Жив собі у славетному місті Новоград-Волинський, що на Житомирщині, такий собі Сергій Лук’янець.
І був він великим любителем «Русского
мира». Настільки не подобалося йому все українське, що спав і бачив себе у
Росії й плутався з найбільш дрімучими шовіністичними попами з Московського
патріархату, проросійськими «козаками» та іншим людом, який фінансується
численними московськими фондами типу «Русский мир», що ним керує великий
любитель арійців, онук В’ячеслава Молотова (того самого) В’ячеслав Ніконов.
Був Лук’янець засновником Житомирського відділення
всеукраїнської громадської організації «Руський рух України»; міської ГО
«Руський культурний центр» і навіть співзасновником «Парафії святого Іоанна
Руського Української православної церкви» - звісно ж Московського патріархату.
Аби було зрозуміло у які ігри грався пан Лук`янець - цю
парафію було засновано з однією метою – побудувати «військовий козачий храм»
при якому б діяли штаб проросійського козачого товариства «Верное казачество»,
православні (зрозуміло, якого патріархату) недільні класи і навіть недільні
кадетські класи – такий собі центр з виховання юних «русскомрских» бойовиків.
Цікавенний матеріал про це кубло тут: https://risu.ua/kazaki-razboyniki-chvk-na-sluzhbe-u-upc-mp-chast-4-zhitomirskaya-eparhiya_n86624
Ну і, звичайно ж, наш герой не скупився на різноманітні інтерв’ю
російським журналістам, у яких змальовував жахливе життя в Україні, скаржився
на злих страшних «бандерівців» і захоплювався «гарним життям у Росії».
Але тут прийшла війна. І Лук’янець був змушений тікати до
Москви, бо дуже не хотілося опинитися в камері. Нарешті збулася його заповітна
мрія жити в «Русском мире». Проте…
Проте щось пішло не так. З’ясувалося, що попри усі міфи
московської пропаганди «руські» таки своїх кидають. Викинули на смітник і
Лук’янця, який відслужив свою службу на ниві «укріплення російсько-української
дружби» й став непотрібен.
Йому вказали чільне місце – за знаменитим «сто першим
кілометром» від Москви, куди в часи СРСР висилали «бомжів» і повій. Раптом він
переконався, що життя у Росії не таке уже й райдужне. Після численних
поневірянь з марними нагадуваннями про свої колишні заслуги, у відчаї Лук’янець
написав відкритого листа прем’єр-міністру РФ Медведєву зі скаргою на те, що
практично не має жодних прав, хоча є громадянином Росії. Так, виявилося, що за
пазухою у цього «активіста» був російський паспорт. Відповіді, звісно, він не
отримав.
Зараз пан Лук’янець
теж дає численні інтерв’ю російській пресі. Проте в них він каже вже зовсім
інші речі. Скаржиться на жахливе життя у Росії; на свавілля і черствість
чиновників, на те, що таким як він у Росії місця немає…
А нещодавно видатний «русскомирец» забажав повернутися до
України. До тих «бандерівців», з якими колись так люто боровся. До країни, яку
поливав брудом. Наївся кислого московського хліба. Про сало згадав з короваєм.
Про український паспорт. От тільки вихід карбованець, а вхід – два. Через
спілкування з українськими правоохоронцями.
На жаль, багато у нас подібних типів і не лише на
Житомирщині. Це лише типовий приклад. Але любителям «Русского мира» наука: не
приставайте на пропозиції проросійських вербувальників щодо «боротьби». Ви у
тій колоді – «шістки», а не «тузи». Тузи на кшталт Медведчука і його ОПЗЖ
прикриті законами і крутими адвокатами – до них допнутися непросто. А вас
зрештою використають і скинуть. Мов дрібну карту у відбій.
Сергій Лук’янець підтвердить.
Комментариев нет:
Отправить комментарий