Перше травня, відрубана рука пролетаря та БТР як аргумент справедливості

До Києва прибули комуністи з Москви. Святкувати Перше травня. Комуністи завжди вихвалялися тим, що захищають інтереси трудящих. Вони 73 роки володарювали на наших землях від імені пролетаріату, тобто, людини праці. Перше травня – свято, яке має підтверджувати тезу про величезну любов комуністів до трудящих, а трудящих, до рідної партії.

А ще товариші з великою любов’ю до пролетаріату в гарячих серцях не втомлюються розповідати про те, з яких злиднів вони вивели «гегемона» на світлу дорогу до майбутнього, на скільки більше газових плит у 1974 році було у славному місті Бобруйську у порівнянні з проклятим капіталістичним 1914-м і наскільки краще жили робітники за часів Брєжнєва.

Поглянемо і ми туди, у темний моторошний 1914-й. Порівняємо з радянським світлим минулим.

   

     Цифри, цифри... 

 Розповідаючи про нещасне життя робітників в минулому, радянські історики й агітатори (часто рівень історичних публікацій і не піднімався вище агіток) полюбляли давити на емоції. Люди старшого покоління згадуют переважно епітети, якими в газетах нагороджувалася «капіталістична дійсність» Російської імперії: «безпросвітна нужденність», «рабські умови праці», «життя в бараках», тощо.

 Були й цифри. Комуністи є великими знавцями й поціновувачами цифр. Улюблений їхній прийом - недосказаність. Категорично стверджую: комуністичні агітатори не брехали. Вони говорили лише правду. Лише... не всю.

Ось беремо книжечку, що вийшла навіть не в части Брєжнєва, а вже напередодні краху комуністичної влади: в 1991 році. Називається вона (тут і далі - мовою оригіналу) «История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России IX - начала XX в.». І ось стаття в тій книжецті такого собі К.Ф. Шацилло «Николай ІІ: реформы или революция». Тут лише про «бедственное материальное положение трудящихся масс...»

«Анализируя бюджет московских рабочих в конце XIX в., один из санитарных врачей писал: «... за уплатою за все необходимое для проживания в Москве у одиноких чернорабочих от месячного заработка (в среднем 14 руб. - К.Ш.) остается 1 рубль или даже получается дефицит; у специальных (специалистов со средней зарплатой в 29 руб. - К.Ш.) остается 10-15 руб. У семейных чернорабочих в большинстве расход в значительной степени превышает доход, а потому приходится работать сверхурочно (1-3 руб.) и прибегать к закладам и займам. У семейных специальных рабочих расход покрывается доходом или остается очень незначительна сумма, если не бывает вычетов».

  Що тут скажеш? Дуже сумна картина. Але... Але в цьому випадку ми стикаємося саме з вмілою маніпуляцією цифрами та словами. Питання: чому автор статті навів цитату не цілком, а з половини: "...за уплатою за все необхідне..." - це як? Що таке «необхідне»? Дайте нам список, будь ласка! А у відповідь - тиша.

Тому, що доведеться визнати, що до «необхідного» входив набір продуктів харчування, від яєць до яловичини, від молока до картоплі, від горілки до ковбаси (а не шматка чорного хліба та картоплі «в мундирах», як бубнять  агітатори). Тому що до «необхідного» належав одяг, - повсякденний і вихідний: спідня білизна, черевики, сукня дружині, картуз, а часто - й капелюх (а не драні штани, викинуті якимось паном на смітникта личаки, як нам розповідали по телевізору).

Тому що до «необхідного» входила платня за квартиру (не койко-місце у бараці, а саме квартира, у справжньому будинку) і відвідування бані (хто її не мав удома). «Споживчий кошик» існував і і в ті часи, а закони щодо його наповнення виконувалися не в приклад нашим «проФФесійним» урядам.

     Радянсьу людину заплутували мізерні, як для періоду «пізнього соціалізму» цифри: 14 крб., 1 крб., 10-15 крб... Дійсно, що то таке, за Горбачова (та навіть і за Брєжнєва) - 1 карбованець, що залишався быдному робытинку!

Проте давайте поглянемо і на ціни у Києві, Москві або Пітері. Можна було б навести купу цифр, що їх так не хочуть згадувати комуністи, але більш переконливими будуть слова одного з радянських  вождів - Микити Хрущова по матеріалам сайту «Трудовые будни. RU»:

     «Н. С. Хрущев на завтраке в его честь, устроенном 19.09.1959 киностудией «ХХ век-Фокс», вспоминал:  «Я женился в 1914-м, двадцати лет от роду. Поскольку у меня была хорошая профессия (слесарь), я смог сразу же снять квартиру. В ней были гостиная, кухня, спальня, столовая. Прошли годы после революции, и мне больно думать, что я, рабочий, жил при капитализме гораздо лучше, чем живут рабочие при Советской власти. Вот мы свергли монархию, буржуазию, мы завоевали нашу свободу, а люди живут хуже, чем прежде. Как слесарь в Донбассе до революции я зарабатывал 40-45 рублей в месяц. Черный хлеб стоил 2 копейки фунт (410 граммов), а белый - 5 копеек. Сало шло по 22 копейки за фунт, яйцо - копейка за штуку. Хорошие сапоги стоили 6, от силы 7 рублей. А после революции заработки понизились, и даже очень, цены же - сильно поднялись...»

     Як бачимо, навіть чорноробочий, навіть на «жалюгідний карбованець», що залишався у нього  після сплати за «все необхідне» міг придбати 20,5 кг чорного хліба що ним, як нам розповідають тільки й харчувався.

http://oldmos.ru/old/photo/view/18621

 Робітники типографї товариства Ситіна і Ко в Москві. Звернемо увагу на одяг цих людей: невже в когось повернеться язик назвати їх злидарями? 

 Гарна корова, як розповідають старі, "за царя" коштувала від 15 до 20 карбованців. Тобто - менше середньої місячної зарплати українського робітника. А ну, чи зміг би радянський робітник купити на свою зарплату корову? Нині вона коштує мінімум тисячу доларів!

Про "політичні вимоги". 

      Але у робітника за царизму був ненормований робочий день! - вигукне хтось. Так, був. І то була велика проблема. Але й про робочий день у 12-14 годин – це агітатори лукавлять. Зазвичай, працювали 9 годин (45-годинний робочий тиждень). Так, було й 12 годин. І 14 було. Але рідко, - переважно в т.з. дні «авралу», коли треба було виконати термінове замовлення.

Вимога 8-годинного робочого дня - основне «політичне» гасло робітників початку ХХ ст. Чи було цю вимогу виконано? Ні. А в СРСР? Так. Але - значно пізніше, ніж в країнах «капіталістичного світу». За часів товариша Сталіна працювали по 9 годин і більше, було що й  без вихідних. В СРСР кінця 30-х - початку 50-х навіть 1 січня було робочим днем!

      Цікаве ставлення в «країнї пролетаріату, який переміг» було до молоді. Пригадуєте фільм «Місце зустрічі змінити не можна»? Там Шарапов згадує як його сусід - хлопець Вєнєчка, студент консерваторії з кожної стипендії купував мамі квіти? Так от: не вірте - брехня.

Слово відомому пісьменнику Віктору Суворову:

     «С 3 октября 1940 года в Советском Союзе обучение в высших учебных заведениях и старших классах обыкновенных школ стало платным. Вводилась эта мера в связи с тем, что благосостояние трудящихся ужасающе повысилось и деньги трудящимся все равно девать некуда. По просьбе этих смых трудящихся родной првительство им подарочек подбросило.

Мгновенно школы опустели. Чтобы миллионы подростков зря по улицам не шатались, для них были открыты особые «учебные заведения». При военных заводах. В эти «учебные заведения» забирали, не спрашивая хотения. По мобилизации. Побег несовершеннолетних пацанов и девчонок из «учебных заведений» карался по всей строгости Уголовного кодекса <...>

Потом за это «обучение» надо было с любимой Родиной расплатиться - четыре года отпахать на родном заводе без права выбора места, профессии и условий работы. Забирали в «учебные заведения» с 14 лет. Срок обучений - 1-2 года. Значит расплачиваться надо было начиная с 15-16 лет. А там и в армию загребут.

Вся эта система принудительного труда миллионов подростков именовалась термином «трудовые резервы». (В.Суворов. «Беру свои слова обратно»).

      Тож, якщо й має йтися про стипендію, то про ту, яку студент платив державі за право отримати вищу освіту.

      Додамо до цього, що в 30-і роки в СРСР було введено смертну кару для дітей, починаючи з 12-рчного віку, а також кримінальну відповідальність громадян, що спізнилися на роботу більш ніж на 15 хвилин.

      Комуністи дуже лають систему «робітничих книжок», яка існувала в царській Росії. Мовляв, це робило пролетарія залежним від роботодавця. Але отримавши владу, ввели таку само систему. Трудові книжки існують і дотепер.

      Комуністи розповідають, як у безмежному піклуванні про трудящих в СРСР  побудували систему дитячих садків, ясел, впровадили безкоштовне навчання та медичне обслуговування. І це - правда. Але чомусь не згадують, що до Революції, наприклад в м. Луганську на заводі Гартмана існували амбулаторія для робітників (безкоштовна); школа для їхніх дітей (безкоштовна) і дитячий садок (здогадайтеся, який?). І на текстильних підприємствах Савви Морозова було так само. І на знаменитому Путіловському заводі. І на заводі «Арсенал» у Києві.

      Справа тут не в піклуванні. І буржуїни, і більшовики добре розуміли: «гегемона» ніщо не має відволікати від виробничого процесу. Плюс - стара мудрість: «гарний робітник - ситий робітник».

      Буржуїни не лише про хліб насущний, але й про розваги для робітників не забували: майже при кожному підприємстві існували гутки самодіяльності, бібліотеки, спортивні товариства, тощо. Щось не віриться, що голодного обідраного «пролетаря» зацікавила б можливість зайнятися гімнастикою.

      Словом, і рівень, і спосіб життя більшості робітників Російської імперії ( в тому числі й українських) абсолютно співставний з рівнем життя пролетаріату СРСР початку 80-х.

 "Пригноблені" царизмом робітники селища Довжанське на луганщині (1910 рік). Робітничі футбольні команді шахтарів та робітників місцевого металургійного заводу перед матчем. А в Луганську найсильнішою була футбольна команда робітників заводу Гартмана, створена викладачем гімнастики міністерского училища заводу (було, виявляється таке) Генріхом Држевіковським в рамках добровільного заводського товариства робітників "Товариство розумних розваг" (1908 рік). 

  Про козаків з нагайками та БТРи. 

       В місті Горлівка Донецької області, неподалік від старої (ще дореволюційної) будівлі заводоуправління машинобудівного заводу стоїть скромний металевий обеліск. На табличці з нержавіючої сталі напис: «На этом месте царскими палачами была отрублена рука рбочего Кузнецова». Йдеться про буремні події робітничих виступив 1905 року.

      Звичайно, не можна уявити собі картину, як «карателі» хапають безневинного робітника, тягнуть до колоди, де із сокирою в руках вже чекає мордатий жандармський офіцер. Все відбулося буденніше: стачка робітників поступово переросла в погром із киданням каміння в поліцейських, вікна заводоуправління а то й просто в гарно одягнених перехожих. Правоохооронцями було викликано козачі підрозділи. Зазвичай козаки «працювали» нагайками (на той час ПР-73 ще не придумали). Однак того разу страйкарі застосували каміння, обрізки труб та арматури, тощо. От козачки й витягли шабли...

      Прикро? Звичайно. Антигуманно? Кажуть - так. Але ж і на місце полійцеських та козаків себе поставте: вас б`ють чим попало й куди попало, розбивають голови цеглою. Що робити?

В радянській пропаганді міцно затвердилася міфологема, згідно якої пролетарі мали моральне право навіть убити городового, адже боролися за праве діло. А от городовий, який застосував зброю навіть задля самооборони, малювався злодієм і монстром, адже захищав «гнобителів». Наче удома на нього, живого й здорового не чекали дружина та діти.

      А ось Радянський Союз. Правда, не «День солідарності», але теж - 1 число - 1 червня 1962 року. Знамениті «новочеркаські події». Причиною їх стало підвищення на 20% цін на м`ясо й ковбаси та на 25% - на вершкове масло. Одночасно на електровозобудівному заводі на 30% збільшили виробничі норми.

Люди збурилися. Сірником до пожежі стали слова директора заводу Б.М. Курочкіна. У відповідь на закиди робітників «як жити?», не довго думаючи, мордатий комуніст видав: не вистачає грошей на м`ясо - їжте піріжки з лівером (ох, як би радянська пропаганда красиво обіграла це в якомусь фільмі «про революцію», вклавши ці слова в уста якогось буржуїна!).

      І тоді у Новочеркаську спалахнуло стихійне повстання з погромами й побиттям начальників. В місто було введено війська з бронетранспортерами та кулеметами. Закінчилося тим, що 2 червня на площі перед місцевим міськкомом партії було розстріляно майже тисячний натовп. Результат - 24 вбитих, більш як 87 поранених.

 Щонайголовніше, сімох «зачинщиків» пізніше було засуджено до страти за «бандитизм, масові заворушення та спроби повалення Радянської влади» (тобто, начебто влади тих самих робітників). Ще 105 людей отримали від 10 до 15 років позбавлення волі в колонії особливого режиму.

  Чи не занадто круто комуністи обійшлися з «гегемоном»? Порівняти можна хіба що з повстанням у Москві 1905 року.

      Одного з керівників Московського повстання 1905 року М.В. Васільєва-Южина царська влада звільнила вже через кілька місяців (в 1906 році він вів «партійну роботу» на півдні Росії). А те повстання, по-перше, було збройним, по-друге, воно було заздалегідь підготовлене.

      Хрущов лив крокодилячі сльози, стогнучи про нещасних співвітчизників, але коли ті співвітчизники з відчаю вдалися до радикальних дій, запросто віддав наказ про їх розстріл. Йому навіть на гадку не спало потім помилувати когось! Якщо робітники вимагають ковбаси, значить - виступають проти Радянської влади, ні більше, ні менше. А були ж іще Тімертау і та ж багатостраждальна Горлівка, були Донецьк і Тбілісі; були Слов`янськ і Беслан... І всюди - бронетранспортери та «Калашніков» в якості аргумента.

Годі й казати, що сам Хрущов з Мікояном та Шелєпіним (які керували «замиренням» новочеркаського бунту) не відчували нестачу м`яса, червоної та чорної ікри, осетрини, ананасів, рябчиків, шампанського, тощо.
       

      Найдивніше, що досі ще знаходяться люди, які вбачають в комуністах, їхній ідеології й методах управління ледве не ідел гуманізму. Особисто я вважаю буржуїв початку ХХ ст. набагато гуманнішими і чеснішими за комністів. І ті, і ті нормально годували народ, аби той мав сили працювати; ті, й ті розстрілювали, чавили козацькими кіньми або армійськими бронетранспортерами людей, коли ті вставали на боротьбу за свої права. Більше ніхто в світі, може, крім Саддама, не додумався труїти власних громадян бойовими газами, як це зробили більшовики з «тамбовськими куркулями» в 20-і роки, але буржуї хоча б про любов до народу не кричали.

       Може, саме тому нинішні комуністи так легко влилися у «буржуазну» владу, придбавши «свічні заводики» та маєточки в Кончі-Заспі, одягшись у Версачі та BOSS, пересівши з «Волг» на «Лєксуси» й оцінивши принади «Картьє» та «Ролексу».

БТР-60ПБ. Броньовички для комуністів слугували не лише як трибуна для вождів світового пролетаріату, але і як гарний аргумент переконання цього пролетаріату в тому, що піріжки з лівером корисніші, аніж відбивні з яловичини.

  

Скромний будиночок головного українського комуніста Петра Миколайовича Симоненка, котрий дуже полюбляє розповідати, як погано жилося українським робітникам до революції. Площа маєтку - 1.5 га. Сама лише земля оцінюється в 1.5 млн. доларів США, - будь-який буржуїн-гнобитель позаздрить. 

Дача Сталіна в Кунцево. Тут вождь думав над тим, якими б іще законами полегшити життя трудової людини. Дача, звичайно трохи "не дотягує" до фазенди Симоненка, але і заслуги Петра Миколайовича перед світовим пролетаріатом, погодьтеся, набагато більші. Правда, заради справедливості слід сказати, що Сталін компенсував кількістю - у нього було багато дач - в Гаграх, в Сочі, Ялті, в Піцунді, загалом - більше 20 штук...

       Кажуть, треба жити без заздрощів. І прощати винуватцям нашим. Хай живуть на цьому світі, користуючись награбованим у нас. Зате нам буде щастя після смерті, а вони потраплять в пекло. Так розповідають нам червонопикі батюшки з посвідченнями КГБ-ФСБ в кишенях. Тож із святами Вас, співвітчизники! І нехай «винуватцям» легенько так гикнеться на сонячних пляжах Гаваїв та Багам.

      З великим пролетарським привітом,

      ПАВЛО  ПРАВИЙ