ТІ, ХТО ЖЕРЕ САМ СЕБЕ або де наш Ріддік

Я в люті. Усвідомлюю, що таких людей в будь-якій країні повно, під будь-якими прапорами і в будь-яких географічних широтах. Але серце не хоче миритися з тим, що вони є поруч. Не десь там в Магадані чи Каракасі, а – тут, ходять поруч з тобою, дихають, жеруть, спаровуються, аби призвести на світ собі подібних…

Іду сьогодні вулицею, а біля мене переходять дорогу дві жінки років під тридцять. Одна десь на сьомому місяці. І чую уривки розмови:

- …там так гарно… Євпраторія… ідеш і вибираєш, хочеш компот, а хочеш – кисіль…

А та, що вагітна перепитує:

-         Євпаторія – це ж Крим, да?

-         Да… і ти вибираєш… хочеш кисіль, а хочеш – компот…

Це вони – про відпочинок у Криму.

«Хочеш компот, а хочеш – кисіль»…

Довбані, тупі курки. Україномовні. Молоді. З міста, де три військові частини, що воюють в АТО. З міста, де лише місцевих солдат на меморіальному кладовищі лежить, якщо не помиляюся, 54 душі. Один з тисячі мешканців. Без врахування ТМН.

Вона не хоче навіть подумати, що везе свої гроші Путіну. Гроші, на які той годуватиме і одягатиме орків. На які він купуватиме оркам набої. Кулі з яких прилетять у груди друзям, знайомим, однокласникам цих тупих курок. Чоловікам…

Утім ні. Чомусь у мене упевненість, що їхні чоловіки нізащо не підуть воювати. Ні за яких обставин. Це – потенційні родини поліцаїв. Такі у 1942 році генерал-лейтенанта Власова здали німцям. За корову, 10 пачок махорки, 2 пляшки тминного шнапсу і… почесну грамоту.

Ні – той мужик із села Туховежі Ленінградської області - він не був ідейним противником Власова, просто… Просто з Власова нічого було взяти тоді, а тут – дві пляшки горілки. Мов склянка отого кисіля.

Якби їй зробити зауваження; якби їй дорікнути, тій молодиці: як же вам не соромно, вона зробить великі очі: ашотакоє? Вона живе, мов той Путін – в іншій реальності, де головне – можливість вибору в їдальні дешевого санаторію між компотом і кисілем.

Таких пікапери ловлять на вулиці і вони абсолютно спокійно ідуть у лісочок за 200 доларів, не відчуваючи жодного дискомфорту: я ж ці долари не проп’ю, я ж для дому, для сім’ї, дитям морозиво, чоловіку – квіти. Не зітруся, аби був през під рукою…

Вони і на вибори так ходять. Навіть не за гречку – за обіцянки. Вони коштують навіть менше, ніж дешеві шльондри, що мандрують поміж блокпостами нашими і сепарів. Через них у виборчих штабах політтехнологи відверто підраховують у що обійдеться 1 голос, враховуючи «гречку» та проплату обіцянок з телевізора.

Знаєте, яка середня ціна одного голосу для партій, які щасливо проходять у Раду? Один долар. Один грьобаний долар!

Пишу розумні (сподіваюся) книжки. Вигадую статті. Намагаюся сіяти добре і вічне дітлахам на дитячій сторінці газети.

А потім зустрічаю оцих…

«… і ти вибираєш… хочеш кисіль, а хочеш – компот…»

І наївне уточнення: а Євпаторія це Крим?

Я не знаю, як їх обізвати. Це не люди. Бо головна ознака людини – уміння мислити. На рівні вищому за шимпанзе. Тут навіть троглодит образився б порівнянням з ним. Бо троглодит таки хоча б інстинкт самозбереження має. І думає, мислить, як самого себе зберегти. У подібних цій дамі організмів цього немає.

Я не перебільшую. У 2015 році – ті з вояків, хто бачив той жах підтвердить – під час боїв за Дебальцеве російські казачкі та чечени били з арти та мінометів по Чорнухінській птахофермі. Просто так. Подобалося їм дивитися, як після чергового влучання міни над курятниками здіймалися хмари пір’я і в усі боки розліталися кури – живі і мертві.

І от в цьому пеклі, коли іде бій і коли гатять з усіх стволів, полем, де валялися кури, поміж розривами повзли… тіпа люди. Збирали в мішки тушки. А чечени з навколишніх пагорбів розстрілювали їх із СВД. Тренувалися. І міни рвали їх на шматки. Разом з мішками.

Я демократ. Майже. Я згоден з сером Вінстоном, що демократія – дуже поганий спосіб керування країною, але кращого ще не придумали. Але іноді мені так хочеться НЕ ДЕМОКРАТІЇ.

Щоб тітці, яка поїхала відпочивати у Крим, вливали статтю за співробітництво з ворогами; щоб «журналістам», спійманим біля військового об’єкту з квадрокоптером, шили «зраду». Щоб за поширення «новин» типу «страшні втрати ЗСУ» давали каторгу за статтею «панікерство». Щоб Юлі Володимирівні, яка горлає з телевізора про «диктатуру» показали що то є насправді – диктатура. Щоб декому з «антикорупціонерів» били по пиці кованим черевиком.

Організми, подібні до тієї дами, для якої є щастям можливість обирати між кисілем і компотом, іншої мови не розуміють.

Довго думав, але не вигадав, як би назвати цей вид, виведений комуністичними селекціонерами, гомінідів кисельно-компотових.

Якось згадався фільм часів постперебудови. І фраза: «Ой, да в них же три інстинкти (передаю мовою оригіналу – українською так не вийде):

дыхательный, жевательный, пихательный.

Шлунки. Реально ходячі шлунки. Як та потвора, що зжерла власні нутрощі - пригадуєте фільм з Дізелем?

От тільки Ріддіка поки що на потвор немає...

І це – реально страшно…