Бойовий Український Кабан. Невигадані історії з АТО

Не хотілося в день 1 квітня розповідати побрехеньки, тим більше, що наш народ дуже вірить друкованому слові й розносить його далеко за межі навіть України. З іншого боку, не дуже хотілося писати сьогодні й сувору похмуру правду життя про «зради» та «зливи». Вже зовсім зажурився, аж тут згадав феєричну історію, що мені її повідав пару днів тому товариш, який служить під Станицею Луганською. Майже на самих передових позиціях. Отож про Бойового Українського Кабана…

Одного гожого весняного денька в самісінькому кінці березня, коли сонечко вже припікає, але немає тієї спеки, характерної для донецького степу, сиділи в соснячку на березі Сіверського Донця кілька панів офіцерів російських, яких «тамнєту». Засідка їхня мала дуже поважну причину: горілка. Пити з місцевими «ополченцями» росіянам давно вже «западло», та й авторитет панів офіцері, військової касти Росії, що встає з колін якось не дозволяє.

Отож взяли вони десяток біленьких пляшок, пару «віджатих» у місцевого населення курей, броньованого «Тигра», на всяк випадок хтось сів у БРДМ, і влаштували собі пиятику на пленері. Багаття горить, курочка на шампурах смажиться, скляночки гранені з боєкомплекту штабного «Тигру» виблискують прозорою, мов сльоза оковитою «укропівського» розливу; річка під обривистим берегом плавно несе води свої до Азовського моря.

Рудий капітан Петько з гвардійської Таманської дивізії, допомагаючи собі руками, розповідав, як у рукопашному бою він голіруч клав українських десантників у порядку живої черги, а старлей Васька з Майкопської мотострілецької бригади про те, як з трьох кілометрів з автомата влучив просто у приціл «укропівського» танка і як той втікав ганебно з поля бою. Ну, словом ліпота.

І не знали пани офіцери, що вже до них швидкістю неквапливого пішохода наближається біда. То вздовж рівних, мов траєкторія підкаліберного снаряду, рядів сосен чимчикував місцевий дикий кабан та ще й з подружкою.

Звичайний український сікач. Не надто старий, аби втратити інтерес до свинок, але й не молодий, що не знає з якого боку дубу рити жолуді. Загалом такий собі поважний пан у повному розквіті сил, вагою трохи більше двох центнерів й іклами мов холодна зброя гурків – кривий кинджал кукрі.

Весна, вона, панове навіть на суворих донецьких кабанів діє відповідним чином. Тому і цей був у доброму гумор. Зима пройшла, вже вилазить травичка, у дубовому гаю по той бік Донця (власне туди наш почет і прямував) ще збереглося чимало жолудів; гріє сонечко й друга половина слухняно трусить слідом за тобою, несучи в череві десяток нащадків, й час від часу щось ласкаво порохкує – чого іще треба поважному вепрові?

І раптом…

І раптом страшний гуркіт аж притиснув кабана до землі, а по… о, гм, філейній частині щось болісно вдарило. Хоч вепр і був досвідченим битим життям мужиком, але звідки йому було знати, що то спрацювала розтяжка, що її встановили браві російські «іхтамнету» з метою захисту від підступних українських десантників. Рудий гвардієць Петько з Таманської дивізії, звичайно, герой хоч куди, але краще якщо тебе непомітні мінно-вибухові пристрої захищають.

Сікач цього всього на знав. Він лише зрозумів: щось тут не те й приємна прогулянка з подругою перетворюється на щось зовсім інше. І подруга реве на увесь ліс – в неї від раптового зляку ледь не стався позаштатний опорос.

А в поважних українських, та ще й родом із Донеччини, кабанів характер козацько-шахтарський. Вони не тікають. Особливо, якщо поряд подруга життя. Вони шаленіють від люті.

Тож щойно відринула перша хвиля адреналіну й пройшов зляк раптового нападу невідомого ворога, очі в кабана почали наливатися кров’ю: а хто се, курва-мати, насмілився?! Мене?! Та я вас!! А ну, виходь, лайдаки!

Кабани, аби ви, друзі знали, вміють дивитися лише вперед. Особливо донецькі. Та й то не надто далеко. Близькозорі вони, знаєте. Особливо донецькі.

Тож наш герой коротко ревонувши подрузі «тримайся в мене за спиною», рвонув вперед. Рвонув і…

Правильно, потрапив на другу розтяжку, вже на дві гранати РГД-5. І знову кабана щось лупонуло, знов у філейну частину та ще деінде. А дикий дядько-кабан, навіть навесні, коли шар сала під броньованою шкірою зменшується до якихось критичних п’яти сантиметрів, все одно залишається нічогенькою бойовою машиною, для якої осколки РГД-5 і навіть Ф-1 – мов лісові бджоли: жалять, додаючи люті, але шкоди майже ніякої.

І ось він, ревучи, мов пароплав «Максим Горький» в тумані, пре вперед, вздовж рівненьких, мов траєкторія підкаліберного снаряду, рядів сосен і, звичайно ж, вискакує на стійбище «іхтамнету».

Рудий капітан Петько з гвардійської Таманської дивізії, якраз розповідав про те, як він голіруч зупинив «укропівського» танка, але так і вкляк з розведеними руками, виряченими очима і роззявленим ротом, побачивши перед собою розлюченого сікача, що був, звичайно менший за танк, але «Жигулям» шостої моделі габаритами не поступався аж ніяк.

- М-мама, - пробелькотів герой-гвардієць і, видавши непристойний звук, якимось чином миттєво опинився на даху «Тигра», забувши біля багаття і автомата, і розгрузку з набоями та гранатами.

- М-мама – пискнув старший лейтенант Васька.

Він мов Соколине око з романів Фенімора Купера, міг влучити з автомата тому кабанові в око з відстані у два кілометри. Але на біду вепр вихопився з лісу не в двох кілометрах, а в двох метрах. А на таку відстань справжній герой Соколине Око не стріляє. Тому, сказавши «М-мама», старший лейтенант 131-ї окремої мотострілецької Краснодарської, Червонопрапорної, орденів Кутузова і Червоної Зірки Кубанської козачої бригади, стрибнувши з крутого берега Сіверського Донця, пішов по воді, мов по суходолу, притримуючи враз обважнілі штани.

Решта теж сказали «М-мама» й порснули хто куди, мов дикі поросятка. Втім, вони й виглядали як смугасто-плямисті дикі поросятка – у своїх камуфльованих героїчних штанях; вони й верещали майже так само, як дикі поросятка.

Один, як стояв – так і пірнув у відчинений люк БРДМ, поставивши таким чином світовий рекорд в стрибках у висоту стилем фосбері-лоп. Другий зеленкуватим щупачком пірнув у «Тигра» й зачаївся поміж сидіннями, забувши зачинити за собою броньовані дверцята. А ще один використав старовинний московський прийом мисливців за кабанами, тобто, вчепився пазурами у шорсткий стовбур сосни, що стояла поряд з «Тигром», й швидко подерся нагору, розкидаючи шматки молодої кори.

Сікач, очевидно, не очікував такого різноманіття об’єктів для застосування однієї, але зате – дико-кабанячої сили. Проте зразу, згадавши що на нього дивляться його мадам та численні наступні покоління нащадків і її череві, ринув в атаку.

Українські, а тим паче – донбасівські кабани – мужики, повторюю серйозні й воліють битися з серйозними супротивниками. Цього чомусь приманив БРДМ. Чи то через те, що була найбільшим з ворогів, чи то через те, що нагадувала самого його – така ж здоровезна і така ж зовні незграбна.

І струснула бойову машину перша люта атака розлюченого укрокабана. БРДМ важить цілих 7 тон. Але й веприк був нічогенький, до того ж в самому розквіті сил. В секунди машина осіла й накренилася на лівий борт – то пухкнуло повітря з розірваних, мов ганчірка в зубах Тузика, колесах. Звідкись долинув несамовитий репет:

- Саня стрєляй!

Це горланив, сидячи верхом на «Тигрі» рудий переможець українських десантників, гвардієць Пєтя. Очевидно, звертався до того, хто сховався в БРДМ, бо побратим, що видерся на сосну й у спосіб ведмедика з картини російських художників Шишкіна і Савицького «Утро в сосновом лєсу», щосили чіплявся, аби не впасти, не дай Бог, на загривок кабанові. Тому він фізично не мав змоги застосувати табельну вогнепальну зброю у вигляді АК-101, котра, до того ж перебувала в самісінькому центрі багаття, оточена шматками горілої курятини.

Саня, на подив, команду почув. Він видерся з люка нагору, й ледь тримаючись на скособоченій поверхні, відкрив вогонь із пістолета імені Макарова, цілячись вепру просто межи очі.

Погана ідея. Погана ідея намагатися зупинити дикого кабана-сікача пістолетом. Хоча би тому, що той має лобну кістку, таку само міцну, що броня, а спереду його шия й плечі закуті в лати з хрящів, які у мисливці називаються калган.

Коротше кажучи, свинський батько лиш іще більше розлютився і Саша з криком «М-мама» знов провалився у люк, з жахом помічаючи, як під ударами кабана броня вминається всередину, просто як у фільмах про монстрів-зомбі, що лізуть за душами хоробрих, але дурних спецназівців.

Кабан – це вам не зомбі, а Саня – не Міла Йовович з фільму «Оселя зла». Тому Саня просто сказав «М-мама» і затих десь поміж кулеметом КПВТ і кріслом водія. Він би залюбки плюнув на все й стартував, але на біду, єдиний гвардієць, що вмів завести БРДМ, в цей час повторював подвиг Ісуса Христа. Тому все, що зміг зробити Пєтя – зачинити за собою горішній люк і молитися.

Кабанові, після того, як він розпоров колеса по правій бік чомусь сподобалося атакувати БРДМ з іншого борту. Може тому, що там було намальовано ведмежу пику й написано білими літерами: «Не дразните русского медведя». Читати кабан, звичайно не вмів, але родова пам'ять йому підказувала: «русского медведя» дражнити дійсно не варто, його треба валити нафіг. Просто іклами в пузо.

Як на біду, по лівому борту бронемашини був крутий піщаний берег. Тому й сталося те, що мало статися: нахилений БРДМ повільно, але невідворотно підім’яв під себе край обриву і, перекинувшись, шубовснув просто в річку. Із середини востаннє пролунало глухо «М-мама» і стихло…

Але й «Тигрові» прийшлося не ліпше за ведмедя. Бо одна з куль, що їх Саня сіяв,  мов Іполіт Матвійович Вороб`янінов баранки на Смоленському базарі, влетіла у відчинені дверцята броньовика і щось там підпалила.

- М-мама, - почулося із середини й прудка тінь шмигнула вглиб лісу, втім, кабан, зайнятий битвою з БРДМ, не звернув на неї жодної уваги.

- М-мама, - верескнув гвардієць Пєтя, коли перші язики полум’я лизнули його первинні статеві ознаки.

Подумавши, Пєтя додав таємниче: «Блябоєкомплект», пополотнів і стартував з даху «Тигра» просто на верхову однієї із сосен.

Офіцер, що сидів на дереві біля бронемашини, незважаючи на грюкіт, рохкання свині, люте ревіння сікача, теж розчув оте «Блябоєкомплект» і в ньому раптово прокинулися задатки акробата, що про них він ніколи не підозрював: меткою білочкою, воїн перемахнув на наступне дерево, потім далі, збивши рудого Пєтю на землю, а потів – аж на сусідній ряд.

Пєтя гепнувся додолу – аж щелепа клацнула. В цей час всередині «Тигра» щось гучно луснуло, Петя не підводячись, пробурмотів не менш таємниче «Блянах» і в позі вінницької колгоспниці на буряковому полі, шуснув до урвища.

І тут гахнуло! Гахнуло так гахнуло!!! Що то був за «Блябоєкомплект» всередині броньовика не відомо, але навіть Ілля-пророк не міг бажати більшої потуги для своїх блискавок. Чорний стовп диму пахкнув у блакитне весняне небо затуляючи сонечко.

Дядько кабан, що якраз переміг російського ведмедя, в шалі люті навіть не почув вибуху – лиш відчув як гаряча хвиля вдарила йому в грубезну щетину, й навіть кинула його на землю.  Проте все ж він був не лише лютим донбаським кабаном – він одночасно був ще й мудрим кабаном-українцем.

Тож він тут таки скочив на ноги, оцінив ситуацію й побачив що поле бою очистилося від ворогів. Вирішивши, що з отим «Блябоєкомплектом» не варто зв’язуватися навіть йому, вепр миттю прийняв логічне рішення.

Коротко рохнувши щось своїй коханій через закуте в калган плече, сікач зневажливо пхекнув туди, де у вогнище ще лускав і тріскав «Блябоєкомплект» й почвалав геть.

Кохана, принишкла від грандіозного виду побоїща й ще більш закохана у свого мужчину, дріботіла позаду, мовчазна, як ніколи. А в її череві радісно-стривожено ворушилися кабанята, пишаючись своїм батьком.

Але це ще не вся історія. Неподалік від місця драми було розташовано сепарський блок-пост. Зачувши спочатку вибухи розтяжок, потім злякані зойки, незрозуміле, але страшне ревіння, постріли й нарешті – потужний вибух, «ополченці» вирішили що то сунуть страшні «укропські карателі». А оскільки з ними не було рудого гвардійця Пєті, котрий однією рукою поборював одразу по півдесятка десантників, хоробрі воїни «Новоросії» врізали туди з усього, що мали. В тому числі – з мінометів калібру 82 мм. Один з осколків вразив хороброго гвардійського капітана Петра просто туди… Ну, це вже інша сумна історія…

Не знаю, правду кажуть, чи брешуть про цю історію. Її розповів моєму приятелю полонений місцевий бойовик, який був майже реальним свідком: йому розповідав його кум, знайомий сестри якого возить воду на той блокпост, поблизу якого все це відбулося.

Знаю лише, що з того моменту наші командири заборонили бійцям полювати на диких кабанів. А зустрічаючи в полі сліди, українські солдати посміхаються між собою: о, тут  «БУК-1Н» пройшов. Але це немає ніякого стосунку до відомої зенітно-ракетної установки. Так прозвали нашого пана вепра. Розшифровують так: Бойовий Український Кабан, єдиний і неповторний…

Розповідь прослухав і записав

ПАВЛО  ПРАВИЙ