451° за Фаренгейтом або психологія українських хунвейбінів

Один мій знайомий, дуже відомий і дуже талановитий український поет, сучасний класик, творчість якого уже вивчають у школах; учасник війни з Росією, доброволець видалив мене з числа друзів на Фейсбук.

За що? Причина дуже поважна і зрозуміла.

Справа у тім, що Олег дуже не любить Євробачення в Україні. Не тому, що це «попса», не тому, що вважає це шоу «отстоєм». Він має набагато більш поважну причину, цитую:

«За пости про Євробачення видалятиму з друзів. Проводити таке збіговисько у країні, де третій рік війна – це танцювати чардаш на рештках Вітчизни».

Продовжуючи думу Олега пропоную також:

- заборонити жартувати та розповідати анекдоти. Які анекдоти і жарти, коли третій рік війна;

- заборонити співати всі пісні, окрім військових маршів;

- заборонити кохатися. Яке кохання на кістках?

- заборонити носити одяг інших кольорів, аніж чорний або сірий. Це має нагадувати українцям, що у нас третій рік іде війна і купувати нові джинси за 500 гривень, тоді як можна купити старі чорні ношені спортивки у секонд-хенді за 20 гривень, а решту віддати на закупівлю берців для солдат – це злочин перед нацією.

«Все для фронту, все для перемоги»!

Також слід зборонити грати у футбол, писати вірші (крім патріотичних), дивитися кіно (крім патріотичного), їсти цукерки, тортики, морозиво і розводити квіти. Які нафіг квіти, коли в країні третій рік іде війна! І каву нафіг! І пікніки!

«Все для фронту, все для перемоги»! Тому слід скасувати зарплати, ввести замість них продуктові пайки, усіх дітей та жінок мобілізувати точити снаряди, рити окопи, будувати ДОТи, а усіх чоловіків озброїти гвинтівками Мосіна (їх у наших арсеналах ще доволі) й кинути на війну з Росією. І да, треба Росії оголосити війну. Справжню. І рушити мільйонні війська на штурм Москви. У Путіна армія учетверо більша, 20 тисяч танків і ядерна зброя? Фігня: головне гідно померти! У чорних штанях з секонд-хенду.

Тепер серйозно. Подібна позиція – це нонсенс. Людина не лише сама оголосила, що поки іде війна, вона не писатиме віршів, але ще й цілу країну вимагає загнати до культурного концтабору, начепивши замість яскравих футболок, чорні ряси або камуфляж.

Це, якщо хочете – прагнення побудувати суспільство, змальоване Дж. Орвелом у романі «1984». До такого, вибачте, рагулізму, ні Гітлер, ні Сталін не додумувалися. Тут більше подібне до «Червоних кхмерів» Пол Пота або до «Культурної революції» Мао, коли китайці ходили у однакових штанях, а хунвейбіни просто на вулицях збивали на смерть людей за занадто вузькі штани, високі підбори, за «неправильні» вивіски на магазинах, за занадто красиві окуляри.

І це страшно. Страшно, коли в українського хунвейбіна перетворюється не дурний малоосвічений люмпен з якоїсь Забурбелівки, а поет, «інженер душ людських», один з керівників дуже патріотичної «правої» політичної сили.

Тут уже нам слід замислитися над тим, куди видатні націоналісти нас тягнуть. Яке чудове життя у трудових таборах вони нам влаштують, якщо, не дай Бог, прорвуться до влади.

Ну і дозвольте нагадати панові поету та тим, хто поділяє його ствленн до життя. Олеже, не забувай ось про ці спогади колишної китайської хунвейбінки про долю одного з ТАМТЕШНІХ поетів:

«Я пам'ятаю нашого вчителя китайської мови, йому було за 60. Він був дуже талановитим, писав вірші. Після початку «культурної революції» студенти звинуватили його в створенні реакційного поетичного гуртка. Він повісився в дверному отворі одного з класів»

Людина, Олеже, завжди має залишатися людиною. І навіть на війні вона не має право – вона зобов’язана кохати, співати, малювати картини, народжувати дітей, шити яскравий одяг, знімати веселі фільми. Під час війни в США з’явився шедевр кіно «Янки Дудл Денди» і безсмертний фільм Чапліна «Великий диктатор». А в блокадному Ленінграді Шостакович створював свою Сьому симонію.

Так має бути і так буде. Ми, Олеже, не дамо тобі перетворити Україну ані на світ Орвелла, ані на суспільство Замятіна, де люди навіть імен не мають – самі «нумери». Ми не дамо вам створити жах, змальований Бредбері у «451° за Фаренгейтом».

Тому наприкінці квітня ми приймемо Чемпіонат світу з хокею, а на початку травня – Євробачення. А наприкінці травня – День Києва з фестивалями, концертами, днями сальси з танго. І гратимуть наші футболісти в єврокубках, а ми радітимемо їхнім перемогам і засмучуватимемося невдачами. І далі, далі, далі…

Бо ми, на відміну від декого – не «нумери», пане колишній поете. Ми – люди.

ПАВЛО  ПРАВИЙ