Дизель у минуле

Чомусь сьогодні наснився сон-спогад. Наче я знову молодий студент і їду на вихідні до батьків в дизелі Луганськ-Дебальцеве. І так само, як тоді, беру участь у «вагонних суперечках», про які так геніально співає Андрій Макаревич. Правда, дискусії у вагоні електрички дещо іншого рівня, аніж в купе швидкого потягу…

В луганських дизелях та електричках в перші роки 90-х дуже весело було: бабусі, жіночки бальзаківського віку в мохерових беретах, дідусі в піджаках з обвислими кишенями все обговорювали геополітику та макроекономіку. Такий собі "Фейсбук" в натурі, начинений експертами, мов ковбаса салом.

Сходилися в більшості на тому, що в усьому винен Горбачов, який розвалив СРСР; американці які розвалили СРСР; НАТО, яке розвалило СРСР; світове жидомасонство, яке розвалило СРСР; «рухівці», які розвалили СРСР. Ну і, звичайно, другими після ЦРУ убивцями Радянського Союзу йшли «демократи».

Головний винуватець в усіх негараздах на «внутрішньому фронті» -Чорновіл та «бендери», до яких зараховувалися всі, хто, на думку дизель-експертів, не хоче «дружить с Россией».  Логічних побудов дідусів у піджаках з обвислими кишенями і дам у мохерових беретах, молодому студентові істфаку зрозуміти ніяк не вдавалося: більшість у Верховній Раді складали колишні комуністи та «червоні директори», а винні – «демократи»? Президентом країни є колишній другий секретар ЦК КПУ, а винні – «націоналісти»? Прем’єри тоді так часто змінювалися, що їх, здається ніхто й не пам’ятав. Але ж саме в момент бурхливої поличної дискусії в дизель-поїзді – добре пригадую – першим міністром був Фіма Звягільський з Донецька, а винні все одно «бендери»?

Та, жінки у мохері жодних аргументів чути не бажали. Здається, їм  давало особливу насолоду обговорення чуток на які розвідки працюють Чорновіл, Хмара, Лук’яненко – саме вони були головними винуватцями того, що в місті Зоринськ Луганської області шахтарям півроку не виплачують зарплати.

Я стояв у проході між дерев’яними лавами старого радянського дизеля, дивився на них і думав: а що говорять поміж собою люди в дизелі Львів-Дрогобич? Кого в якості винуватців визначили вони? Ясно, що не Чорновола. Може, Звягільського? Але чомусь не сумнівався в тому, що винних буде знайдено. У нас в усіх так – у луганчан і львів’ян, харків’ян і кримчан – винні завжди знаходяться. Будь в чому, від того, що зарплата маленька і до того, що теща зла…

Дуже специфічно окремі «мохери» реагували навіть на манеру говорити: «Ви, мабуть, інтелігент», - підозріло мружилася дамочка з облізлою сумкою на колінах. Сказано це було таким тоном, наче інтелігенти харчуються православними немовлятами. «Мій син мантулить кайлом, а отримує трохи більше від інженера, котрий сидить у теплому кабінеті» - цю потрясну фразу пам’ятаю досі – вона квінтесенція ставлення «пролетаріату» до «білих комірців». Моє зауваження про те, що саме через те, що той, хто кайлує мерзлу землю отримує зарплату більшу від інженера, є причиною того, що син цієї тітоньки досі махає кайлом, а не сидить за пультом сучасного екскаватора, і що саме через це розвалився Союз жінка, здається не почула. Видно було: це вище за її розуміння; видно було, що спрацьовує якийсь запобіжник, важілець, який вимикає мозок, аби він не перегрівся від перевантаження.

«Нащо мені той бізнес, - кривила вуста пані майже інтелігентної зовнішності, - хай держава зробить так, аби в мене була нормальна зарплатня, мені нічого більше не треба. Ми люди прості…»

Цікаво, що як пригадую, у ті часи головними винуватцями «бардаку в країні» були не міністрі – їх практично ніхто не знав, не прем’єр, не «червоні директори» і  навіть не президент, а – депутати. Відчувалося, що до міністрів та інших державних чиновників люди, за старою радянською звичкою ставляться все ще з певним пієтетом, а от до тих, хто на виборах проліз до ситої годівнички… Коротше кажучи, саме вони, депутати, були об’єктом ненависті, але і таємних заздрощів теж. Коли «мохерові» лаяли їх різними негарними словами, в глибині їхніх суворих пролетарських очей раз у раз спалахувало оте: живуть же люди, і чому саме їм пощастило, а не мені?!

І оте сакраментально-невідворотне: «Сталіна на них немає».

Ось тоді в мене народився тест, який у 99% ставив на місце розлючених несправедливістю пасажирів дизеля; я його й зараз в деяких випадках застосовую. Як тільки хтось із них починав казати, що кляті депутати розікрали країну, набили собі кишені, а простий люд сидить без пенсій і ледь животіє, я пропонував: уявіть собі, що ви – депутат. Ви сидите в сесійній залі, ставиться на голосування закон про безкоштовне виділення кожному депутату трикімнатної квартири в центрі Києва, «Мерседеса» і матеріальної допомоги. Голосування таємне – ніхто не знатиме, яку кнопку Ви натиснете. Дайте відповідь не мені, покладіть руку на серце і скажіть собі: яку кнопку Ви натиснете?

Які слова виривалися в них найчастіше? «Та що ж я, дурепа, чи що?!»

А дизель, фиркаючи задушливим чорним димом, повільно повз з минулого у майбутнє, минаючи розкислі від дощів поля, пониклі сірі будівлі бараків на дванадцять «квартир», чудо архітектурної думки радянського «раю»; ковтаючи на зупинках нових і нових пасажирів у беретах та піджаках періоду раннього Брежнєва і перетравивши, випорожнювався цупким мохером на порепаний асфальт шахтарських містечок.

З постаментів у вікна вагонів з надією, мов п`яничка, що слідкує за гостинами, зазирав облуплений Ленін.

Дизель йшов з 1994 у 2014-й. Просто в Луганську народну республіку…

P.S. Хочете мати у своїй бібліотеці мою нову книгу "Владимир. Крещение ложью"? Анотація, уривочок з рукопису та умови передплати за посиланням: http://pavlopraviy.blogspot.com/2015/10/blog-post_20.html

З повагою,

ПАВЛО  ПРАВИЙ