КАРТОННІ ГЕРОЇ

Нова книга Павла Правого «Картонні герої».

У радянські часи з цих людей пропаганда робила не просто героїв, а – кумирів. Їх і зараз багато хто вважає взірцем самопожертви, не підозрюючи, що герої ці насправді – картонні. Іноді ви навіть не повірите, якими насправді були ті, кого вас привчили любити і шанувати.

Про них – історичне розслідування, яке викриє правду. Книга «Картонні герої» складається з окремих глав, присвячених одні людині або одній події:

«Ярослав Галан і сокира долі»

«Атака сторіччя капітана Марінеско»

«Таємнича загибель вчительки з Донбасу»

«Залізний бовдур»

«Матч смерті»

«Життя та смерть Олексія Стаханова»

«Онук барона Мюнхгаузена»

Вартість  – 90 грн.

Також уже традиційно за бажанням можете пожертвувати посильну суму на те, аби ми мали можливість подарувати книжки бібліотекам, військовим частинам, школам тощо.

Картка Привату 5168 7572 6880 5431

Отримувач коштів – Павло Бондаренко

УВАГА, ВАЖЛИВО! Не забудьте скинути свої контакти та номер відділення Нової пошти на мою НОВУ електронну адресу: urtab@ukr.net

Нижче – уривок з глави, яка називається «Атака сторіччя капітана Марінеско»:

«…даючи службову характеристику О.І. Марінеско, командир дивізіону капітан 3 рангу Сідоренко пише вже звичні слова: «… на березі схильний до частих випивок» (читай, запоїв). Що витворяв Марінеско в походах, командир, напевне, не знав. Але ми переконані, що в ці періоди він до горілки – ні-ні…

«Командири Марінеско, котрі добре знали його людські і офіцерські якості, часто ламали голови й карталися питаннями, що ж тягне до порушення дисципліни і випивок тямущого капітана. Чому, маючи неабияку витримку, йому не під силу частенько стримати себе» [4].

  Командири може й не знали. Але психіатрам добре відомі подібні випадки. Це називається психопатія. Дурням, як відомо, щастить. Щастить психам – бо їхня логіка не вкладається в нормальну людську і не піддається аналізу й найпростішим розрахункам. Тому Марінеско іноді дуже таланило в походах, як, наприклад, коли він сплив поміж отих катерів берегової оборони і не наразився на фатальний снаряд перш ніж встиг щось крикнути. Проте ота сама психопатія вимикала будь-який здоровий глузд і штовхала на кричущі вчинки.

«У морі він чинив всупереч усім законам підводної війни і навіть логіці. Атакував іноді з боку німецького берега, з мілководдя, а йшов від переслідування – до місця потоплення. Ліз в найнебезпечніші місця – тому що його там не чекали, і в цій нелогічності була вища логіка» [1].

 Нічого не нагадує? Атакувати з мілководдя – можна. Але капітан має знати: ризик – практично смертельний: якщо противник помітить перископ – дітися човну буде нікуди – притиснутий до берега, він ставав легкою здобиччю. Навіть глибинних бомб не треба – звичайними ручними гранатами обійдеться. А щодо того, буцімто його не чекали в найнебезпечніших місцях… Так то питання дискусійне, як ми бачимо, капітан Марінеско ніяк не міг уникати переслідування, пірнаючи в місце потоплення транспорту – за відсутністю фактів потоплення. Тому дифірамби, що ми їх процитували вище, треба віднести до плодів творчої уяви біографів Марінеско.

А ось як героїчний капітан ставився до начальників:

«Він нічого не боявся, ні в морі, ні на березі. Але якщо в морі був обачливий і хитрий, то на березі не знав ні помірності, ні обережності. З начальством – прямий, іноді – зухвалий. Його прямота і самостійність дратували берегових штабних працівників. Вони не любили його. Та і він симпатій до них не виявляв» (там саме).

Теж діферамби: ах, який хоробрий і хвацький вояка! Ах, як він не любив різних штабних пацюків! Між тим, якщо навіть повірити в те, що написали про нього акули пера, нікуди не дітися від висновку, що вони, самі того не бажаючи, змалювали далеко не ідеальний психологічний портрет свого героя. Те, про що тут оповідають, називається соціопатія.

 До речі, не лише з начальниками Марінеско не мирився. Друзів у нього теж не було, бо до бойових товаришів він ставився так само – за принципом «Я – д`Артаньян, а ви всі…»

У квітні 1943 року Марінеско стає капітаном човна С-13. Аби наш герой отримав цю посаду, від командування човном було відсторонено П.П. Маланченко, котрий мав до цього… три реально потоплені кораблі противника. За які такі «заслуги» Марінеску пішов на підвищення? Чому зняли Маланченка (кавалера ордена Лєніна, до речі)? Історія про це мовчить. Інтриги? Чи сприяння високих чинів з Особливого відділу? Знаємо лише, що Маланченко було знято «за халатне ставлення» до службових обов`язків, переведно на меншу посаду, а за два місяці засуджено трибуналом за крадіжки харчів. Цікаво, хто і навіщо «настукав» на капітана? До речі, пізніще з`ясувалося, що Маланченко був не винен, його повернули на флот, дали новий човен, командуючи яким, він зустрів Перемогу. Після війни П.П. Маланченко обіймав штабні посади, викладав у військово-морських навчальних закладах; у відставку вийшов у званні капітана першого рангу.

Якщо товариство гадає, що, отримавши більший і кращий човен, Марінеско одразу кинувся у бій – то не зовсім так. За увесь 1943 рік ця субмарина в бойові походи не виходила жодного разу. Зате її командир продовжував веселитися щосили. Він знову потрапляє у скандал з пиятикою і знову з нього – мов з гусака вода. П’янки ідуть одна за одною і абсолютно (якщо не брати до уваги ймовірність «особливих» стосунків Марінеско в Особливому відділі) не зрозуміло, чому цього гультяя не приберуть з командування човном, тим більше, що давно всі зрозуміли: Марінеско професійно не придатний. Навіть дослідники обережно визнають дивину в поведінці «героя»:

«Аналіз подальшої бойової кар’єри Маринеско показує, що саме в цей час у Олександра Івановича стався якийсь внутрішній надлом. На жаль, його подальші дії свідчать про те, що інтерес до справжньої служби, до бойової ініціативи у нього починає поступово зникати. І перший тому доказ – жовтневий похід 1944 р.» [11].

Питання до автора лише одне: а вони були – оті інтерес та ініціатива? Брехливість ми бачили. Боягузтво – теж. Наплювательське ставлення до службових обов`язків (коли через помилку Марінеско радянські морські мисливці ледь не потопили човен) – спостерігали. Пихатість? Без питань. І алкоголізм. А професійність – ні. Закінчується війна, а на рахунку «підводника № 1» - жодного реально потопленого судна противника! Він ще нормально не воював, а вже отримав «внутрішній надом»! Інші задихалися, горіли й тонули у своїх човнах, їх ганяли морські мисливці, есмінці і літаки; їх обстрілювали та бомбили, і – нічого, воюють. А у Марінеско від чого «надлом»? Від того, що карта у преферансі не йшла?

Бойовий похід жовтня 1944 року робить образ «Марінеско-професіонала» ще більш виразним і яскравим.

«Здавалося б, довгоочікуваний момент – підводники Балтики знову вирвалися на оперативний простір, але ні. 1 жовтня човен покинув Кронштадт, пройшов внутрішніми фарватерами фінських шхер і вже вранці 8-го зайняв відведену позицію на північ від півострова Хель, на підходах до Данцигської бухти. Виявлення цілі в районі, де сходилися дві головні морські комунікації німців на Балтиці у той час (Готенхафен – Либава і Готенхафен – порти західної Балтики), не змусило себе довго чекати.

Під кінець першої доби, рано вранці 9 жовтня було виявлено самотній транспорт (реально – німецький риболовецький траулер «Зігфрід», 563 брт). Зблизившись з ним Марінеско здійснив триторпедний залп. В цому випадку дистанція складала всього 4,5 кабельтових, і все-таки стався промах. Промах повторився через дві хвилини, коли остання торпеда, що була у носових апаратах, також оминула ціль. З цього приводу в післяпохідному висновку командир дивізіону капітан 1 рангу О.Є. Орел (якого багато затятих апологетів Маринеско малюють в якості заздрісника і злого генія народного героя) написав: «Заява командира, що ТР (транспорт, П.П.) у момент 3-торпедного залпу застопорив хід, а у момент одиночного пострілу дав хід, і цим пояснюються промахи, невірна, оскільки торпеда мала влучити в ТР через 32 сек. А ТР, застопоривши хід і відразу ж погасивши інерцію (чого бути не може), не дійшов би до точки зустрічі з торпедою тільки 90 метрів, що при стрільбі віялом з розсіюванням 2 градуси 20 хвилин в обидва боки за такої дистанції все одно призвело б до влучання» [там саме ].

Далі – крутіше. Переконавшись, що дав маху, Марінеску спливає і починає садити по траулеру з бортової артилерії. Випустивши 39 100-мм та 15 45-мм снарядів, він нарахував 11 влучань (25% - ще одне питання щодо професіоналізму), побачив, як судно накрінилося, а потім зауважив катери противника, що поспішали на допомогу траулеру. Не чекаючи на фінал, не пересвідчившись в результатах бою, Марінеску чимдуж тікає. Але це не завадило герою а) звітувати про потоплення судна і б) завищити його тоннаж вдесятеро! Риболовецький траулер «Зігфрид» водонажністю 530 тон під вмілим пером майстра торпедних атак перетворився на транспорт «Зігфрид» тоннажем 5 тис. тон.

Ну як тут іншим капітам конкурувати (а здорове суперництво між командирами субмарин було традиційно високе) з Марінеско, якщо у того виявилися непересічний літературний талант та цілковита відсутність совісті?

«До 21 жовтня, коли човен було переведено у новий район, Марінеско, відповідно до відомостей свого ж вахтового журналу, мав ще три можливості атакувати, але їх не використав. На новій позиції – західніше Віндави – командир утримував човен в 15-20 милях від берега, в той час, як німецька водна артерія пролягала безпосередньо уздовж узбережжя. У тому, що контактів з ворогом не було, навряд чи винна розвідка КБФ, адже човни «Щ-307» і «Щ-310», котрі знаходилися у той самий час біля Віндави хоча й не досягли реальних бойових успіхів, принаймні неодноразово виходили в атаки на кораблі супротивника» (там саме).

Кожен може знайти власне визначення поведінці «підводника № 1». Наш висновок – боягуз. Марінеско зважується нападати або лише на ті цілі, які не можуть дати відсіч, як отой траулер, або з пристойної відстані, щоб противник не бачив його перископа, як то було у випадку, коли він стріляв в «Porto Alegre» з 12 кабельтових (2222 метри).

Не даремно, як пишуть в присвячених Марінеско статтях, команда просто до безтями любила свого командира: аякже – всі навкруги воюють і гинуть, а ми відлежимося собі на ґрунті, пальнемо парою торпед навмання і – пишемо про потоплення гігантських ворожих кораблів. Ордени, медалі, премії – і жодного ризику! З 13 субмарин типу «С», що були на Балтійському флоті, до кінця війни дожила лише одна. Здогадайтеся, чия. Апологети твердять, що то – через видатні професійні якості «героя». А ми скажемо: навпаки. Це тому, що всі воювали, а цей тип війну імітував».

З повагою

ПАВЛО  ПРАВИЙ (Бондаренко)