Про паралелі та перпендикуляри деяких журналістів, або прагматична філософія Авксентія Філосопула

Довго думав, кого мені нагадують наші великі «борці за корупцією», найправдивіше журналісти й найчесніші депутати – усі оті лещенки, гнапи, найєми, гонгадзе. І раптом згадав. Аж у холодний піт кинуло. Вони усі схожі на одного персонажа Ільфа та Петрова…

З американської далечини Мирослава Гонгадзе висловилася з приводу скандалу, в який потрапив Сергій Лещенко. Якщо хтось гадає, що вона докоряла колезі у порушенні журналістської етики, якихось там «стандартів ВВС», або критеріїв «Голосу Америки» - ви глибоко помиляєтеся. Мирослава просто тупо позаздрила Лещенку, бо той отримав гроші (начебто) від «Української правди», а вона – ні. Так и написала:

«Вибач Сергій, ти знаєш я тішуся за тебе, але хочу таки відмітити, що діти Георгія Гонгадзе не отримали навіть одної гривні від заснованого їхнім батьком проекту. Може як співвласник створиш протекцію мені перед Оленою, може хоч на оплату на навчання мені позичить на «10 років» (http://www.unian.net/society/1507049-miroslava-gongadze-prokommentirovala-pokupku-leschenko-dorogoy-kvartiryi-v-tsentre-kieva.html).

Мирославі Гонгадзе абсолютно паралельно, що із заснованого батьком її дітей проект пани Притула, Лещенко та Найєм перетворили на помийницю. Мирославі Гонгадзе абсолютно перпендикулярно, що «Українська правда» з усіма тельбухами продалася російському олігархові. Мирославі Гонгадзе заздрісно, що колега має з того нещастя гроші, а вона – ні.

Бабло, бабло, бабло… - ось єдиний «журналістський стандарт» цих людей. Яка мораль, яка етика, шановні?! Ми обурюємося, що члени цієї гоп-компанії брешуть на сторінках газет, з екранів «кретиноскопів» та з персональних сайтів? А чому б і ні? Адже за брехню платять! За правду теж платять, але не так щедро – квартиру за 300 тисяч доларів та автівку не купиш. І в на віллі Эфрусси-де-Ротшильд (вартість оренди – 19 тис. євро на вечір) на Лазурному узбережжі Франції не відпочинеш.

Сергій Лещенко в розпал скандалу швиденько змастив п’яти салом і майнув до Грузії. У відрядження типу. Правда, голова Верховної ради відрядження не підписував, бо категорично проти того, аби депутати кудись їздили у той час як парламент працює. Але народному депутату Сергію Лещенко і паралельно, і перпендикулярно усе те. Він навіть не приховує, навіщо рвонув у Тбілісі й на сторінках тієї ж таки «Української правди» врізав спікеру межи очі правду-матку:

«Я перебуваю в Тбілісі з одноденною поїздкою на конференції Інституту Маккейна. Відрядження ВР не оформила, моя заява про відпустку за власний рахунок на цей день в приймальні Парубія ще з понеділка. Вона зареєстрована під номером 208039» (http://www.pravda.com.ua/news/2016/09/7/7119906/).

Не приховав Сергій Анатолійович і благородної мети свого візиту до сонячної Грузії, гордо повідомивши, то він

«…брав участь в обговоренні виступу генсека НАТО Столтенберга та поставив запитання щодо підтвердження рішення Бухарестського саміту НАТО за 2008 рік про те, що Україна буде членом НАТО» (там само).

Розумієте, панове, Сергій Лещенко не просто так катається, і не тікає від шкандалю – він вирішує стратегічні питання. Саме пан Лещенко поставив у Тбілісі питання руба перед керівництвом НАТО: а ну, сякі такі, підтверджуйте рішення Бухарестського саміту, а то я вас…

А тепер серйозно. Тепер про те, чого великий борець з «корумпованою злочинною владою» вам не договорив. Про його ймовірну справжню мету візиту до Тбілісі.

Інститут Маккейна, або Міжнародний республіканський інститут – штука досить цікава. Ця некомерційна організація, цитую:

«…работает в тесном сотрудничестве с Государственном департаментом США и некоторыми фондами, занимающимися финансированием про-американских политических сил в мире» (https://ru.wikipedia.org/wiki/Международный_республиканский_институт).

Бийте мене, закатуйте мене шоколадом «Рошен», але я стоятиму на своєму: Сергій Анатолійович Лещенко їздив туди зовсім не для того, аби вимагати у керівництва НАТО звіту про перспективи України на шляху до євроатлантичної інтеграції. Тут все благородніше – гранти. Там де гранти – там і наші «борці з корупцією»; там де роздають гроші – там і «патріоти». Бабло, бабло, бабло…

І не важливо, хто його платить. Метушаться від Костянтина Григоришина і «Сбербанку Росії» до Джона Маккейна та грантів Міжнародного республіканського інституту. Робота така в «борців».

Спитають: а як же Україна? Адже той таки Лещенко об’єктивно працює на ворожі сили, лупить по державі, громадянином та парламентарем котрої він є! Чого лише варті його спроби переконати голландців голосувати на референдумі проти євроінтеграції України. А заклики не давати безвізовий режим та дешевих кредитів? Країні, яка воює й витрачає на ту війну до 7 мільйонів доларів щоденно!

Спитають: невже Лещенку не все одно, що в результаті його бурхливої діяльності, в країні може захопити владу пропутінська банда? Або навіть і того гірше – відбудеться пряме захоплення й військова окупація.

Дам відповідь суб’єктивну. Цим, вибачте за вираз, «громадянам» - абсолютно паралельно, перпендикулярно і по барабану хто в Україні буде при владі. Вони свято переконані, що гарні журналісти згодяться будь-якому режимові і влаштуються тепло, ситно й смачно в будь-яких умовах. Навесні 2014 року заслужений журналіст України, права рука «лідера ЛНР» Плотницького – Родіон Мірошник відверто висловився перед старими знайомими: мені, мовляв, по-барабану, паралельно і перпендикулярно на кого працювати – аби платили. Платить Москва – я працюю на Москву. Заплатить більше Київ – працюватиму на Київ.

А як же патріотизм? – спитаєте ви. А що це таке? Патріотизм – застаріле слово. Ми живемо в епоху утилітаризму та глобалізації. Як зазначив ще один «журнілст» Роман Бочкала в переписці з росіянкою, редактором телеканалу «Інтер» Марією Столяровою:

«А насчет «свидомых» не парься. Их время проходит. Скоро начнется епоха прагматиков» (http://detector.media/blogs/article/118079/2016-08-23-kto-takie-svidomi-i-pochemu-na-ikh-mesto-pridut-pragmatiki/).

Очевидно, прагматизм для Бочкали, Лещенка, Найэма, Гнапа – це продаватися усім, хто купує. Батьківщина там, де тепліше й смачніше годують – е, очевидно, і є принципом наших «прагматиків».

Довго згадував, де чув або читав про щось подібне. І раптом згадав: та це ж тінь Авксентія Філосопуло! Є такий персонаж у Ільфа і Петрова, діяльність якого полягала у відвідуванні засідань, де годували краще. Тож дозвольте наприкінці публікації дати невеличкий уривочок про цього вигаданого персонажа. Вірніше сказати не вигаданого – Ільф та Петров писали з натури, про те, що бачили. Авксентій Філосопуло – це узагальнений образ лещенків і гонгадзе – так буде точніше.

«Но как это ни печально, весь его заседательский пыл объяснялся самым прозаическим образом. Авксентий Пантелеевич Филосопуло ходил на заседания, чтобы покушать. Покушать за счет учреждений.

- Что? Началось уже? - спрашивал он курьера, взбегая по лестнице.- А-а! Очень хорошо!

Он протискивался в зал заседания, где уже за темно-зеленой экзаменационной скатертью виднелись бледные от табака лица заседающих.

- Привет! Привет! - говорил он, хватая со стола бутерброд с красной икрой.- Прекрасно! Вполне согласен. Поддерживаю предложение Ивана Семеновича.

Он пережевывал еду, вытаращив глаза и порывисто двигая моржовыми  усами.

- Что? - кричал он, разинув пасть, из которой сыпались крошки пирожного.- Что? Мое мнение? Вполне поддерживаю.

Наевшись до одурения и выпив восемь стаканов чая, он сладко дремал. Длительная практика научила его спать так, что храп и присвист казались окружающим словами: «Верно! Хр-р... Поддерживаю! Хх-р. Пр-р-равильно! Кр-р. Иван Семеныча... Хр-р-кх-х-х...»

Неожиданно разбуженный громкими голосами спорящих, Филосопуло раскрывал блестящие черные глаза, выхватывал из жилета карманные часы и испуганно говорил:

- Лечу! Лечу! У меня в пять комиссия по выявлению остатков. Уж вы тут без меня дозаседайте! Привет!

И Авксентий Пантелеевич устремлялся в комиссию по выявлению. Он очень любил эту комиссию, потому что там подавали бутерброды с печеночной колбасой.

Управившись с колбасой и вполне оценив ее печеночные достоинства, Авксентий под прикрытием зонтика перебегал в Утильоснову и с жадностью голодающего принимался за шпроты, которыми благодушные утильосновцы обильно уснащали свои длительные заседания.

Он тонко разбирался в хозяйственных вопросах. На некоторые заседания, где его присутствие было необходимо, он вовсе не ходил. Там давали пустой чай, к тому же без сахара. На другие же, напротив, старался попасть, набивался на приглашение и интриговал. Там, по его сведениям, хорошо кормили. Вечером он делился с женой итогами трудового дня…»

P.S. От тільки, на мою думку, панам великим «борцунам», треба пам’ятати  те, як закінчилося життя товариша Філосопула…

ПАВЛО  ПРАВИЙ