«Ліквідатори». Замість реквієму

Він такий схожий на квітку – знак атому. Смертельну квітку. Радіоактивне випромінення невидиме й безжальне. Воно не бере в полон. Його не можна визначити ані на запах, ані на дотик, ані на смак. Можна відступити, але… Але цим людям 25 квітня 1986 року відступати було не можна. І тікати нікуди – за ними стояло людство…

Вибух ядерного реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції поставив людство на межу глобальної катастрофи. Сумарний викид радіоактивних речовин склав еквівалент вибуху 300 ядерних бомб, скинутих на Хіросіму.

Чорнобилем постукала у вікна

Лиха біда, й заплакала земля…

Рештки активної зони реактора розплавилися, почалася пожежа. Ви бачили, як тече лава з вулкану? Суміш з розплавленого бетону, піску, металу та залишок палива розтікався приміщеннями енергоблоку; розпечені шматки графіту з активної зони реактора вибухом викинуло на напівзруйнований дах. Величезна радіоактивна хмара здійнялася у повітря, накриваючи всю Європу – від Греції і Болгарії до Британських островів.

   На гасіння пожежі було по тривозі піднято пожежні частини самої станції та міста Прип’яті. Молоді хлопці, хапаючи спорядження, сідали в пожежні автомобілі, аби виїхати на останнє у своєму житті завдання. У безсмертя…

Їм не було відомо, що ядерний монстр, який виріс над четвертим енергоблоком, випромінює до 30 тис. рентген – у сто разів вище за смертельну дозу. Перед ними не виступали чиновники з красивими промовами. Вони б і не слухали тих промов. Вони просто робили те, що мусили. Людство стоїть за ними…

Що відчуваєш, коли у звичайній брезентовій робі, без жодних засобів захисту від радіаційного випромінювання – космічна і військова наддержава просто не спромоглася на їхню розробку та виробництво – збираєш розкидані по даху шматки графіту, що світяться в темряві, мов гнилушки з пекельного садка, й скидаєш їх униз. Цього ми ніколи не дізнаємося. Нікому розповісти.

Солдат на війні йде в бій, маючи надію. Він сподівається, що ворожий осколок його омине; він може схоронитися на грудях матінки-землі від зливи куль. Тут надії не було. Від невидимої смерті не сховаєшся ані в окопі, ані в льосі. Тут сама матінка-земля благала про захист.

Земля за колючим дротом,

земля позбавлена волі.

У плинних древлянських широтах

сосни вклякають поволі.

Люди йшли на смерть і знали це. Вони йшли на смерть, навіть не маючи змоги передати останнє вітання мамам, дружинам, дітям – не було тоді сотових телефонів. Та і не працювали б там телефони – у тому скаженому вирі, що його здійняв радіаційний демон. Але всі вони – кожен – знали, що і кого захищають.

Вони загинули протягом кількох годин після того, як вступили ув битву з невидимим монстром. У багатьох опроміненням було обпечено шкіру, наче полум’ям. У цьому пеклі до кінця виконував свій обов’язок наш земляк із с. Груда Новоград-Волинського району, пожежник Володимир Прищепа.

Палаючий реактор треба було гасити. Треба було лити воду, скидати каміння, пісок, свинець, аби хоча б трохи вгамувати десятки тисяч рентгенів, що вирвалися на волю; треба було проводити радіаційну розвідку над енергоблоком.  Це можна було зробити лише з гелікоптерів. Цим займалися Микола Усик, Сергій Маринін, Леонід Кучер, Віктор Крижанівський та інші. Вони й пішки, з дозиметрами, що їх місцями зашкалювало, пройшли майже всю 30-кілометрову зону. Миколи Усика, котрий з гелікоптера проводив радіаційну розвідку над самим жерлом радіоактивного вулкану, давно немає в живих. Немає в живих Олександра Загривого, котрий вантажив у підвісні бункери гелікоптерів, що аж шкварчали від радіації, пісок та щебінь. Лопатою. Немає в живих багатьох пожежників…

І посивіла ненька Україна,

У пекло посилаючи синів,

Секунди рахувала, як години,

Сльозами постарілих матерів.

Знаєте, як ховали перших 30 героїв-пожежників, що померли від променевої хвороби у травні-липні 1986 року? Знаєте, що рідні люди навіть не могли як слід попрощатися з ними, не могли поцілувати в холодне, обпечене «мирним» атомом чоло?

Їхні просякнуті радіацією тіла загортали в поліетиленову плівку, клали до дерев’яної труни, яку також обгортали плівкою; запаювали в спеціальні освинцьовані труни і лише після цього ховали. Родичам не рекомендувалося підходити близько. Останній спочинок цих людей на Мітінському кладовищі Москви досі залито бетоном…

 Їх тисячі й тисячі – наших земляків, які в самих лише респіраторах, комбінезонах та бавовняних накидках і зі склянкою червоного вина в якості протирадіаційної профілактики, рятували світ. Пожежники, міліціонери, водії, льотчики, лікарі, медсестри, солдати та офіцери 1591-го окремого інженерного дорожньо-мостобудівельного батальйону – їх тисячі – героїв із Звягеля, що віддавали життя та здоров’я, захищаючи майбутнє не лише українців.

Найстрашніше, що вони не лише себе принесли в жертву. Тільки офіційно в «ліквідаторів» з Новограда-Волинського інвалідами народилося 11 дітей. А скільки таких, чия хвороба проявилася потім; скільки таких народиться в наступних поколіннях?

Сьогодні ми вшановуємо цих мужніх людей. Говоримо красиві слова. Правильні слова. Але чомусь на душі тяжко. І навертаються сльози на очі.

І дуже правильно, що в цей день посивілі бійці у великій залі засідань Новоград-Волинської міської ради під час урочистостей сиділи на місцях, які зазвичай займають депутати. А самі депутати, керівники міста та району – збоку.

Співають дівчатка-школярки у вишиванках для сивочолих ветеранів, а ті їх не бачать. Через сльози. І побратими цих мужніх людей, ті, хто недожив; ті, хто пішов передчасно, дивляться звідти на юних красунь у віночках, на нас. І прохання в них, напевно, одне: не втратьте майбутнє, яке ми вам подарували, за яке сплатили найвищу ціну…

Павло Правий

для газети "Час Полісся"