ГРАНТИ, "ГРАНТОЇДИ" ТА ПОЛІТИКА

 

Україну буквально засипають закордонними грантами. Як напряму, так і через громадські організації в Україні, посольства, спільні урядові програми тощо. Є гранти приватні, є гранти від ООН, Євросоюзу, окремих країн або навіть навчальних закладів. Гарно це чи погано?

Однозначної відповіді немає. З одного боку, це начебто допомога, а з іншого існують приховані загрози. Розглянемо деякі з них.

Пункт 1. «Полювання за головами». Передусім це надання грантів на навчання за кордоном. Таким чином з України «вимивають» перспективну талановиту молодь. Китайці навіть не приховують, що «Навчання та закінчення китайського вишу обіцяє людині не лише отримання якісних знань, а й перспективне працевлаштування надалі» (кінець цитати).

В умовах «глобалізації» це може видатися дрібницями, як відомо, риба шукає глибше, а людина де краще, але… Україна не знаходить, а втрачає. До того ж є інша небезпека. Та ж Польща вкладає суттєві кошти у навчання українців польського походження у себе й навіть стипендії платить. Навіщо? Бо після кількох років перебування і навчання там, навіть повертаючись на батьківщину, молода людина часто починає себе усвідомлювати більше поляком, ніж українцем. Проблема? Проблема.

Пункт 2. Інформаційна та особиста безпека. Наразі існує дуже багато громадських організацій, які працюють з військовими, як діючими, так і колишніми та членами їхніх родин. Фізична та психологічна реабілітація, навчання,  захист прав тощо. Справа начебто гарна і такі ініціативи лише викликають повагу та вдячність.

З іншого боку, доволі часто такі організації збирають персоніфіковані відомості про учасників програм та їхніх близьких. А це небезпека їх витоку. Подібні випадки, на жаль, трапляються навіть неумисно, випадково, проте від цього не легше.

Пункт 3. Найголовніший і найнебезпечніший. Регулярні й дуже успішні спроби через грантові програми втручатися у внутрішні справи країни. Інформаційний простір забито історіями про «грантоїдів», які фактично є агентами впливу з-за кордону. Це й замовні журналістські розслідування, результати яких потім виявляються фальшивками; це й відверта, навіть неприхована підготовка «кадрів» у різноманітних «школах молодих політиків».

Тут що найперше згадується? Знаменитий фонд Сороса «Відкрите суспільство» (в Україні представлений Міжнародним фондом «Відродження»), який діє в Україні майже три десятки років. Про нього говорено чимало й неоднозначно. Через нього до влади прийшло не одне покоління політиків, як конструктивних, так і навпаки. Але не лише Соросом єдиним. Існує маса інших, менш відомих, проте не менш ефективних. 

Головне – як не крути, а це втручання у внутрішні справи суверенної держави. Іноді на шкоду національним інтересам.

Пункт 4 і останній. Ані грантодавці, ані фінансовані ними громадські організації не можуть бути упевнені, що їхні ресурси не використають вороги. Іноземні агенти, терористи тощо. Що у числі тих, кого, наприклад, навчатимуть премудрощам волонтерської роботи, або впливу на психологію мас, не буде тих, хто використає набуті знання та навички для створення та логістики підривних груп та організацій, у т. ч. й політичних.

Колись Радянський Союз навчав німецьких танкістів у знаменитому навчальному центрі «Кама». Через нього пройшли майбутні генерали, чиї танки через 10 років рвалися на Москву та Сталінград. Чи хотіла цього влада СРСР? Ні. Але так вийшло.

Так само й тут. У голову тому, кого навчаєш, або кому надаєш кошти через грант, не зазирнеш і на що реально буде витрачено гроші, або здобуті знання та навички спрогнозувати не можна.

Чи перевищує користь від грантів та діяльності фінансованих ними організацій в Україні потенційні небезпеки та шкоду? Безумовно. Проте якою б та шкода відносно малою не була – її треба враховувати.