Не тим, хто, навіть жодного разу не побувавши на Донбасі,
волає про те, що він не український, що треба «відділити і забути», або взагалі
«залити напалмом» присвячується ця стаття. До зовсім інших людей це послання, І пісня ця на вірші Миколи Ночовного "Абрикоси в Камброді цвітуть"...
Абрикоси... Вони в Луганську всюди...
Абрикосами, що квітнуть, наче келих білого вина, по вінця налитий старий Камброд
- давнє поселення українських козаків, яке
дало початок місту. Звідти, з тих вічних старих абрикос, що саджали у своїх
дворах і за дворами, на кладовищах над могилами батьків і просто на вигоні – «для
людей» українці з діда-прадіда, зріс Луганськ, а не від якогось там папірця, що
його підписала колись повія на імператорському троні.
У Камброді вулиці наче сперечаються
абрикосами: у кого смачніші, красивіші, запашніші... Вони й зараз квітнуть,
незважаючи ні на що, квітнуть, підкреслюючи чужинність озброєних зайд з
Бурятії, Вологди та Пермі, які дивляться на той квіт зачудовано і злякано, бо
до сього часу ніколи не бачили і не куштували наших абрикос.
Так – наших! Бо ми – народ Сонця,
давній і незнищенний. І плоди, які за літо Сонце наливає теплим медом – вони наші
і будуть нашими завжди. Мені їх не вистачає, абрикос Луганська. Тут, де я зараз
пишу ці рядки – теж є абрикоси. Але… То не те. То – не те…
Пишаюся тим, що знайомий з чарівною
луганською поетесою Любою Якимчук, пишаюся, що колись у журі на поетичному
конкурсі «Молоде вино» разом з покійним Юрком В. Ногою голосував за її поезії.
Тепер маю право і обов’язок тепло відгукнутися про книжку поезій Люби «Абрикоси
Донбасу», яка щойно вийшла з друку.
Це вірші – від серця. В них смуток,
журба, біль, але в них – і надія. Надія, що ми повернемося до наших абрикос. До
абрикос Камброду, Вергунки, Зеленого Гаю, Олександрівська, до абрикос Щастя…
Будемо жити, українці Донбасу! Будемо
жити, українці!
"Абрикоси в Камброді цвітуть": http://cantabile.at.ua/mp3/berezil/8.mp3
ПАВЛО ПРАВИЙ,
Луганськ - Новоград-Волинський
Обов"язково повернетесь... Все буде добре!
ОтветитьУдалить