Абрикоси Донбасу

Не тим, хто, навіть жодного разу не побувавши на Донбасі, волає про те, що він не український, що треба «відділити і забути», або взагалі «залити напалмом» присвячується ця стаття. До зовсім інших людей це послання, І пісня ця на вірші Миколи Ночовного "Абрикоси в Камброді цвітуть"...

Абрикоси... Вони в Луганську всюди... Абрикосами, що квітнуть, наче келих білого вина, по вінця налитий старий Камброд - давнє поселення українських козаків, яке дало початок місту. Звідти, з тих вічних старих абрикос, що саджали у своїх дворах і за дворами, на кладовищах над могилами батьків і просто на вигоні – «для людей» українці з діда-прадіда, зріс Луганськ, а не від якогось там папірця, що його підписала колись повія на імператорському троні.

 У Камброді вулиці наче сперечаються абрикосами: у кого смачніші, красивіші, запашніші... Вони й зараз квітнуть, незважаючи ні на що, квітнуть, підкреслюючи чужинність озброєних зайд з Бурятії, Вологди та Пермі, які дивляться на той квіт зачудовано і злякано, бо до сього часу ніколи не бачили і не куштували наших абрикос.

Так – наших! Бо ми – народ Сонця, давній і незнищенний. І плоди, які за літо Сонце наливає теплим медом – вони наші і будуть нашими завжди. Мені їх не вистачає, абрикос Луганська. Тут, де я зараз пишу ці рядки – теж є абрикоси. Але… То не те. То – не те…

Пишаюся тим, що знайомий з чарівною луганською поетесою Любою Якимчук, пишаюся, що колись у журі на поетичному конкурсі «Молоде вино» разом з покійним Юрком В. Ногою голосував за її поезії. Тепер маю право і обов’язок тепло відгукнутися про книжку поезій Люби «Абрикоси Донбасу», яка щойно вийшла з друку.

Це вірші – від серця. В них смуток, журба, біль, але в них – і надія. Надія, що ми повернемося до наших абрикос. До абрикос Камброду, Вергунки, Зеленого Гаю, Олександрівська, до абрикос Щастя…

Будемо жити, українці Донбасу! Будемо жити, українці!

"Абрикоси в Камброді цвітуть": http://cantabile.at.ua/mp3/berezil/8.mp3

ПАВЛО  ПРАВИЙ,

Луганськ - Новоград-Волинський