Легенда про княгиню Ольгу

Про помсту княгині Ольги деревлянам ми читали багато. Про це написано купи книжок; про це складено бьагато пісень та билин і знято багато фільмів. Пригадуєте "Легенду про княгиню Ольгу", зняту легендарним українським режисером Юрієм Ільєнком? Пригадуєте, як прстарілий князь Володимир на схилі своїх років згадує про свою бабцю й вигукує: "Не летять птахи з вогнем у гніздо, перевіряв - не летять!"

Зрозуміло, що легенда про спалення Ольгою Іскоростеня за допомогою птахів-камікадзе - легенда і є. А як усе було насправді? Що тоді відбувалося? На це питання пробує дати відповідь книга 

ПАВЛА  ПРАВОГО "Святослав, каган русів, убитий та оббреханий".

І ось уривок з неї

Про саму книгу та як її придбати - за посиланням наприкінці тексту.

«Повість минулих літ» розповідає, що звістка про загибель Ігоря застала Ольгу, маленького Святослава, його годувальника Асмуда та воєводу Свенельда у Києві.

Далі в оповіді іде таке, що вимагає дуже детальної і, на жаль, вульгарно-цинічної критики.

«І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять…» [2].

Цей фрагмент, між іншим, деякі вчені пани використовують задля обґрунтування теорії вічового принципу управління у слов'янських племенах. Мовляв, не князь вирішував, як йому чинити, а загальний схід або збори «кращих людей».

Тільки звідки у древлян така упевненість, що буде так, як вони хочуть? Упевненість, що переходить, як ми побачимо далі, в абсолютно безглузду самовпевненість.

«І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни: «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя за Мала», - бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен» [2].

Нормально? Являються у стольний град бунтівники, слов'яни, для русів - люди другого сорту, приходять до щойно овдовілої княгині і, просто так, як колуном межи очі: «Ти, цейво... Ми твого мужика порішили, тому як гадом він був. А тепер бажаємо на тобі свого боса одружити!..»

Цікаво, а чому вони не боялися, що їх самих, теє?.. Не встигнуть навіть з лодії своєї вилізти. Звідки була упевненість, що їх взагалі допустять до князівських покоїв?

А відповідь, яку вони отримали від княгині? Вона готує їм небувало почесну, ніколи раніше не бачену, ніде не прийняту церемонію зустрічі! Більше того, церемонія та украй образлива для киян, котрі муситимуть нести древлянських мужів у лодії, подібно до того, як раби несуть турецького пашу в паланкіні.

Так і не прості ж кияни мали нести послів, а васали князівські! Воєводи і дружинники! На власних плечах! Убивць свого сюзерена!

Але і це ще не все. Не треба забувати, що таку честь мали надавати скореним слов'янам їх повелителі - руси! Ті самі руси, для яких різні там древляни і тіверці були не більше ніж бидлом, платниками податей і «гарматним м'ясом», що служить, в допоміжному війську.

Нумо, прикинемо: скільки шансів на те, що древляни, знаючи про усе це, повірять тій маячні, що її несла Ольга? Вони що, закінченими кретинами були?

І ще одне питання до головних істориків нашої країни: ви особисто вірите у те, що слов'яни б наважилися запропонувати русам віддати за якогось Мала вдову не просто князя Київського, а кагана русів? Та ж титул кагана прирівнювався в Європі до титулу імператора! Чи не широко розмахнувся, цей самий Мал? Та лише за саму таку зухвалу пропозицію у послів негайно повиривали б язики і прибили найбільшими цвяхами до їхніх власних потилиць! Як же наважилися ці «мужі» вдиратися князівських палат і пропонувати таке?

Але ні, не здивувалися древляни цієї абсолютно неймовірної поступливості княгині. Не здивувалися небувалому приниженню, яке вона готувала для себе і своїх людей. Пішли собі, розвісивши вуха, наївні, ночувати в лодію. І пускали слину в передчутті прийдешньої небувалої честі. Величалися, як говориться в літопису.

«Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх» [2].

Чи не здається вам, шанований Читачу, що ця сцена, у поєднанні з попередньою, нагадує «розведення лоха» якими-небудь «кидалами» з Деміївського ринку кінця ХХ століття?

Ми не говоримо вже про те, що підняти лодію було фізично неможливо (людей-то для цього виділити можна було скільки завгодно, та як їм до ноші всім одразу підступитися?), але куди дивилися посли, сидячи в цій самій лодії, «взявшись в боки»? Невже не бачили терикон свіжонасипаної землі і величезну яму? Щоб закопати староруську лодію, що мала двадцять метрів завдовжки, п'ять завширшки і три - у висоту, вимагалося вийняти, не мало не багато - 300 кубометрів ґрунту! Чотири стандартних залізничних напіввагони моделі 12-753, якими у нас вугілля возять!

І ось іще що. Чи спало на думку кому-небудь з учених мужів пошукати ту лодію із залишками нахабних деревлян? Площа Гори, на якій розташовувалися князівські тереми, не особливо велика, вона практично уся перерита археологами. І - нічого. Вірніше, знайшли-то багато всякого, а от лодію - ні. Невже Ольга, стративши таким жахливим чином послів, потім наказала навіщось судно і трупи викопати і викинути куди-небудь у ліс? Так немає таких відомостей. Про те, що закопували - є, а як ліквідовували стихійний могильник - ні слова.

Та найсмішніше попереду.

«І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.

Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі» [2].

Як мовиться, хоч стій, хоч падай! Уявляємо: приїздять посли від Ольги до столиці деревлянскої Іскоростеня. І передають довірливим слов'янам умови княгині.

Невже ні у кого з тамтешніх мудреців не виникло питання: а чому, власне, Ольга не передала прохання через наших посланців, як це завжди практикується? Приходять посли, запитують у вас щось, ви їм - відповідь. Все просто. Навіщо ж деревлянських послів тримати у Києві, а замість них відправляти своїх? Це в усіх відношеннях дивно, погодитеся.

Так, до речі, а чи здогадалися деревляни поцікавитися, де перша партія їхніх «кращих мужів» числом двадцять? З якої такої причини вони залишилися у Києві і чому від них - ні поголосу, ні розголосу?

Якщо і довелося послам затриматися, то абсолютно логічно було б їм передати письмово або на словах, як там ідуть справи і які шанси Мала залізти у ліжко до княгині? Пояснимо: і у ті часи люди були прозорливі й виверткі, прийоми різні хитрі знали. Наприклад, посилаючи до Києва «кращих мужів», Мал міг умовитися з ними: у разі, якщо місія вдалася і все йде за планом, передати чи гінцем, чи з оказією яку-небудь кодову фразу. Наприклад: «триндець». Це називається шифр. І не потрібно навіть дуже грамотними при цьому бути.

Але слов'яни не додумалися ні до цього, ні до того, які питання ставити Ольжиним послам. Замість цих абсолютно очевидних заходів, вони, радісно вирячивши очі, кинулися до Києва. І доводиться визнати, що наші з вами предки, шанований Читачу (якщо, звісно, ви себе до слов'ян відносите), були якісними кретинами. Причому, так поводяться «кращі люди». Залишається лише припускати, який був інтелектуальний рівень «пересічного» слов'янина.

Та, Господь з ними, хай навіть і так. Хай. Ось прибули деревляни в «матір городів руських». На їхньому місці, що б ви зробили? Правльно. Пішли би побачитися із земляками з попереднього посольства. Дізнатися, як у них справи, обмінятися новинами, враженнями від угоди, що намічається, планами на майбутнє, спитати як тут годують і де можна кращої бражки прикупити.

Замість цього вони йдуть... митися. Йдуть покірно, навіть не запитавши, де ж, власне, колишнє посольство. От якраз миття їм у той момент і не вистачало. Вони навіть не образилися на Ольгу за натяк. Уявіть, приходите ви до кого-небудь у гості, а вам з порогу: «Ви теє, в душ сходили б, абощо…» А то, мовляв, смердите, блін, мов паровози. От руси, точно вам говоримо, одразу за мечі схопилися б через такий натяк. А утім, слов'яни ж - кретини, що з них узяти. Отож, усе це - цілком в руслі офіційної версії менталітету наших предків.

Далі - крутіше.

«І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх» [2].

Отже, перше посольство згинуло у лабіринтах київських вулиць. І про друге – на чутки, ні звістки. А капловухі древляни все ще ні про що не підозрюють. Вони п'ють і гуляють на тризні по убитому ними князеві з його удовою, його дружинниками і слугами. І думок різних нехороших у деревлян не виникає. Добре хоч цього разу у лазню не посилають. А то, як би вони там милися, усі п'ять тисяч.

Ні, питання стосовно місцезнаходження своїх земляків вони, нарешті, задали. І отримали на нього абсолютно дику відповідь. Утім, на тому і заспокоїлися.

Між тим, навіть у «найдерев'янішого» деревлянина, який, до того ж, капітально упився медом, мала б виникнути, принаймні, одна думка: «Чому з русами немає хоч би одного нашого товариша? Провідника ж бо вони, принаймні, мусили б узяти?» Не виникла.

А у нас виникає ще і таке питання, котре насправді містить у собі цілих два: і з ким це бенкетувала Ольга на тризні, якщо вона:

а) у числі першого посольства знищила двадцять «кращих мужів» древлянського народу;

б) у числі другого влаштувала крематорій для невизначеної кількості «кращих мужів, які тримають Деревську землю»?

До цього слід додати ще цілих п'ять тисяч, зарізаних на тризні.

Це вам не аби що. Це, шановані, висловлюючись сучасною мовою, не що інше, як етноцид. У такому разі, або Ольга ніяка не свята і не рівноапостольна, бо складно такі її діяння назвати угодними Богові - творцеві усіх людей, або все було зовсім не так, як описано в ПМЛ.

Бажаєте книгу у свою бібліотеку? http://pavlopraviy.blogspot.com/2016/06/blog-post_77.html