Іловайськ: два роки по тому Авескул для Путіна.

Сьогодні – друга річниця закінчення боїв під Іловайськом. Подій, які у нас чомусь називають «трагедією». Хтось просто плаче, хтось кляне владу і Генштаб; хтось вимагає суду над «винуватцями», а хтось лише сумно зітхає. Так от: ризикну висунутися із загального натовпу й висловитися на перший погляд цинічно: Іловайськ – це величезна перемога української армії та України як держави. Перемога не просто військова – перемога стратегічна. Геополітична. Під Іловайськом було знищено Російську Федерацію як таку та її армію зокрема.

Не претендуватиму на високе звання «військового експерта», бо я ним не є. Військовим експертом може бути лише кадровий офіцер, яки пройшов курс навчання в академії. Для того, аби розбиратися у тонкощах оперативного та стратегічного рівня навіть піхотного училища замало, не кажучи вже про таких «спеціалістів», як пан Бутусов або пан Касьянов.

Проте маю честь бути трохи істориком. А для історика не вміти аналізувати й прораховувати причини та наслідки, в тому числі й у справді історичному масштабі; не знаходити історичні паралелі (це називається компаративна історія) – це значить бути таким само спеціалістом в історії, як Бутусов – у військовій справі.

Перше, що треба усвідомити: ні причини, ні наслідки битви під Іловайськом не можна розглядати окремо від загальної політичної та військово-стратегічної картини. Це – лише епізод, продовження того, що відбулося, і початок того, що відбуватиметься.  

Давайте відверто: в чому ви бачите катастрофу для української армії під Іловайськом? Кажуть, «катьол». Хотів висловитися з приводу того «котла», але обіцяв не лізти у парафію професіоналів – нехай військові досліджують де були правильні дії, а де – помилки. Скажу лише, що пересічний обиватель, наляканий самим цим словом, не розуміє, що само по собі оточення – це ще не мета. Важливо чи досягло оточення військ супротивника цілі: тактичної, оперативної та стратегічної.

Ось вам приклад: у січні 1942 року за наказом Жукова, 39-а та 29-а армії прорвалися глибоко у тил німців у напрямку на Ржев. Майбутній «Маршал Перемоги» був уже настільки впевнений у перемозі, що слідом за арміями, що вирвалися (як здавалося) на оперативний простір, кинув ще одну, 33-ю та додатково 1-й гвардійський кавалерійський корпус. Але вже за кілька днів перемога перетворилася на моторошну поразку, оскільки супротивник наніс контрудари і оточив війська.

Якщо зупинити колесо історії на даті 15 січня, то виглядає усе буде красиво: фронт прорвано, ворог тікає, радянські війська переможною ходою йдуть на Ржев та Вязьму. А от якщо подивитися у початок  лютого того ж року, коли операцію було завершено, то виглядає усе не так райдужно: виявляється і німці якщо втікали, то не всюди, і армії, які ще вчора Жуков вів у переможний прорив, сьогодні опинилися в оточенні.

Словом, оточення ще нічого не значить якщо не звертати уваги до чого воно призвело. І тут починається дуже цікаве. Скажу зразу: звичайно, з суто військової точки зору перемоги під Іловайськом українська армія не здобула і здобути об’єктивно не могла. Але. Тут питання в тому, чи здобули перемогу російські війська?

З першого погляду – так. Введення у битву 8-9 батальйонно-тактичних груп (БТГр) загальною чисельністю до 6 тис солдат і офіцерів з відповідною кількістю бронетехніки та артилерії переламали ситуацію в зоні АТО і змусили українські війська свою операцію зупинити і відійти. Але давайте спитаємо себе: чи лише заради того, аби сепаратисти втримали жалюгідний шматок територій було введено цей ударний кулак?

Що це за перемога, якщо вже 4 вересня 2014 року росіяни змушені кинути на штурм Донецького аеропорту маси місцевих бандитів за підтримки кадрових спецназівців? Протягом 242 днів на ДАП накочувалися безперервні хвилі атакуючих, тут у землю лягли до 3,5 тисяч «казачків», чеченців, «ополченців» та «відпускників». Чому так? Чому такі люті атаки, не зважаючи на втрати? Та тому, що навіть тактичне завдання російські БТГр у серпні під Іловайськом до кінця не виконали. Завданням-мінімум, очевидно було відсунути українські війська від донецька на 25-30 км, якого досягти не вдалося.

Що це за перемога, якщо протягом наступних місяців росіяни тупо билися головою об позиції українських військ у Пісках? Щоденні атаки на вриті у землю танки та БМП.

А якщо поглянути ширше, то питання слід поставити так: що це за перемоги доблесного російського воїнства, якщо українські війська стоять у 3-4 км. від столиці т.з. ДНР Донецька і у 4-5 км. від столиці т.з. ЛНР Луганська? Чи цього хотів Путін?

Ризикну висловити припущення, що завдання російських БТГр було трохи іншим: цілковитий розгром українських військ, вихід за підтримки терористичних формувань, на кордони Луганської та Донецької областей, здобуття «коридору» до Криму. І це – завдання-мінімум!

Чи вийшло це у путінців? Ні. Більше того, бої під Іловайськом (а також Лутугіним, Георгієвкою, Новосвітлівкою тощо, куди російські генерали були змушені кинути свої підрозділи) стали початком кінця Російської Федерації як такої.

Поясню думку. Всупереч вигадкам різних «експертів», половина з яких отримує зарплатню у Москві й бреше на завдання Кремля, Путін дуже не хотів вводити у дію свої кадрові армійські підрозділи. Якби він подібне планував – зробив би це ще у березні-квітні 2014 року, інсценувавши якусь «масову різанин російськомовного населення Правим сектором» у Луганську. Танки Путіна вже стояли по то бік кордону, у 8 км. від Луганська – кажу як свідок тих подій.

Але тоді Путін, як агресор, потрапив би під жорсткі міжнародні санкції і не лише під санкії. Стратегічно Путіну було важливо видати агресію на Донбасі за місцевий «рух визволення». Він щиро вірив (а Янукович з Азаровим та власна розвідка, кажучи те, що він бажав чути, це підтверджувала), що достатньо на Донбасі черкнути сірником і 100 тисяч, 200 тисяч шахтарів, трактористів та комбайнерів піднімуться – лише встигай автомати завозити. Шахтарі та трактористи самостійно зметуть «хунту» аж до самого Львова. Тим більше, що українські Збройні сили – казав Янукович - це міф, не існує їх. А з добробатами шахтарі під керівництвом російських офіцерів-«відпускників» успішно впораються.

По суті, Кремль планував провести усе по сценарію у Молдові, за мінімального втручання російських військ, а по можливості, і без нього. «Воєнторг», звісно, не рахується.

Першим шоком для Кремля стало те, що шахтарі та трактористи не піднялися. Гіркін сидів у Слов’янську із парою сотень найманців та місцевих люмпенів, закликав Донбас піднятися і щодня і заклики усе більше відлунювали панікою. Ані 100 тисяч, ані 50 тисяч, ані навіть 30 тисяч рекрутів для свого «війська» він так і не отримав. Лише населення Луганської та Донецької областей на той момент складало 6, 5 мільйона осіб…

На «поклик Батьківщини» відгукнулися переважно особи, які називаються «антисоціальним елементом»: бомжі, алкоголіки, наркомани, судимі, усе те, що носить назву «люмпен». Набралося їх відносно чимало, але от біда: воювати це збіговисько не здатне.

Саме через це банду Гіркіна довелося звідти виводити. Саме через це, дивлячись як гола-боса (справді так і було) українська армія, на іржавих БМП, котрі ще Афганістан бачили (і це свята правда) трощать алкоголістично-наркоманські «війська» недоношеної «Новоросії». Саме через це Путіну довелося видати своїх десантників і танкістів за «шахтарів та трактористів».

Але, змушений вступити у війну під Іловайськом, Путін тут таки її програв. Справа в тому, що російська армія… не здатна до масштабних бойових дій. На окупацію Криму відбірних частин (десантники та спецназівці) ще вистачило. І на 8-9 БТГр, які зайшли на Донбас – теж. А далі…

«Експерти» чомусь забувають сказати, що усі сухопутні війська Росії складають 300 тисяч солдат, офіцерів та генералів, включно з військовими музиками, військовими залізничниками, військовими будівельниками і військовими медиками.

Відтак 25 тисяч у Криму, 50 тисяч – на кордоні Ростовської і Донецької областей – це майже третина усіх сухопутних військ Путіна від Камчатки до Кенігсбергу і від Мурманська до Грозного. І оті 6-8 тисяч, що Путін спромігся сколотити й кинути на Донбас – це майже максимум. І скільки б Кремль на брязкав зброю на навчаннях, скільки б наймані Москвою «експерти» не лякали «Великою війною» - суть від цього не зміниться: на масштабну війну Путін не спроможний. Це відомо Порошенко. Це відомо Обамі. Це відомо Меркель. Тому вони зараз і душать лабутенового мікрогітлера майже без побоювань.

Але у серпні 2014 року все було інакше. Керівництво України, США, ЄС і НАТО бачило біля кордонів України зовні потужні російські сили, які потенційно могли розтрощити небоєздатні ЗСУ і вийти на Дніпро як мінімум. Сумний приклад Грузії 2008 року змушував дути на воду. Тому влітку 2014 року міжнародна спільнота і українське керівництво було настільки обережні у стосунках з Москвою. Боялися не так спровокувати, як дати привід.

І тут стався Іловайськ. І пряме зіткнення ЗСУ та ЗС РФ. Практично – зустрічній бій. І… катастрофа. Але катастрофа не для українських військових, як нас переконують кремлівські пропагандисти та найняті путінцями доморощені «експерти», - навпаки.

Що згадують журналісти, коли говорять про «Іловайську катастрофу»? Правильно: «котел» та величезні втрати. Давайте зауважимо: наші журналісти (у переважній більшості) чомусь змагаються хто нарахує більші втрати. Проте, якщо подивитися тверезо, то 366 загиблих, 429 поранених, 158 зниклих безвісти та 128 полонених – це дуже скромні цифри.

Дуже перепрошую у родичів та друзів загиблих – кожна смерть, кожна крапля пролитої крові – це трагедія. Це біль і сум. Усіх нас. Але, на жаль, війна без втрат не буває. А втрати ті…

Ми чомусь не звертаємо уваги на інший показник – втрати ворога. Хто скаже, скільки втратили росіяни, не заглядаючи до Гуглі та Вікіпедії? А чому не скажете? Бо наші «журналісти» постаралися. Нам треба лише свої втрати знати, аби мали відповідний настрій. Інформаційна війна…

Та от, офіційно говориться про 22-х загиблих російських солдат та 17 полонених. Але. Але це лише ті, яких Кремлю не вдалося видати за «відпускників». Це ті, приналежність до армії яких підтверджено і доведено. Насправді, навіть російські джерела визнають (увага!), що реальні втрати у тому зіткненні були «співставні з українськими». Тобто – 1:1.

Якби російським БТГр вдалося легко розгромити наші війська, вони пішли б далі, а за ними, непевне, і решта військ, які стояли на кордоні, чекаючи свого часу. Проте мужність, героїзм, самопожертва українських солдат, офіцерів та генералів показали: легкої прогулянки не буде. І важкої теж. Буде м’ясорубка, від котрої завиє уся Росія, а світ побачить цілковиту військову імпотенцію Кремля.

З’ясувалося, що потужність російської армії – це блеф, обманка, за якою нічого не стоїть. Це, як любить висловлюватися Владімір Владіміровіч – понти.

І от, аби не ганьбитися далі, Путін віддав команду бойові дії зупинити, БТГр вивести, зробити вигляд, що «іхтамнєту», а якщо і єсть, то «анізаблуділіся» і «анівотпуске», а проти українців воюють «шахтьори і трактористи».

Наслідком битви під Іловайськом (а також Георгієвкою, Новосвітлівкою, штурму ДАП тощо) стало засекречення Кремлем відомостей про втрати російських військ «в мирное время в период проведения специальных операций». Якби під Іловайськом лягли лише 22 солдатики – такої потреби не було б.

Наслідком Іловайська стало те, що пряму агресію Москви проти України було доведено і міжнародне співтовариство шандарахнуло по Кремлю жорсткими санкціями, які знищують економіку країни. Наслідком Іловайська стало створення Антипутінскої коаліції. Наслідком Іловайська стала міжнародна ізоляція. Путін, змушений хоч якось виплутатися з пастки, до якої сам себе загнав, розпочав терористичні атаки на Захід, за своєю чекісткою логікою сподіваючись, що вони змусять «м’якотілих партнерів» до «здачі» України. Це ще глибше затягло Росію у болото. По самісінькі ніздрі.

Після Іловайська план «Новоросія» довелося згортати. Путін отримав два огризки нежиттєздатних територій, які лиш висять у нього на ногах важезними гирями, що тягнуть на дно.

Одним із наслідків провалу наступу під Іловайськом, стала військова операція Москви у Сирії – треба було терміново відновлювати міф про «непереможну російську армію», відновлювати будь-якою ціною. Кремль загрузав усе глибше. І продовжує грузнути…

І це перемога?

Тепер про «катастрофу» для України. Які наслідки Іловайська для нас?

Нас Іловайськ не деморалізував – навпаки, ми мобілізувалися. Саме після Іловайська у країні масово розквіт волонтерський рух. Українці прийшли до тями від шоку, відірвалися від спостерігання за битвою по телевізору. Українці зрозуміли: або ми відновимо армію, допоможемо їй битися, або росіяни будуть у Києві, Дніпрі, Олесі, Чернігові.

Українська армія постала з попелу, у значній мірі (тут ще працювати) очистилася від некомпетентних офіцерів (самих лише генералів 40 штук пішло геть), відвертих зрадників, почалися реформи.

Головне – саме Іловайськ зняв усі ілюзії і щодо Росії як «братньої держави», і щодо легкого шляху у вирішенні проблеми Донбасу. Наші солдати тепер вже морально було готові стріляти у «російських братів».

Тому, як на мене, Іловайськ – дійсно трагедія, але передусім – це трагедія Росії як імперії. Якщо проводити історичні паралелі, то я би порівняв «перемогу» росіян під Іловайськом з Брусиловським проривом.

Проливши тони крові, витративши величезну кількість ресурсів, армія генерала Брусилова завдала поразки військам Німеччини і Австро-Угорщини, просунулася на 60-120 км. углиб території противника; усі газети кричали про видатну перемогу, російські «чорносотенці» ревли «Боже царя храни», розмазували по мордякам п’яні сльози щастя. Як писали Ільф і Петров у своєму безсмертному «Золотому теля», напівбожевільний газетник кричав: «Останні телеграми! Наші наступають! Слава Богу! Багато убитих та поранених! Слава Богу!»

Але давайте спитаємо себе: яку користь та перемога принесла Росії? Історичний результат усім відомий: Через півтора року після нікому не потрібної перемоги Російська імперія припинила своє існування.

Гарантую друзі: пройдуть роки й історики країни, яка постане замість нинішньої Російської Федерації, з гіркотою писатимуть приблизно так: «Битва під Іловайськом стала для Росії справжньою трагедією. Отримавши тимчасову невелику тактичну перевагу, Росія в результаті опинилася сам на сам проти потужної міжнародної коаліції, програла війну за Донбас, наслідком чого стали незворотні руйнівні процес всередині країни. Користуючись хворими амбіціями В.В. Путіна і його неадекватним сприйняттям дійсності, українці заманили його у пряме військове зіткнення на Донбасі, результатом чого стало падіння Російської Федерації як держави».

Отож, панове, давайте піднімемо келих за наших солдат, які були там і до кінці виконали свій обов’язок. Вони билися й гинули не даремно. Іловайськ – це не наша поразка. Це – наша перемога. Стратегічна. Бувають поразки, які важать набагато більше за найяскравіші перемоги. Це – Бородіно. Це Авескул. Це перший Ель-Аламейн.

Подібні речі треба розуміти. І гнати у шию «експертів», котрі розповідатимуть протилежне.

Будьмо!

ПАВЛО  ПРАВИЙ