семьей. Короткие пребывания дома … К началу войны, по сути дела, семьи уже не было» (http://www.imena.mk.ua/?046/11).
Вибачте, але дозвольте не погодитися. В ті часи абсолютно всі жили в таких умовах. Вже з 1938 року робітники на заводах працювали по 12 годин, практично без вихідних. Військові без перебільшення – жили в робочих кабінетах:
«Руководящий состав Наркомата и Генштаба, особенно маршал С.К. Тимошенко, в то время работали по 18–19 часов в сутки» (Г.К. Жуков. Воспоминания и размышления. М., 1969. С. 241).
На відміну від родини, «зайнятий» Марінеско завжди знаходив час на горілку, шльондр та карти.
Бойовий шлях капітан-лейтенанта Марінеско почався просто відмінно. В червні-вересні 1941 року Червонопрапорний Балтійський флот німці били чим попало – від торпед, мін та бомб до шматків залізничних рейок та порожніх діжок, які для посилення ефекту паніки скидали з «Юнкерсів» на кораблі (виття та ревіння стояли жахливі).
Під час прориву флоту з бази в Лієпая до Ленінграду, а також інших бойових дій було втрачено в 1941 році 1 лінкор (з двох що були в строю), 1 крейсер, 12 есмінців, 27 підводних човнів, 25 торпедних катерів, тощо.
Звернемо увагу на втрати субмарин – 27 з 58 – тобто – 50%.
Тепер подивимося, як «воював» в цей час Марінеско:
«В первые дни Великой Отечественной войны подлодка М-96 под командованием Маринеско была перебазирована в Палдиски, затем в Таллин, стояла на позиции в Рижском заливе, столкновений с противником не имела» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Маринеско,_Александр_Иванович).
Тобто, простіше кажучи, бравий морський вояка ховався. Протягом перших найтяжчих двох місяців війни М-96, як висловлюються наші історики, «стояла» десь у водах Балтики так, що її не могли знайти навіть німецькі літаки, що мали тоді повне панування в повітрі. Така «ефективна» бойова робота Марінеско призвела до того, що в серпні 1941 року човен навіть хотіли перебазувати залізницею на Каспій.
Словом, увесь перший рік війни капітан-лейтенант Марінеско та його моряки проїдали державні харчі й отримували грошове, речове, тютюнове, та інше забезпечення.
А тим часом:
субмарина С-3 (командир – К. И. Малофєєв) перебуваючи в технічно не справному стані, маючи надводний хід 5 вузлів, не маючи змоги занурюватися, під час переходу в Усть-Двінськ 24 червня 1941 року вступила в бій з німецькими торпедними катерами «S-60» та «S-35», під час бою затонула, командир загинув, врятовано 20 із 100 людей;
субмарина С-4 (командир - Д. С. Абросимов) 10 серпня 1941 року атакувала конвой, який складався з 1 танкера (3000 тон), 1 транспорту, 2 допоміжних суден, 3 тральщиків, кількох сторожових кораблів. Танкер потоплено двома торпедами, після чого конвой атакував човен 33 глибинними бомбами. В результаті бою субмарина отримала пошкодження, але змогла повернутися на базу;
субмарина С-6 (командир - М.І. Кулигін) 2 серпня вийшла в бойовий похід до острова Борнхольм, більше на зв’язок не виходила, подальша доля не відома, ймовірно загинула на мінах;
субмарина Л-3 (командир – П.Д. Грищенко) 4 липня мала бій з німецьким човном U-145, 28 липня отримала важкі ушкодження в бою з німецькими тральщиками.
І ще, і ще, і ще… Кожен, хто цікавиться питанням, може знайти чимало інформації про бойову роботу С-7, «Калєва», Щ-319, Щ-323, Щ-304…
На тлі геройських подвигів субмарини капітан-лейтенанта Марінеско цікаво почитати про дії Щ-304:
«… 14 июня лодка прибыла на позицию.
15 июня обнаружен и атакован транспорт. Последовали взрывы, судно посчитали потопленным, однако через 10 часов лодка вышла в атаку на ту же цель, не пострадавшую от торпед. Считается, что была атакована плавбаза тральщиков «MRS-12», водоизмещением 5 635 брт известная ранее как пароход «Нюрнберг». После неудачной торпедной атаки «Комсомолец» всплыл и открыл артиллерийский огонь. Плавбаза ответила огнём своих орудий, и «Щ-304» произвела срочное погружение. После этой атаки лодка подвергалась множественным атакам кораблей и самолётов противолодочной обороны противника, провела более 90 часов под водой, 22 раза форсировала минные поля, была атакована 7 раз с воздуха, 14 раз кораблями, 3 раза береговыми батареями. По лодке было выпущено около 100 снарядов и сброшено более 150 глубинных бомб. 28 июня «Щ-304» вернулась на базу. За этот поход весь экипаж был награждён орденами и медалями» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Щ-304).
Боягузливо відлежавши на ґрунті бойове чергування, капітан Марінеско повернувся на базу. Як відомо, з кінця серпня 1941 і до середини серпня 1942 року човен в бойові походи не виходив. Але це не завадило Марінеско відзначитися.
В жовтні 1941 року його було виключено з лав кандидатів в члени ВКП(б). За що? За те, що на базі 8 дивізіону підводних човнів ним було організовано… підпільне казино. Офіційне формулювання звучало так:
«…за пьянство и организацию в дивизионе ПЛ азартных карточных игр» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Маринеско,_Александр_Иванович).
Отак. Одні гинуть, а інші на березі від безділля пухнуть, горілку жлуктять, в картішкі ріжуться. На гроші, що їм народ за свій захист платив.
http://files.pobeda.ru/images/kalendar/marinesko-1.jpg
Всі звикли бачити такого - героїчного капітана
Марінеско. Звісно, з гранчаком в руці його не знімали і,
тим більше, такі знімки в газетах не публікували.
Цікаво розглянути одну обставину. Комісара 8 дивізіону за те, що ним було допущено це «бєзобразіє» судили військовим трибуналом, дали 10 років, потім замінили штрафною ротою. А організатор оборудки відбувся легким переляком. А, може, справа в тому, що той підпільний казино-бордель було організовано з відома Особливого відділу – щоб у п’яних офіцерів різні цікавинки для чекістів вивідувати?
Лише 12 серпня 1942 року човен М-96 вийшов в черговий бойовий похід. 14 серпня субмарина атакувала перший німецький корабель. Люди, які формували культ Марінеску, із захопленням оповідають:
«… в этом же первом походе подводная лодка «М-96» потопила немецкий транспорт водоизмещением 7 000 тонн!» (http://spravedlivost.od.ua/comment/getcomment/article/421).
Ані автору статті «Председателю Ассоциации моряков-подводников им. А. И. Маринеско г. Одессы и Одесской области Е.С. Лившицу», ані іншим товаришам з сайту «Справедливая Одесса», яікий опублікував цю маячню чомусь не прийшло на гадку поцікавитися, а як, власне, називався той транспорт, завбільшки із «Челюскін», що його пустив на дно Марінеско?
Насправді все було трохи не так. Капітан Марінеско трошечки… збрехав. «Вікіпедія» дає інформацію про те, що М-96 атакував не транспорт, а німецьку важку плавучу батарею schwerer Artillerie-Träger SAT-4 «Хелене» тоннажністю… 400 тон. Але вона благополучно провоювала у складі Крігсмарін до кінця війни.
Що ж сталося? Слово спеціалістам:
«…В 10.47 при очередном всплытии под перископ был обнаружен идущий в северном направлении конвой противника в составе трёх транспортов в охранении трёх сторожевых катеров. Маринеско увеличил скорость и объявил торпедную атаку. В 10.55 большой транспорт (водоизмещение – около 7000 тонн) находился по пеленгу 282° на дистанции 24 кабельтова…
В 11.17 с дистанции 12 кабельтовых «М-96» произвела из подводного положения торпедную атаку, выпустив по транспорту одну торпеду из правого аппарата при угле упреждения 7° и угле встречи 110°. Через 70 секунд на лодке услышали треск, который приняли за взрыв торпеды, поразившей в цель. При продувании цистерны быстрого погружения («М-96» имела большую отрицательную плавучесть) субмарина выскочила на глубину 3 метра . Через перископ Маринеско увидел стоящий без хода большой транспорт, имеющий дифферент на нос (гребной винт находился над водой) и два сторожевых катера, идущих на лодку. Посчитав, что судно тонет, командир «М-96» начал уклонение от преследования» (http://submarine-at-war.ru/attacks/420814m96.html).
Швидше за все, Марінеско стріляв по транспорту «Porto Alegre» - він якраз був в складі того конвою і відповідав тоннажу, заявленому капітаном після повернення на базу. Залишимо на совісті лицаря підводної війни заяву про те, що з дистанції 4 кілометри, навіть в перископ, можна роздивитися гвинти судна. Скажемо інше. Закони й правила підводної війни говорять, що капітан субмарини має пересвідчитися в результатах своєї «роботи» - потоплено судно, пошкоджено, інше…
Чому Марінеско цього не зробив? Він просто злякався. Побачивши, як катери противника виходять на атаку, він швиденько пірнув. А прибувши на базу, без жодних докорів сумління відзвітував у великій перемозі.
Нам розповідають, що Марінеско мав високу професійну майстерність. Тоді як пояснити те, що зроблений ним же замір секундоміром часу від пуску торпеди до звуку, який «геній підводної війни» прийняв за вибух, пройшла 1(!) хвилина. Так і записано до вахтенного журналу. Кандидат історичних наук М. Морозов справедливо акцентує нашу увагу на тому, що
«Простой расчет показывает, что через такой временной интервал могла попасть лишь торпеда, шедшая со скоростью... 72 узла!!!» (http://www.submarines.narod.ru/Books/Morozov_M_Gustlov_01.htm).
Як міг капітан такого рівня припуститися дитячої помилки? Чи це не була помилка, а була свідома брехня, аби виставити себе героєм? Майбутні «перемоги» Марінеску за подібним сценарієм не дають сумніватися у відповіді.
Між тим
«… «SAT 4» продолжила путь вместе с конвоем в Таллин, а «SAT 20» до 11.00 оставалась на месте атаки, безуспешно пытаясь вместе с подошедшим финским сторожевиком обнаружить субмарину. В 14.30 конвой без потерь прибыл в Таллин» (там же).
Нам чомусь здається, що перш ніж співати осанну своєму куміру, пану Лівшицю треба було б поцікавитися історією його служби, долею потопленого ним транспорту. Чи… ні?
Високий професіоналізм Марінеско в цьому поході проявився ще раз:
«При возвращении в Кронштадт советские дозорные катера приняли лодку «М-96» за вражескую и начали обстрел. Могли и уничтожить, но командир Маринеско вовремя дал команду «Срочное погружение» и всплыл аккурат между двумя катерами - стрелять, не причинив вреда друг другу, катерники не могли и вынуждены были выслушать не слишком лестное мнение о себе, выдержанное в колоритных одесских интонациях…» (http://spravedlivost.od.ua/comment/getcomment/article/421).
Між тим, вислухати думку про себе мав якраз «бог морів». За правилами, підводний човен зобов’язаний дати про себе знати сторожовикам – передати по радіо пароль. Марінеско цього не зробив. Якщо передачу по радіо виконати немає можливості, було передбачено інший варіант – після виплиття на поверхню одразу підняти радянський військово-морський прапор і тоді вже починати з’ясовувати «ху из ху». Він і цього не зробив. Герой лише обурився, що його – самого Марінеско не впізнали.
Збрехавши командуванню про те, що він бачив, як тонув транспорт, Марінеско з відчуттям виконаного обов’язку приймає від вдячної Батьківщини нагороду. І не що-небудь, а – вищу нагороду СРСР – орден Лєніна.
В цей же час, даючи службову характеристику О.І. Марінеско, командир дивізіону капітан 3 рангу Сідоренко пише вже звичні слова: «на березі схильний до частих випивок» (читай, запоїв). Що творив Марінеску в походах, командир, напевне, не знав. Але ми категорично стверджуємо: в ці періоди він ні-ні…
«Командиры Маринеско, хорошо знавшие его человеческие и офицерские качества, часто ломали головы и мучились вопросами, что же тянет к нарушению дисциплины и выпивкам толкового капитана. Почему, обладая завидной выдержкой, ему не под силу частенько сдержать себя» (http://www.imena.mk.ua/?046/11).
Командири може й не знали. А психіатрам добре відомі подібні випадки. Це називається психопатія. Дурням, як відомо, щастить. Щастить психам – бо їхня логіка не вкладається в нормальну людську і не піддається аналізу й найпростішим розрахункам.
«В море он поступал вопреки всем законам подводной войны и даже логике. Атаковал порой со стороны немецкого берега, с мелководья, а уходил от погони - к месту потопления. Лез в самые опасные места - потому что его там не ждали, и в этой нелогичности была высшая логика» (http://www.peoples.ru/military/hero/marinesko/).
Нічого не нагадує? Атакувати з мілководдя – можна. Але капітан має знати: ризик – смертельний: якщо противник помітить перископ – дітися човну буде нікуди. Притиснений до берега – він легка здобич – навіть глибинних бомб не треба – звичайними ручними гранатами обійдеться. А щодо того, що його не чекали в найнебезпечніших місцях… Так то питання дискусійне…
А ось як капітан ставився до начальників:
«Он ничего не боялся, ни на море, ни на суше. Но если в море был расчетлив и хитер, то на берегу не знал ни умеренности, ни осторожности. С начальством - прямой, порой - дерзкий. Его прямота и самостоятельность раздражали береговых штабных работников. Они не любили его. Да и он симпатий к ним не питал» (там же).
Це називається соціопатія. До речі, друзів він не мав, бо до бойових товаришів ставився так само – за принципом «Я – д`Артаньян, а ви…»
В квітні 1943 року Марінеско отримує під командування човен С-13, від командування яким було відсторонено П.П. Маланченко. Замислимося: колишній командир субмарини мав три реально потоплені кораблі противника. А за які такі «заслуги» Марінеску пішов на підвищення? Чому зняли Маланченка (кавалера ордена Лєніна, до речі!)? Історія про це мовчить.
Колишній капітан С-13 П.П. Маланченко. Він топив справжні
ворожі кораблі, а не "туфтові", він був справжнім героєм-підводником, а не "картонним". За що ж його зняли з посаді й відали його човен Марінеско?
В 1943 році ця субмарина в бойові походи не виходила. Зате її командир продовжує веселитися щосили, знову потрапляє в скандал з п’янкою і знову з нього – як з гусака вода. Пиятики ідуть одна за одною і знов (якщо не брати до уваги ймовірність «особливих стосунків» Марінеско в Особливому відділі) не зрозуміло, чому цього гультяя не приберуть з командування човном, тим більше, що давно всі зрозуміли: Марінеску професійно не придатний. Навіть дослідники обережно визнають дивину в поведінці «героя»:
«Анализ дальнейшей боевой карьеры Маринеско показывает, что именно в это время у Александра Ивановича произошел какой-то внутренний надлом. К сожалению, его дальнейшие действия свидетельствуют от том, что интерес к настоящей службе, к боевой инициативе у него начинает постепенно исчезать. И первое тому доказательство - октябрьский поход 1944 г .» (http://www.submarines.narod.ru/Books/Morozov_M_Gustlov_01.htm).
Питання лише одне до автора: а вони були – оті інтерес та ініціатива? Брехливість ми бачили. Боягузтво – теж. Наплювательське ставлення до службових обов`язків (коли через помилку Марінеску радянські морські мисливці ледь не потопили човен) – спостерігали. Пихатість? Без питань. І алкоголізм. А професійності – ні. Закінчується війна, а на рахунку «підводника № 1» - жодного реально потопленого судна противника!
Бойовий похід жовтня 1944 року робить образ Марінеско-професіонала ще більш виразним.
«Казалось бы, долгожданный момент - подводники Балтики снова вырвались на оперативный простор, ан нет. 1 октября лодка покинула Кронштадт, прошла по внутренним фарватерам финских шхер и уже утром 8-го заняла отведенную позицию севернее полуострова Хель, на подходах к Данцигской бухте. Обнаружение цели в районе, где сходились две главные морские коммуникации немцев на Балтике в то время (Готенхафен - Либава и Готенхафен - порты западной Балтики), не заставило себя долго ждать. На исходе первых суток, ранним утром 9 октября был обнаружен одиночный транспорт (реально - немецкий рыболовный траулер «Зигфрид», 563 брт). Сблизившись с ним Маринеско произвел трехторпедный залп. В данном случае дистанция составляла всего 4,5 кабельтовых, и все-таки произошел промах. Промах повторился спустя две минуты, когда последняя торпеда, имевшаяся в носовых аппаратах, также минула цель. По этому поводу в послепоходном заключении командир дивизиона капитан 1 ранга А.Е. Орел (которого многие ярые апологеты Маринеско рисуют в качестве завистника и злого гения народного героя) написал: «Заявление командира, что ТР в момент 3-торпедного залпа застопорил ход, а в момент одиночного выстрела дал ход, и этим объясняются промахи, неверно, т.к. торпеда должна была попасть в ТР через 32 сек., а ТР, застопорив ход и сразу же погасив инерцию (чего быть не может), не дошел бы до точки встречи с торпедой только 90 метров , что при стрельбе веером с растворением 2 градуса 20 минут в обе стороны при такой дистанции все равно привело бы к попаданию. Такой же расчет можно сделать и для повторного выпуска по стоящему ТР одной торпеды» (http://www.submarines.narod.ru/Books/Morozov_M_Gustlov_01.htm).
Далі – крутіше. Марінеску спливає і починає садити по траулеру з артилерії. Випустивши 39 100-мм та 15 45-мм снарядів, він нарахував 11 влучань (25% - ще одне питання щодо професіоналізму), побачив, як судно накренилося, а потім зауважив катери противника, що поспішали на допомогу. Не чекаючи на фінал, не пересвідчившись в результатах бою, Марінеску чимдуж тікає. Та це не завадило герою а) звітувати про потоплення судна і б) завищити його тоннаж вдесятеро! Риболовецький траулер «Зігфрид» в 530 тон під вмілим пером майстра торпедних атак перетворився натранспорт «Зігфрид» тоннажем 5 тис. тон.
http://zhurnal.lib.ru/t/tonina_o_i/morozofff-istoreggg-03.shtml
Риболовецький траулер "Зігфрід", з якого Марінеско
примудрився зробити велетня-транспорт масою в 5 тис. тон.
«До 21 октября, когда лодка была переведена в новый район, Маринеско, в соответствии с данными своего же вахтенного журнала, имел еще три возможности атаковать, но их не использовал. На новой позиции - западнее Виндавы - командир удерживал лодку в 15-20 милях от берега, в то время, как немецкая водная артерия пролегала непосредственно вдоль побережья. В том, что контактов с врагом не было, вряд ли виновата разведка КБФ. Находившиеся в то же время у Виндавы лодки «Щ-307» и «Щ-310», хотя и не добились реальных боевых успехов, по крайней мере неоднократно выходили в атаки на корабли противника» (там же).
Кожен може знайти власне визначення поведінці «підводника № 1». Наш висновок – боягуз. Марінеско зважується нападати лише на ті цілі, які не можуть дати відсіч, як отой траулер, або з пристойної відстані, щоб противник не бачив його перископа, як то було у випадку, коли він стріляв в «Porto Alegre» з 12 кабельтових (2222 метри).
Не даремно, як пишуть в присвячених Марінеско статтях, команда просто до безтями любила свого командира: аякже – всі навкруги воюють і гинуть, а ми відлежимося собі на ґрунті, пальнемо парою торпед навмання і – пишемо про потоплення гігантських ворожих кораблів. Ордени, медалі, премії – і жодного ризику! З 13 субмарин типу «С» до кінця війни дожила лише одна. Здогадайтеся, чия. Апологети твердять, що то – через видатні професійні якості «героя». А ми скажемо: навпаки. Це тому, що всі воювали, а цей тип війну імітував.
Але повернемося до нещасного «Зігфрида». Субмарина С-13 благополучно зникла в глибинах Балтики. Траулер отримав допомогу від своїх суден, його відбуксирували в найближчий порт, на ремонт. А Марінеско отримав за його «потоплення» орден Червоного прапора.
Цікаво, що сайт «Справедливая Одесса» беззахисного траулер перетворив на «транспорт», потоплений в ході «артіллерійской перестрелкі с єсминцами охраненія». Шановні! Щоб командир підводного човна ув`язався в артдуєль з есмінцями – треба щоб він сам і увесь екіпаж були безнадійними психами! Це все одно, що в чистому полі вийти з пістолетом проти трьох солдат, озброєних «Калашниковими».
Далі той же сайт, захлинаючись від щастя, переповідає байку про одну з п`яних витівок «героя»:
«Маринеско не понравилось, как его встретили на берегу после похода, и он без лишних церемоний отдал команду на погружение прямо у пирса. По преданию, сутки экипаж отмечал победу прямо в прочном корпусе, не обращая внимания на попытки командования до него достучаться! (http://spravedlivost.od.ua/comment/getcomment/article/421).
Шановні, ви можете собі це уявити? Можете уявити, як командир піхотного батальйону, замкнувшись в бліндажі з ротними, бухають, посилаючи «по матінкі» генерала, який в цей час гамселить кулаками в зачинені двері?
Скажіть, шановні, що за таку поведінку треба було зробити з капітаном? В штрафну роту? Може. Якщо пощастить і трибунал проявить милосердя.
Уявімо, що так все й було. Що байка, яку нам розповіли комуністичні агітатори – реальність. Яке ж покарання поніс капітан Марінеско за таку нечувану поведінку? Ніякого. Більше того – він продовжує пиячити й гуляти. В листопаді 1944 року командири пишуть в черговій атестації:
«…Необходимо указать на продолжающиеся случаи аморальных явлений, несмотря на указания в прошлой (конца 1943 г . - прим. М.М.) аттестации» (http://www.submarines.narod.ru/Books/Morozov_M_Gustlov_01.htm).
Новий, 1945 рік Марінеско та його команда зустрічають в Фінляндії. І тут нарешті герой «догрався». Відпросившись у місто (то було в Турку), він з товаришами, всього – 6 осіб – вирішили «побухати» в місцевому ресторані. Пиятика переросла в братання з офіціантками, після чого Марінеско «зависнув» у власниці ресторану на два дні.
А тим часом команда С-13 теж встигла відзначитися. Наслідуючи приклад свого капітана, моряки добряче «прийняли на груди», після чого влаштували масову бійку з місцевим населенням. Втрутилися військові начальники. І тут з`ясувалося, що командира субмарини вже третю добу ніхто не бачив.
Кинулися шукати. Допитали тих, с ким він пиячив. Ті підказали де може бути герой підводних атак. Але знайти – не значить викликати. Марінеску просто «послав» посильного: «мені нема коли – у мене тут… Ти мене не бачив».
Вчинок капітана третього рангу «тягнув» на дезертирство. Плюс бойові умови: звідки Марінеску знати, нащо його викликають, а раптом – терміновий вихід в море на перехоплення важливої цілі? А тут ще міжнародний конфлікт за участю екіпажу…
Словом, цього разу покровителям з Особливого відділу справу «загальмувати» не вдалося. Трибунал. В таких випадках вирок може бути лише один. Командир плавбази «Смольний» Лобанов, який «святкував» разом з Марінеску, опинився в штрафній роті. Там же мав бути і «підводник № 1». Мав. Але… Знову втрутилися невідомі сили. Марінеско, і його команді дали змогу «іскупіть кров’ю» в бойовому поході. Подейкують, що постарався начальник Особливого відділу – той самий чин НКВС, з яким Сашко колись «потоваришував» в ресторації.
Про «Атаку сторіччя» писали багато і всяке. Переповідати всім відомі речі якось не хочеться. Розповімо лише, що, вірний собі Марінеско після того, як виявив лайнер «Вільгельм Густлофф», довго не наважувався атакувати. Боявся.
Справа тут от в чому. Підводний човен тих часів фізично не міг конкурувати з надводними кораблями у швидкості. Човен класу С розвивав підводну швидкість 9 вузлів, тобто будь-який, навіть старенький пароплавчик міг легко від нього втекти. Тому гаяти час – це ризикувати втратити ціль.
Та Марінеско протягом двох(!) годин переслідує лайнер. Ціль – якраз для нього: іде із швидкість 12 вузлів (Марінеску не знав, що бомбардування авіацією союзників серйозно пошкодили корабель); судно не виконує протичовневий зигзаг, а пре прямо, мов паровоз (Марінеску не знав, що на протичовневі маневри корабель просто не мав пального); судно довго йшло з увімкнутими габаритними вогнями, що давало змогу добре визначити його швидкість, курс, кут атаки, тощо. Тобто, не ціль – цукерочка, навіть для такого невмілого підводника, як Марінеско. Плюс «Вильгельм Густлоф» ще й залишився без конвою – міноносець «Льове» сильно відстав, через що С-13 переслідував ціль в надводному положенні, вижимаючи з дизеля максимальні 18 вузлів. До того ж – шторм 8 балів ховає човен. Бери й атакуй!
Однак хоробрий капітан все ще вагається. Він боїться, що ворожі есмінці десь поряд і ось-ось вигулькнуть з ночі. Боїться, тому й вичікує.
А коли нарешті Марінеско зважується, виявляється, що він втратив час. Лайнер вже знаходився в такому положенні, що атака була безперспективною. Тому, користуючись перевагою в швидкості, С-13 в надводному положенні починає широкий годинний обхідний маневр.
«Наконец в 23:04 «атака века» достигает своей кульминации - лодка ложится на боевой курс 15 градусов, который выводит ее строго перпендикулярно левому борту лайнера. Через четыре минуты Маринеско дает команду «пли». Дистанция до цели - 4,5 кабельтовых, расчетный угол встречи - 85 градусов. Это не «Зигфрид», здесь командир ошибиться права не имеет. Полный залп четырьмя носовыми аппаратами на практике стал трехторпедным - не сработал до конца автомат-коробка торпедной стрельбы. Впрочем, для «Густлофа» это уже не имеет значения. Спустя 37 секунд первая торпеда поражает левый борт цели в районе капитанского мостика. Вслед за эти почти сразу следует еще два взрыва. Атака в полигонных условиях не могла закончиться иначе как со 100-процентным результатом. Фактически Маринеско стрелял залпом не для того, чтобы добиться хотя бы одного попадания, а чтобы потопить столь крупное судно наверняка. И это, как мы знаем, ему удалось» (http://www.submarines.narod.ru/Books/Morozov_M_Gustlov_01.htm).
«Віват, король, віват! Віват, король!» Марінеско ще не знає який корабель він потопив, якій країні він належить, танки він везе, чи пелюшки для немовлят. Головне – він іде від німецького берега і він – здоровенний. Тому – плі!
http://www.town.ural.ru/ship/ship/s13.php3
Лайнер "Вільгельм Густлофф". Таку ціль неможливо не побачити. В такий велет неможливо не влучити. Якщо його не захищають кораблі
супроводу.
Оскільки лайнер не має супроводу, в Марінеско просинається просто лев’яча хоробрість. Він вже не поспішає «пірнати», а кружляє навколо, аби пересвідчитися, що вражений корабель тоне. У вахтовому журналі з’являються записки:
«23:09 ... Лайнер накренился и начал тонуть ... 23:10 Левый борт лайнера ушел под воду ...» (там же).
Марінеско насолоджувався: нарешті він когось втопив! При чому з першого разу не якогось там карася – а кита! Здоровенний океанський лайнер з безліччю людей на борту! Тепер Марінеско точно ніщо не загрожує! Він повернеться героєм! Він всім їм покаже! Він…
Та раптом… Раптом ситуація змінилася.
«В эту же минуту наконец-то «объявилось» охранение. Наблюдатели подлодки зафиксировали свет прожектора на горизонте по пеленгу 25 градусов. Хотя непосредственно в этот момент лодке ничего не угрожало, в 23:10 Маринеско поспешил начать маневр уклонения и приказал срочно погрузиться» (там же).
О, зразок звитяги й відваги! Він навіть не наважився швидко відійти геть від військових кораблів, які не зробили навіть спроби переслідування, займаючись спасінням людей – він крався тихенько, на мінімальній швидкості, аби його не помітили.
Що ж то за корабель, який потопив Марінеско? Пасажирський лайнер «Вильгельм Густлофф» - гордість Рейху, з початком війни був санітарним судном, а потім – плавучими казармами для курсантів учбового дивізіону підводних човнів. На момент атаки С-13 судно виконувало місію з евакуації біженців та поранених.
Комуністичні агітатори здебільшого стоять на такій позиції:
«Да, на лайнере « В. Густлофф» погибли беженцы, дети, раненые солдаты, но вместе с тем на нем находился женский вспомогательный батальон из 300 человек, 980 подготовленных специалистов-подводников, 22 гауляйтера (губернаторов) земель Польских и Восточной Пруссии, большое количество генералов и высших офицеров со своими семьями. Спасти удалось только 988 человек. Все 123 подводные лодки, стоявшие в г. Киле и Гамбурге, остались без экипажей и не смогли выйти в море. Гибель немецких подводников привела к срыву полной блокады Англии, к окончанию подводной войны в Атлантике и на Балтике за полгода до окончательной Победы» (http://spravedlivost.od.ua/comment/getcomment/article/421).
Насправді, м’яко кажучи, це не зовсім так. «спеціалістів-підводників» там було куди менше і, що найголовніше, всі вони були… курсантами, підготовка яких потребувала мінімум 6 місяців. Нагадаємо, що закінчувався січень 1945 року.
Комуністи та їхні прихильники стидаються озвучити кількість цивільних, які перебували на борту «Вильгельм Густлоф», певне, аби не травмувати свідомість людей поганими думками. Проте зараз це – «секрет Полішинеля». Отже, на борту судна знаходилися:
«… 10 582 человека: 918 курсантов младших групп 2-го учебного дивизиона подводных лодок, 173 члена экипажа судна, 373 женщины из состава вспомогательного морского корпуса, 162 тяжелораненых военнослужащих и 8956 беженцев, в основном стариков, женщин и детей» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Маринеско,_Александр_Иванович#cite_ref-.D0.9C.D0.B8.D1.84.D1.8B_2-2).
Крім 406 матросів «учебки» загинуло 16 кадрових моряків-підводників, з них 8 – офіцери медичної служби. Решта – цивільні, жінки допоміжного корпусу, поранені солдати.
Тепер розставимо акценти. Згідно з правилами ведення війни, «Вильгельм Густлофф» не мав вважатисяno combatant – тобто – не воюючим, госпітальним судном, бо мав озброєння (2 чи 3 зенітні гармати), що заборонено; не мав знаків Червоного хреста; формально мав статус учбового військового судна. Тобто, таке судно має вважатися (і вважається) законною військовою ціллю, так само, як, наприклад, радянський пароплав «Вірменія» був таким для пілотів Люфтваффе.
З іншого боку, є моральна сторона, на якій наголошувала радянська пропаганда у випадку з «Вірменією», засуджуючи екіпажі німецьких торпедоносців «за нелюдськість».
Кожен, хто уявить собі апокаліптичну картину цієї катастрофи, має погодитися, за таке Героя Радянського союзу давати все ж не слід:
«Торпедисты сделали надписи мелом на всех торпедах - "За Родину!", "За Сталина!", "За советский народ!", "За Ленинград!".
В пустом бассейне "Густлова", выложенном разноцветным кафелем и мозаикой, разместились в тесноте девушки из вспомогательного флотского батальона - 370 человек. Торпеда с надписью "За советский народ!" попала в бассейн и превратила все в месиво. "Многих девушек разорвало на куски осколками кафеля и мозаичного панно. Вода быстро прибывала, в ней плавали куски человеческих тел, бутерброды... спасательные жилеты".
Ужаснее всего был вид мертвых детей: "Все они падали с корабля головками вниз. Так они и застряли в своих громоздких жилетах ножками вверх…"
Погибло более четырех тысяч детей.
"Коллективный вопль" с тонущего судна и с моря - со шлюпок и плотов накрыла сирена гибнущего "Густлова" - жуткое двуголосие. "Этот крик позабыть невозможно", - беременной женщине было тогда 18 лет .
"Да, погибли преимущественно женщины и дети: в неприлично очевидном большинстве спаслись мужчины, в том числе все четыре капитана" (http://www.peoples.ru/military/hero/marinesko/).
А це – ветеран Крігсмарінен, гунтер Грасс який чудом вижив в крижаній воді, згадує:
«Главные страдальцы - дети, старики и женщины. Шлюпок и спасательных плотов оказалось слишком мало, "солнечная" палуба, которая вела к ним, обледенела, как каток, когда она накренилась, люди посыпались в морскую воронку. 18 градусов мороза при ледяном ветре. Беженцы, сгрудившиеся на верхней палубе - на высоте десятиэтажного дома, замерзли насмерть и продолжали стоять, как ледяные столбы. "Стариков и детей, - пишет Гюнтер Грасс, - затаптывали насмерть на широких лестницах и узких трапах…» (там же).
Нічого героїчного й майстерного Марінеско не зробив – він випадково опинився в потрібному (або, з точки зору німецьких біженців не потрібному) місці, а далі навіть якби човном командував боцман, все закінчилося б тим самим – надто простою ціллю був гігантський неповороткий пароплав. Кому як, але нам здається, що, перш ніж хвалитися під час чергової пиятики власною «крутістю», капітану Марінеско треба було б спочатку уявити ось таке, наприклад:
«Офицер-преподаватель застрелил в каюте троих детей, жену и застрелился сам» (там же).
Один із старших німецьких офіцерів, які командували кораблем, до останніх хвилин свого життя не міг забути тієї страшної картини. Вважаючи себе морально відповідальним за загибель тисяч ні в чому не винних дітей, він не витримав і пустив собі кулю в лоба.
Товариш Марінеско поводився інакше. Він вже забув, що відправився в той похід лише в якості виключення – «змивати кров’ю» військовий злочин; він знати не хотів, кого і що він там потопив; він забув вже про свої провали, про своє боягузтво, про брехню, якою протягом років «годував» командирів; він забув про пиятики й «аморалку», про власну непрофесійність. Перед ним маячили лише цифри тоннажу лайнера – 25 тисяч! За таке точно мають дати не менше Героя.
Але… Але не сталося, як гадалося. За потоплення лайнера він отримав «лише» орден Червоного прапора. Отримав і… образився: як це? Мене, великого і так зневажили?
Між тим, проти всю неприязнь до комуністичної влади, тут ми змушені визнати, що Москва вичинила вірно, не «педалюючи» тему цього сумнівного «подвигу». Ясно було, що війна закінчується; ясно, що частина Німеччини попаде у сферу впливу СРСР і хизуватися убивством, нехай і «законним» тисяч жінок та дітей перед майбутніми ГДР-івцями не годилося.
До того ж наш герой забув ще про один свій «подвиг» - останній. Так описують його прихильники Марінеску:
«После этой атаки Маринеско на базу не спешил и через 10 дней потопил еще и мощный крейсер, на борту которого было около трех тысяч солдат и офицеров» (http://www.peoples.ru/military/hero/marinesko/).
Хтось навіть оповідає казочки про 3,5 тис. танкістів, яких начебто перевозив цей «крейсер». Ось приклад численних публікацій, в яких співають про «подвиги» Марінеску:
«В этом же походе 10 февраля "С-13" мастерски атаковала и торпедировала вспомогательный крейсер "Генерал фон Штойбен" водоизмещением 14 660 тонн (перевозивший 3600 танкистов, которых хватило бы на укомплектование нескольких танковых дивизий» (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
Ні, шановні! Трьох з половиною тисяч танкістів вистачило б для всіх танкових військ Вермахту! Але якщо всіх тих танкістів перевозив «крейсер», хто тоді сидів в «Тиграх» та «Пантерах» під Берліном?
Авторові статті треба було б знати, що в 1945 році ніякого крейсера «Генерал фон Штойбен» не існувало в природі. Ще в 1938 році судно з такою назвою було перейменовано в «Штойбен». І допоміжним крейсером (ним формально ставало будь-яке корито з торгового флоту, на яке встановлювати пару зенітних «Ерліконів») «Штойбен» існував лише у хворобливій уяві капітанаМарінеско, а зараз – і його фанатів.
Насправді пасажирський лайнер «Штойбен» з 1944 року був… госпітальним судном. Так-так, герой війни, «лицар без страху» Олександр Марінеско останньою своєю успішною атакою в тій війні скоїв військовий злочин – субмариною С-13 було потоплено госпітальне судно «Штойбен», яке знаходилося під захистом Гаагської конвенції:
«9 февраля 1945 лайнер «Штойбен» вышел из порта Пиллау (ныне Балтийск) и направился в Киль, на борту лайнера находилось более 4000 человек — 2680 раненных военнослужащих, 100 солдат, около 900 беженцев, 270 человек военного медперсонала и 285 членов экипажа судна[1]. Судно шло в сопровождении миноносца T-196 и тральщика TF-10.
Немецкий лайнер был обнаружен вечером 9 февраля советской подводной лодкой С-13 под командованием Александра Маринеско. На протяжении четырёх с половиной часов советская подлодка преследовала «Штойбен» и наконец ночью 10 февраля в 00:55 торпедировала лайнер двумя торпедами. Лайнер затонул спустя 15 минут, при этом погибло более 3600 человек (приводятся следующие числа: погибло 3608, спасено 659 человек)» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Генерал_Штойбен_(судно).
Вірний собі Марінеско, вичинив як завжди: знайшов беззахисну ціль, аби не піддаватися небезпеці отримати відсіч, атакував, а втопивши беззахисний пароплав, повернувся на базу з оповіданням про героїчний бій, в результаті якого він майстерно пустив на дно… крейсер «Емден».
Вам, Читачу, вибирати: або наш герой нічогісінько не тямив у військово-морській справі, допився так, що не міг вже нормально бачити й переплутав «Штойбена» тоннажем 14600 з тричі меншим крейсером, або як завжди, збирався набрехати, але в цьому випадку був викритий (доки дістався Турку, туди прийшли шведські газети з повідомленням про загибель госпітального пароплава і всі вже знали, що за «подвиг» вчинив алкоголік з амбіціями адмірала Нельсона).
http://ilya.gorod.tomsk.ru/index-1234248072.php
Госпітальне судно "Штойбен". Марінеску атакував корабель,
який знаходився під захистом міжнародних законів, оскільки, за його словами, свято вірив в те, що це німецький крейсер "Емден".
http://fotki.yandex.ru/users/karlikvova/view/91780/?page=5
Легкий крейсер "Емден". Як його можна переплутати з втричі
більшим пасажирським лайнером - відав хіба що Марінеско.
Злочин Марінеско вартував життя тисячам тих, хто знаходився під захистом Червоного хреста. Предметний перелік пасажирів судна виглядає так:
«1600 раненых (лежачих), 1200 раненых (сидячих), 800 беженцев, 100 вооруженных солдат, 270 медицинских работников (врачи, медсестры), 12 сестер Немецкого Красного Креста, 64 зенитчика, 61 специалистов ВМС (связисты, сигнальщики), 160 — членов гражданской команды» (http://heroesship.ru/general-shtojben/).
Погодьтеся, за такої ситуації сидіти б Марінеско та його хлопцям, як то кажуть, тихіше води й радіти, що їх не лише не розстріляли, але ще й сяк-так нагородили. Але це, якби товариш капітан був розумною людиною.
Якби Марінеску був розумною людиною він все зрозумів би. Зрозумів і заспокоївся. Натомість його зовсім «понесло». «Підводник № 1» вже майже ніколи не бував тверезим. Гулянки не припинялися. Дійшло до того, що екіпаж С-13 припинили використовувати як бойову одиницю.
«С 20 апреля по 13 мая 1945 года Маринеско совершил свой шестой и последний боевой поход. Собственно, война на Балтике уже фактически кончилась. По возвращении из похода он ушел в самый настоящий загул. Этого не выдержал даже всегда опекавший Маринеско капитан 1 ранга А. Орел. Вот что он докладывал 31 мая в рапорте командиру бригады: "Командир подводной лодки "С-13" капитан 3 ранга Маринеско... своими служебными обязанностями не занимается, пьет на корабле, на других базах, в городе и т.д., за что я просил бы Вас отстранить его от представления к награждению... Дальнейшее пребывание его в должности командира недопустимо. Его необходимо с корабля убрать, зачислить в распоряжение Военного совета КБФ, положить в госпиталь, лечить от алкоголизма или уволить в запас...» (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
Тут знову симпатії автора публікації до «народного героя» перехлюпуються через край, змушуючи лукавити. Ні, шановні! Не закінчилася війна! Просто Марінеско знову взявся за своє – волів не ризикувати власним життям в підводних атаках. Нехай воюють інші, а він поки тихенько відсидиться.
Ось витяг з наказів, які свідчать як воював наш герой:
«1. За период нахождения в море, на позиции, в зоне интенсивного движения противника с 23.04.45 г. 7 раз обнаруживал цели для атаки, но атаковать не мог... (далее идет конкретное описание всех случаев).
Вывод: Боевую задачу подлодка не выполнила. Действия командира неудовлетворительные. (капитан 1 ранга Орел).
«... Находясь на позиции, командир ПЛ имел много случаев обнаружения транспортов и конвоев противника, но в результате неправильного маневрирования и нерешительности сблизиться для атаки не смог...
Выводы: 1. Действия командира ПЛ на позиции неудовлетворительные. Командир ПЛ не стремился искать и атаковать противника...
2. В результате неактивных действий командира, ПЛ «С-13» поставленную боевую задачу не выполнила. Оценка боевого похода ПЛ «С-13» неудовлетворительная. (капитан 1 ранга Курников)» (http://www.submarines.narod.ru/Books/Morozov_M_Gustlov_01.htm).
Ті, хто ліпить з Марінеско святого, кажуть, мовляв, це – від заздрощів «штабних пацюків» до слави Марінеско. Ну не любили його начальники! Залишимо на совісті «апологетів» ці стогони.
А от щодо загулів – тут дослідник не помилився. Лише не уточнив, що загул той почався з ранку 23 травня, коли субмарина відшвартувалася на базі, повернувшись з того самого бойового походу, в якому Марінеско «не наважувався» атакувати конвої противника. І треба зрозуміти каперанга Орла: герой постійно бреше щодо перемог, в морі виявляє себе боягузом, але повернувшись з походу, починає «фестивалити», оповідаючи портовим шльондрам та алкоголікам-прятелям про те, як він Батьківщину рятував.
Не відомо, чи вплинув би рапорт прямого й безпосереднього начальника Марінеско на командування, чи вдалося б вкотре таємничому покровителю з Особливого відділу «загальмувати» справу, але тут сталася чергова витівка «героя», яка переповнила чашу терпіння адміралів.
«За потопленные вражеские корабли командиры субмарин получали не только награды, но и неплохие денежные премии. В Финляндии Маринеско на свои премиальные купил «Опель» и не захотел с ним расставаться, когда по окончании войны поступил приказ перебазироваться в Лиепаю. Машину укрепили на палубе краснознамённой С-13, и она успешно форсировала Балтику.
Эта выходка стоила Маринеско карьеры командира подлодки. 14.09.1945 г. вышел приказ № 01979 наркома ВМФ адмирала флота Н. Г. Кузнецова: «За халатное отношение к служебным обязанностям, систематическое пьянство и бытовую распущенность командира Краснознамённой подводной лодки С-13 Краснознамённой бригады подводных лодок Краснознамённого Балтийского флота капитана 3 ранга Маринеско Александра Ивановича отстранить от занимаемой должности, понизить в воинском звании до старшего лейтенанта и зачислить в распоряжение военного совета этого же флота» (http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-28808/).
Марінеско призначили з пониженням - командиром тральщика Т-34. На цей час він допився до того, що почалися напади, схожі на епілептичні. Дійшло до того, що сам герой змушений був написати рапорт з проханням відправити на лікування від алкоголізму. Такий вчинок є чимось безпрецедентним для армії чи флоту. Але напевне, інакше герой вже просто не міг - видно, в п’яній маячні йому бачилися зовсім не веселі рожеві крокодили або коти з балалайками. Невже «приходили» душі тих, кого він убив в морі?
Як би там не було, командування вирішило інакше й цілком правильно: 20 листопада 1945 року за наказом наркома ВМФ № 02521 старший лейтенант Марінеско О.І. було звільнено в запас.
На «гражданці» він не виправився. За три роки змінив кілька суден, на яких ходив старпомом – давалася взнаки любов до горілочки, в результаті чого часто старший помічник елементарно не міх «стояти вахту», та ще «сів» зір – наслідок зловживання алкоголем.
В 1949 році його було звільнено з торгового флоту. Марінеско стає заступником по господарчій частині… директора Ленінградського інституту переливання крові. Як і завдяки кому він опинився на цій посаді – жодної достовірної інформації. Дехто з дослідників стверджує, що цю роботу герою запропонував секретар Смольнінського райкому партії Нікітін, з яким Марінеско товаришував.
Тут з Олександром Івановичем сталося нещастя. Зарплата на «гражданці» була маленькою. Ціни – високими. На горілку й закуску не вистачало. Це не на флоті, де під час походу – скільки завгодно «халявного» спирту, а на березі – випадкових «друзів» та не дуже моральних жінок, які залюбки пригощали «героя», що розповідав такі цікаві історії про власні подвиги!
Словом, Марінеско почав красти. Цікаво, що повідомив «органи» про злочинну діяльність народного героя сам директор інституту. Це свідчить про те, що «підводника № 1» нав’язали йому «згори» і жодних симпатій до нього тут не виявляли, підозрюючи (а може й підтвердження знайшлося) про те, що Марінеско «постукує». Хто зна…
В сучасних книгах та журнальних дописах розповідають, що, начебто Марінеско «підставили»; що насправді злочину він не скоював; що вирок не справедливий… Багато цікавого про його житя-буття в «зоні»…
Та це все – тема окремого дослідження. Ґрунтовного. Бо, як відомо, в Радянському Союзі вміли не лише «шити справи», але й створювати культи особистостей.
Помер О.І. Марінеско в 1963 році, від раку. Поховано його на Богусловському кладовищі Санкт-Петербурга.
Цікаво, що в радянські часи Марінеско так і не став відомим героєм. Апологети причину цього вбачають в тих-таки інтригах військово-партійних бонз, яким герой начебто був поперек горла через власну незалежність та «незручність».
Але напевне, тут склалося кілька факторів – кого-кого, а героїв комуністична пропаганда штампувала безліч – чим більше, тим краще. Одним з основних може бути небажання особою Марінеско подразнювати «друзів» з ГДР.
«После смерти Маринеско его имя изъяли из обращения, о подвиге "С-13" было запрещено упоминать. Судостроители обратились к Главкому ВМФ адмиралу С.Г. Горшкову с просьбой присвоить одному из кораблей имя Александра Маринеско. Адмирал поставил резолюцию на коллективном письме - "Недостоин" (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
А власне вже сама легенда про Марінеско почала свій марш просторами СРСР в часи перебудови. Тоді раптово з’ясувалося, що країна залишилася без героїв. «Гласність» постаралася. Але без героїв не можна – це всяк знає. На яких прикладах виховувати патріотів Батьківщини?
Отоді й почалася «реабілітація» Тухачевського, Якіра, Бухаріна… Витягли з напівзабуття і Марінеско.
Легенду вибудували швидко й уміло, добре що були раніше напрацювання – письменника С. Смирнова, дослідника А. Крона…
Основними «каменями» для фундаменту культу Марінеско стали чотири штампи.
1. Атака субмариною С-13 транспорту «Густлофф» є «Атакою сторіччя».
2. Потоплення «Вільгельма Густлоффа» нанесло невиправні втрати німецькому підводному флоту, ці втрати були такі великі, що в Німеччині Гітлер оголосив триденну жалобу.
3. Через потоплення «Вільгельма Густлоффа» Марінеско було оголошено «особистим ворогом фюрера».
4. Марінеску – «підводник № 1» СРСР.
Одне витікає з іншого. Насправді ж це все – брехня. Почнемо з «Атаки сторіччя». Радянська історіографія наполягала на цьому визначенні з двох мотивів: велика тоннажність судна і кількість загиблих на ньому військових.
З другим пунктом ми розібралися, що ж до першого – так, 25484 тони брутто ставить цей корабель в перші ряди морських катастроф. В перші, але не на перший.
Насправді, якщо називати «Атаку сторіччя», то цю назву мала б носити атака німецькою субмариною «U-47» (командир капітан-лейтенант Гюнтер Прін) 14 жовтня 1939 року британського лінкора «Ройал Оук» на якірній стоянці Скапа Флоу. Лінкор мав тоннаж брутто 33500 тон. Плюс це все ж лінкор, а не пасажирський лайнер.
http://www.uboat.su/dobica.html
Лінкор "Ройал Оук", якого було топедовано німецькою
субмариною U-47. Ось де "Атака сторіччя"!
А ось атака німецької U-331 (командир лейтенант фон Тизенгаузен) англійського лінкора «Бархем» 25 листопада 1941 року.
Лінкор мав тоннажність 33 тис. тон, знаходився під охороною есмінців, сам мав засоби виявлення й знищення підводних човнів. Щоб потопити таку ціль, німецька субмарина пройшла крізь охоронний ескорт і випустила 4 торпеди з відстані 370 метрів (2 кабельтова!), три з яких влучили. Оце справжній героїзм і майстерність.
Нарешті треба згадати й потоплення німецькою субмариною U-20 7 травня 1915 року британского лайнера «Луізітанія», тоннажем 31 550 брт.
Тож претензії на «Атаку сторіччя» з боку О.І. Марінеско, м’яко кажучи, безпідставні.
Щодо невиправних втрат ми теж вже розібралися – півтисячі щойно мобілізованих курсантів такими не вважаються. Триденної жалоби в Німеччині за кораблем не оголошували. Більше того – загибель «Густлоффа» від спільноти приховали, аби не піднімати паніки, адже це напевне зірвало б всі плани евакуації морем.
І не оголошував Гітлер Марінеско своїм особистим ворогом – тут Агітпроп також помилився.
Звідки ж тоді ця легенда? Все просто: комуністичні агітатори трохи переплутали. Корабель з людиною. Такий собі «человєк і теплоход» а-ля Маяковський.
Лайнер було названо в честь швейцарського нациста Вільгельма Густлоффа. В 1936 році його застрелив студент-медик Давид Франкфуртер. Так ось, саме на вшанування нациста Гутлоффа в Німеччині було оголошено оту триденну жалобу, а Франкфуртера, як вже здогадалися читачі, особистим ворогом Адольфа Гітлера. Комуністичні ж агітатори трохи «попрацювали». Для справи ж, звичайно…
Тепер щодо «Підводника № 1». Таким, без сумніву, можна вважати не Марінеско, а Героя Радянського Союзу, командира субмарини Щ-402 (з 1942 р. – К-21) Луніна Миколу Олександровича. Він також полюбляв прикрасити власні перемоги, у нього також були дуже неоднозначні випадки, як, наприклад, напад на норвезькі риболовні мотоботи, коли Лунін особисто розстрілював беззахисних рибаків з пістолета. Але були й відважні, зухвалі операції, як, наприклад, атака німецьких сторожовиків в їхній власній базі, або знаменита – хоча, очевидно, невдала – лінкора «Тірпіц», якого охороняли два важкі крейсери, сім есмінців та два міноносці.
Здавалося б, за відсутності радянської пропаганди й цензури, коли більшість джерел, в т.ч. архівних, відкрито, почався процес «обожєствлєнія», як полюбляють говорити в одній столиці, Олександра Марінеско.
В 1988 році за ініціативи політуправління флоту, було переглянуто судову справу Марінеску і винесено новий – виправдальний вирок, після чого саму справу знищили – «за давністю».
А потім нагорода все ж знайшла свого «героя». Правда, для цього треба було порушити закон, але коли це комуністів зупиняли якісь закони, нехай і власні? Отож
«…после многочисленных представлений и ходатайств главнокомандующего ВМФ адмирала флота В.Чернавина, члена военного совета - начальника ПУ ВМФ адмирала В.Панина, ветеранов флота и широкой общественности указом Президиума Верховного Совета СССР капитану 3 ранга Маринеско А.И. посмертно присвоили звание Героя Советского Союза, хотя еще в конце 60-х было запрещено присвоение этого звания за подвиги в Великой Отечественной войне» (http://funeral-spb.narod.ru/necropols/bogoslovskoe/tombs/marinesko/marinesko.html).
Так давайте ж ще раз перерахуємо «здобутки» Марінеско Олександра Івановича, аби ще краще роздивитися героїчну постать цього «картонного героя», на честь якого названо Російський державний музей підводного флоту, вулиці й кораблі, баржі й школи.
- атака транспорту «Porto Alegre» (як варіант - плавучої батареї SAT-4 «Хелене») - Марінеско звітує про потоплення транспорту, насправді атака була невдалою;
- атака риболовецького траулера «Зігфрид», обстріл його з бортових гармат. Марінеско звітує про потоплення транспорту, зависивши його тоннажність вдесятеро. Насправді траулер не потоплено;
- атака лайнера «Вільгельм Густлофф», який фактично був госпітальним судном – потоплення;
- атака госпітального судна «Штойбен» - потоплення.
І це все? Два реально знищених судна, одне з яких – госпіталь офіційно, а інше – фактично? Оце всі звитяги «підводника № 1»? Чи не забагато для героя?
Хоч і картонного…
ПАВЛО ПРАВИЙ
ПАВЛО ПРАВИЙ
Комментариев нет:
Отправить комментарий