Общее·количество·просмотров·страницы

четверг, 17 сентября 2015 г.

Блокада, картини Шишкіна та смак тістечок "буше"

На цій страшній епопеї в СРСР, а тепер і в країні «керованої демократії» - Росії, створено цілий культ. Культ здебільшого героїчний. Скільки патетики, гімно-пісень та масштабних кінополотен про блокаду Ленінграда створювалося й створюється. Героїка дійсно була – це безсумнівно. Проте ми маємо поговорити про інше, про те, чого воліє не торкатися пропаганда. Про те, що блокада Ленінграда – це злочин не нацистів – влади більшовиків проти власного народу.


Отож, не применшуючи подвигу простих ленінградців та солдат давайте поглянемо за лаштунки тієї блокади. Давайте подивимося на те, як Сталін, Жуков, Жданов, Ворошилов та інші партійні бонзи знищували власних громадян в Ленінграді. Справа навіть не в голоді. Справа в сутності комуністичного режиму...
Що першим чином спливає перед очима коли ми говоримо про блокаду Ленінграда? Правильно: шматочок хліба вагою 125 грамів. А також моторошні кадри з кінохроникі як на санчатах, крізь замерзле місто звично і буденно - мов лантух картоплі з базара - везуть тіло померлої людини на кладовище. Голод…
Голод...

Але старі люди, що пережили блокаду, говорять поміж собою, що причиною голоду було те, що німці в перші дні блокади (12 вересня) розбомбили т.з. «Бадаєвські склади», де зберігалися величезні запаси цукру, борошна, печива та інших товарів. Всього було знищено пожежею 3 тис. тон борошна, 2,5 тис. тон цукру і невстановлену кількість інших харчів.
Звісно, ці запаси не рятували місто з 2,5 мільйонами мешканців від голоду, але… Але значно пом’якшувало його наслідки. Це все-таки по кілограму цукру та по 1,2 кіло борошна на одну людину. Плюс давало люфт у часі, поки не було налагоджено постачання через Ладогу та інші маршрути.
Де тут провина влади? Провина пряма: знаючи по те, що склади максимально вразливі для артилерії та авіації противника, ніхто з керівників міста та віськових командирів не попіклувався про розосередження запасів. 
Досі в місті ходять чутки, що продукти було залишено під бомбардування свідомо. Скільки при цьому було вкрадено й списано на пожежі - ми можемо лише здогадуватися, але про чорний ринок, де на буханець хліба та на склінку цукру радянські та партійні ділки вимінювали собі срібний посуд, золоті прикраси та коштиовні меблі - діяв. Як відзнаав Ю Алешковський, у ті часи за кільце «Краківської» можна було отримати картину шишкіна, а за кіло шпіка - ікону кисті Рубльова.
Пізніше комуністи, знімаючи із себе провину, розповідатимуть, що пожежа на Бадаєвських складах не зіграла ролі в ленінградському голодоморі. Що запасів там було «мало». Але вони чомусь забувають додати, що масова смертність від голоду спостерігалася в місті лише взимку 1941-1942 років, хоча блокаду було прорвано лише 30 січня 1943 року, а перша залізнична лінія з «Великої землі» запрацювала за тиждень по тому.
Ба більше того, вже навесні 1942 року смертей від голоду не було, бо запрацювала залізнична гілка від
«Войбокало до Кабоны, для которого характерно завершение продовольственного кризиса и возвращение уровня питания к допустимым нормам» (Д. В. Павлов. «Ленинград в блокаде»).
А тим часом…
А тим часом у блокадному Ленінграді, де спостерігалися масові випадки канібалізму партійно-радянська номенклатура жерла. Котлети, гуляш, ковбаса, печиво, шоколад і навіть свіжі фрукти не зникали зі столів товариша Ворошилова и товариша Жданова, товариша Жукова і товариша Попкова (мовою джерела):
«… одна из кондитерских фабрик… продолжала в голодном городе изготавливать сладкую продукцию для избранных, по так называемому «литерному пайку». Им пользовались лица на уровне членов-корреспондентов Академии наук, известные писатели типа Всеволода Вишневского, военные и партийные деятели высокого ранга, ответственные работники Смольного.
Как оказалось, их было не так уж и мало, если учесть, что на них работал, по меньшей мере, целый цех кондитерской фабрики. И на эту продукцию не распространялись никакие блокадные карточки» (http://pavlovsk-spb.ru/ocherki-yuriya-lebedeva/497-lromovye-babyr-golodnogo-leningrada.html).
Один з ленінградських мешканців, до того ж не з числа «пересічних» згадував, як він відвідав першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б), члена Політбюро тов. А .О. Жданова. Людина, що хиталася від голоду, побачила на столі у партійного вождя не хліб, не сухарі – тістечка «буше».
Ось вони, знамениті "буше", такими обїдалися у блокадному
Ленінграді партійні мужі. Просто за Леонідом Філаовим: " Утром мажу бутерброд - стразу мысль: а как народ? И икра не лезет в горло, и компот не льется в рот. Ночью встану у окна, и стою всю ночь без сна - все волнуюсь об Расее, как там бедная она?"

Слід сказати, що сам Жданов хворів на діабет, тож оті тістечка скоріше не для нього, а для когось з «дорогих гостей» призначалися. Їх навіть від сторонніх очей, як бачимо, не ховали. Щоправда, і для діабетиків вже тоді існували замінники цукру, тож Андрій Олександрович міг не обмежувати себе у раціоні. Судячи з його пики на фото - він і не обмежував.
Змарнілі від голоду радянські генерали та партійні
чиновники. Праворуч - член Політбюро ЦК ВКП(б),
Перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б), голова 
Верховної ради РСФСР, права рука Сталіна - А.О. Жданов.

Ходить легенда про те, як було розстріляно пекарів за те, що до сніданку у Смольний подали не дуже гарячі булочки. Може це – лише легенда. Але авторові цих рядків довелося колись служити в одному взводі з хлопцем із Ленінграда, бабуся котрого залишилася живою лише тому, що жила поруч із смітником, куди із Смольного викидали недоїдки…
А тим часом навряд чи пересічний громадянин згадає Кютінена Данила Івановича, пекаря одного з хлібозаводів, який помер від голоду просто на роботі 3 лютого 1942 року. Йому, як Жданову, спецлітаками персики не возили…

Хто чув про цю людину? А тому ж таки Жукову, котрий з фронтовими шльондрами пив коньяк, заїдаючи американським шоколадом та іспанськими
апельсинами не встигають пам`ятники ліпити..

Та й не треба було бути Ждановим чи Жуковим щоб почуватися в блокадному Ленінграді цілком комфортно й щасливо – достатньо належати до партійної номенклатури середнього рівня (мовою джерела):
 «… партийное руководство не испытывало трудностей в питании и проживало в отапливаемых помещениях. С началом работы в Смольном положение партийных работников кардинально меняется:
«С питанием теперь особой нужды не чувствую. Утром завтрак - макароны, или лапша, или каша с маслом и два стакана сладкого чая. Днем обед — первое щи или суп, второе мясное каждый день. Вчера, например, я скушал на первое зеленые щи со сметаной, второе котлету с вермишелью, а сегодня на первое суп с вермишелью, на второе свинина с тушёной капустой. Качество обедов в столовой Смольного значительно лучше, чем в столовых в которых мне приходилось в период безделия и ожидания обедать» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Блокада_Ленинграда).
Це також лютий 1942 року. Звернемо увагу і на сметанку, і на те, що каша не на комбіжиру або навіть і тушонці, а – на маслі. І «зелені щі» на початку лютого…
Скажете, все це не від злого умислу, а від недолугості комуністичного керівництва? Що склади ті підставили під бомбардування ненавмисне, а по дурості? Комуністи, аби не відповідати за свої злочини, полюбляють «дурня вмикати», це всім відомо. Та традиція навіть і до сьогодні в їхніх нащадків залишилася. Подивіться на наших або російських міністрів-депутатів-політиків.
Але ось вам спогади очевидців. Кінець літа 1941 року, Ленінградська область, місцевість поблизу Лузького оборонного рубежу (мовою оригіналу)
«Летом 1941 года я жил на даче в селе Большие Крупели Лужского района, в 131 км. от Ленинграда. Первые две недели после начала войны с Германией дачники ничего не слышали о боях. Странно читать теперь роман Чаковского «Блокада», где описываются длительные и тяжелые бои на Лужском плацдарме. Я жил тогда всего в 4 километрах от того места, где теперь установлен памятный мемориал, и ни разу не слышал никаких выстрелов. И вдруг, однажды на исходе дня, в первых числах июля месяца, в село прискакал командир на усталой лошади. Остановившись в центре села, он стал отрывисто отдавать приказания:
- Весь скот! Весь без исключения скот сейчас же зарезать! Чтобы немцам не достался! Скорей! Немцы сейчас войдут в село! Всем дачникам без вещей... сейчас же идти пешком к Ленинградскому шоссе! Там вас кто-нибудь подберет.
И началась невообразимая паника. Стали резать скот, резать, не дорезая. Раненые, но не убитые коровы, лошади, овцы и свиньи подняли такой рёв, стон и вой, что эти ужасные звуки запомнились мне на всю жизнь. Заходящее солнце, казалось, было красным от крови. Дачники, с искаженными от страха лицами, беспорядочной толпой устремились к шоссе.
И вот мы попали в Ленинград. В Ленинграде шла эвакуация. Однако, многие простые люди эвакуироваться не могли из-за отсутствия денег на дорогу. Зарплата в СССР в среднем в 10 раз ниже, чем зарплата за тот же труд на Западе и если человек не получаёт никаких льгот от партии, то он никогда не имеет свободных денег, с трудом перебиваясь от получки до получки. Срываться с места без денег, и ехать неизвестно куда, где нет никого знакомых, — было немыслимо (Ветохин Ю. А. «Склонен к побегу»).
Перепрошую читачів за велику цитату, але в ній – усе. Уся квінтесенція того, як володарювали більшовики, вся злочинна сутність їхньої влади. Лузький укріплений район за словами більшовиків, «затримав ворога на кілька тижнів». Насправді німці взяли його майже з ходу. 700 довготермінових вогневих точок на 300 км. фронту, не рахуючи іншго. Спеціалісти відзначають особливо велику кількість «гарматних казематних споруд».
При цьому комуністи не спромоглися евакуювати ані «дачників», ані худобу. А коли тікали в паніці не вигадали нічого іншого, як наказати вирізати свиней та корів, аби «не дісталися німцям». Ось де в тому числі причина страшного голоду в місті імені Леніна…
А ще звернемо увагу на те, що люди з Ленінграду мали евакуюватися власним коштом. Таке от піклування рідної радянської влади про своїх громадян. Чому люди їхали геть, сплачуючи із власної кишені? Тому що (увага!) комуністи фактично заборонили офіційну евакуацію. Мовляв, місто ніколи не здадуть гітлерівцям, отож людям нема чого панікувати й кудись їхати. Вивезли лише персонал та робітників підприемств, що підлягали евакуації.
А в результаті більш ніж мільйон людей опинилися на пайці у 125-250 грамів хліба. Більш ніж шістсот тисяч померлих від голоду…
Настав жах, який навіть Хічкока змусив би посивіти:
«У работницы Металлического завода М. 20 мая пропала 4-х летняя дочь Галина. Расследованием установлено, что девочку убила Л., 14 лет, при участии своей матери Л., 42 лет.
        Л. созналась, что 20 мая она заманила к себе в квартиру 4-х летнюю Галину и убила с целью употребления в пищу. В апреле месяце Л. с той же целью убила 4-х девочек в возрасте 3-4 лет и вместе со своей матерью употребила в пищу
» (http://www.proza.ru/2009/09/07/574).
Зрозуміло, що в СРСР не вийшло жодного фільму, жодної книжки про це страхіття. Деякий, дуже незначний час в Музеї блокади існувала експозиція, яку було присвячено темі канібалізму, але скоро комуністи отямилися й експозицію прибрали. Дійсно, не могла ж одна радянська людина з’їсти іншу.
А документи типу доповідної записки військового прокурора Ленінграда Панфіленко секретарю Ленінградського обкому ВКП(б) Кузнецову від 21 лютого 1942 року досі знаходяться у спецхороні під відповідними грифами секретності (мовою оригіналу):
«В условиях особой обстановки Ленинграда возник новый вид преступлений… Все убийства с целью поедания мяса убитых в силу их особой опасности квалифицировались как бандитизм… Социальный состав лиц, преданных суду за совершение указанных выше преступлений, характеризуются следующими данными. По полу: мужчин - 36,5%; женщин - 63,5%. По возрасту: от 16 до 20 лет - 21,6%; от 20 до 30 лет - 23%; от 30 до 40 лет - 26,4%; старше 40 лет - 29%. По роду занятий: рабочих - 41%; служащих - 4,5%; крестьян - 0,7%; безработных - 22,4%; без определенных занятий - 31%… Из привлеченных к уголовной ответственности имели в прошлом судимости 2%» (там само).
І не треба виправдовувати товаришів комуністів, мовляв, то все ненавмисно вони робили. Розстріляти політичних в’язнів у тюрмах під час відступів вони встигали, як це було у Вінниці, Смоленську, Мінську. У Львові камери із заарештованими енкаведисти просто закидали гранатами – ефектно і ефективно. Підірвати греблю Дніпрогесу, затопивши при цьому до сотні тисяч власних громадян – це вони встигали. Затопити водою шахти, як в Горлівці, Сталіно, Ірміно – встигали. Вивезти архіви із свідченнями своїх злочинів – встигали. Підірвати Хрещатик у Києві та ще півтори тисячі будівель – будь ласка. А забезпечити люд харчами – тут часу завжди бракне.
"Блокадну книгу" без валідола або горілки читати неможливо:
         «Впереди меня стоял мальчик, лет девяти, может быть. Он был затянут каким-то платком, потом одеялом ватным был затянут, мальчик стоял промерзший. Холодно. Часть народа ушла, часть сменили другие, а мальчик не уходил. Я спрашиваю этого мальчишку: «А ты чего же не пойдешь погреться?» А он: «Все равно дома холодно». Я говорю: «Что же ты, один живешь?» - «Да нет, с мамкой». «Так что же, мамка не может пойти?» - «Да нет, не может. Она мертвая». Я говорю: «Как мертвая?!» - «Мамка умерла, жалко ведь ее. Теперь-то я догадался. Я ее теперь только на день кладу в постель, а ночью ставлю к печке. Она все равно мертвая. А то холодно от нее» (Алесь Адамович, Даниил Гранин. «Блокадная книга»).

            Це вже після війни комуністи лили крокодилячі сльози за «невинними жертвами» та споруджували помпезні меморіали. А під час війни до людей ставилися гірше ніж до худоби. «Бабы еще нарожают» - полюбляв говорити геній всіх часів і народів. Напевне, за те йому зараз Путін нові й нові пам’ятники ставить, а недобиті кадебешні "стукачі" та табірні "вертухаї" поклони навколішках б`ють. І уже пишуть Сталіна на іконах і закликають святим оголосити.
         Гадаєте, це нацисти вигадали «тактику випаленої землі»? Нічого подібного. Першими «смолоскипні команди», які підпалювали сільські хати, аби німцям ніде було ночувати, вигадали комуністи.
«Приказом Ставки № 0428 от 17 ноября 1941 г. приписывалось в каждом полку создавать «факельные команды» по 20-30 чел. «из числа наиболее отважных и крепких в політико-моралном отношении бойцов, командиров и политработников», при отступлении «уводить с собой все советское население и обязательно уничтожать за собой се населенные пункты» (Энциклопедический словарь истории советской повседневной жизни»).
«Обязательно уводить» майже ніколи не виходило, а от спалити село, залишивши на лютому морозі дітей – це будь ласка. Лише за один тиждень наприкінці листопада 1941 року «смолоскипні команди» спалили 53 села, залишивши на морозі не лише німців, які мали хоча б намети, машини та могли викопати собі землянки, але й жінок з дітьми. Знаменита Зоя Космодем`янська, котру, до речі самі мужики й спіймали за підпалом будинків, якраз з числа тих звірюк, що їх більшовики облудно називали «наиболее крепкими в політико-моральном отношении». Додамо: в специфічній комуністичній моралі. Тому й наказ – секретний.
А ще цей наказ наполегливо рекомендував диверсії проти німців чинити поблизу населених пунктів. Комуністи знали, що за кожного убитого солдата нацисти розстрілюють заручників з числа мешканців найближчого села, отож таким чином провокували репресії есесівців проти мирного населення - партизанську війну розпалювали.
За оті 125 грамів блокадного хліба для 5-річних хлопчиків; за спалені радянськими «смолоскипниками» хати; за зруйнований вщент Хрещатик і за 10 тисяч розстріляних лише у Вінниці в’язнів тюрем, що їх не встигли евакуювати, тов. Сталіна вдячний радянський народ щедро нагородив. Всі звикли бачити його у простому кителі з зіркою Героя Соціалістичної праці на грудях. Старі комуністичні кати і "стукачі" люблять про особисту скромність вождя розпинатися. Але насправді тов. Сталін був кавалером:
- трьох орденів Леніна;
- трьох орденів Червоного Прапора;
- двох орденів «Перемога»;
- ордена Суворова І ступеня;
- медалі «За оборону Москви»;
- медалі «За перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»;
- медалі «За перемогу над Японією».
Ну і ще мав звання Героя Радянського Союзу.
На Жукові, як відомо, взагалі місця для нагород не було. Товариша Жданова влада робітників і селян теж не забула. Два ордени Леніна, орден Червоного Прапора, орден Суворова І ступеня, орден Кутузова І ступеня, орден Трудового Червоного Прапора. Медалей не згадуватимемо. Крім однієї: «За оборону Ленінграда»… 

P.S. В 1948 році було заарештовано найближчих друзів «маршала Перемоги» Г. К. Жукова – співачку Лідію Русланову та її чоловіка генерала Тєлєгіна. Під час обшуку у них було виявлено сто тридцять дві картини російських художників Левітана, Шишкіна, Айвазовського та інших. В 1941-1944 роках полотна зникли у блокадному Ленінграді, аби опинитися у колекції «соціалістичної соловушки». За дивним збігом, Русланова неодноразово відвідувала Ленінград під час блокади з концертами, а командував Ленінградським фронтом, а відповідно й потоками тушонки, сала, борошна тов. Жуков.
Але, як справедливо писав Віктор Суворов
«Только пожалуйста не подумайте плохого. Я не говорил, что командующий Ленинградским фронтом, а впоследствии — заместитель Верховного главнокомандующего генерал армии Жуков разворачивал машины с продовольствием налево. Я даже не намекаю на такое. Я просто говорю, что у Жукова на войне такая возможность была, а у подружки Жукова Лидии Руслановой в ходе той же войны вдруг появились несметные сокровища. И у самого Жукова — тоже. Ясное дело, нет и не могло быть никакой связи между сокровищами Руслановой, Крюкова, Жукова и тушенкой, которую поставлял добрый дядюшка Сэм и распределял добрый дядюшка Жуков. Четко установим: сокровища отдельно, тушенка — отдельно» (В. Суворов. «Тень Победы»).
І я також нічого такого не кажу. І ні в чому Жукова і Жданова; Сталіна, і Русланову; Кузнецова і Хозіна; Попкова і Попова; Ворошилова і Берію не звинувачую. Тисячі тонн харчів, якими вони командували в Ленінграді окремо, а Шишкін і Рубльов - окремо. 
Я лише нагадую, що витоки лютого блокадного голоду, коли за шматочок хліба людина була готова на все, слід шукати в далекому вересні 1941 року…

ПАВЛО  ПРАВИЙ   

1 комментарий:

  1. А як цікаво накладається на це останній випадок знущання в маркеті над старенькою - блокадницею.
    Ці нелюди багато свого генетичного матеріалу залишили.

    ОтветитьУдалить