ВІД МОЖА ДО МОЖА або про колоду в оці

17 червня 1934 року президент Польщі Ігнатій Мосцицький віддав наказ про створення концтабору «Береза Картузська». Тут утримувалися противники польскої націоналістичної влади — члени українських політичних та громадських організацій, Комуністичної партії Західної України, польської партії «ONR» тощо.

Все, як в нацисткому таборі: колючий дріт під напругою, кулеметники на вишках, спеціальна арештантська роба, дерев`яні постоли тощо. Вкрай жорстокі умови тримання в`язнів. В камери набивали по 40 людей, які могли лише стояти, а щоб не сідали — бетонну підлогу поливали водою.

Тримали людей тут безстроково, без суду і слідства, одним розчерком пера районного начальника поліції або глави воєводства. Максимальний термін ув`язнення - 3 місяці. Але могли додати ще - простим наказом начальника концтабору.

Цей концтабір став продовженням жорстокого т.з. «режиму санації», що його ввів диктатор Польщі, лідер польських націоналістів Юзеф Пілсудський. Цей відверто фашистський режим, під час якого запроваджувалися методи колективної відповідальності й придушувався будь-який український культурно-автономний рух, було засуджено Лігою Націй як антилюдський. Ще б пак: спалення цілих сіл, побиття, зґвалтування і убивства - звичайні методи «оздоровлення» українців в Польщі.

А до цього? За умовами Сен-Жерменського та Сервського угод 1919-1920 рр., які були частиною Версальської системи, Галичина мала зберегти автономію під протекторатом країн Антанти, що підтвердила й постанова Ліги Націй. Але польський націоналістичний уряд Морачевського-Пілсудського брутально порушив ці угоди, окупував Галичину, насадивши там свою владу, й почав масові репресії проти галицьких українців, білорусів та євреїв.

А ось вам вишенька на торті. Співробітництво польських націоналістів з Гітлером НА ДЕРЖАВНОМУ рівні. 24 січня 1934 року за ініціативи Пілсудського між Польщею та Рейхом було підписано пакт про ненапад (Декларація про незастосування сили) й Польща почала активно домовлятися з Гітлером про розділ Чехословаччини. Дійшло до підготовки війни, однак про це стало відомо Франції та Англії (завдяки ОУН) і війна зірвалася.

Утім уже за кілька місяців, Польща взяла участь в розділі та окупації Чехословаччини після Мюнхенських угод (29 вересня 1938 року). Причому якщо в Мюнхені територіальні претензії Німеччини на Судети було оформлено документально, то Тешинську область поляки в союзі з нацистами загарбали, користуючись моментом. Навіть в Лондоні і Парижі були шоковані.

А угода про національні меншості між Польщею та Третім Рейхом, підписана 5 листопада 1937 року, за якою Польща дозволяла пропаганду нацизму на своїй території?

Про методи боротьби Армії Крайової я уже не кажу. Польські друзі лише про методи УПА та ОУН полюбляють поговорити. А жорстоких убивств мирного населення в Україні, Білорусі і навіть Литві де лік жертвам іде на десятки тисяч, наче й не було.

У 2011 році вийшла книга спогадів ветерана карального загону АК Стефана Донмбського під назвою «Кат». Як же ж топтали автора за те, що написав правду!

Та як він посмів?! Хоч це і правда, але її говорити ніззя! Це плювок в обличчя польським патріотам.

Не можна писати й говорити про звірства солдат Армії Крайової — лише про звірства УПА можна і треба. І про те, що колись Польща скористається ситуацією й відновить свої кордони навіть не «в межах 1939 року», а в межах 1772-го. «Від можа до можа», так би мовити.

До чого це все я написав? Всі ті небезпечні тенденції, що жевріли серед польських маргіналів-шовіністів, зараз «виповзають» на державний рівень, аж до заяв польських дипломатів, що «Львів - то польське місто». Вимоги до України «заборонити вшанування ОУН та УПА» — це взагалі нахабне й цинічне втручання у внутрішні справи суверенної держави.

Ми, українці, з огляду на написане вище, теж могли б вимагати у польської влади демонтувати всі пам`ятники Пілсудському, Мосцицькому, Морачевському, Козловському, Бур-Комаровському тощо.

Але ми цього не робимо. Бо, по-перше розуміємо, що це втручання у внутрішні справи сусіда, а по-друге розуміємо також і те, що ОУН, АК, УПА, українські та польські політики 20-40-х років боролися на користь своїх народів як уміли і як могли. Знаючи про жорстокість, яка межувала з фашизмом, поглядів та дій Пілсудського й усвідомлюючи ту трагедію, що він її приніс українцям, ми утримуємося від прокльонів й вважаємо його великою людиною. Й усвідомлюємо, що наші були нічим не кращі.

Але й не гірші теж.

Тому - руки геть. Ставте в себе пам`ятники тим, кого вважаєте своїми героями, а ми ставитимемо своїм.

І да, про «Польщу від можа до можа» та про Львів забудьте. Інакше пожалкуєте. Не сподівайтеся, що оскільки ми потребуємо вашої допомоги в боротьбі з Москвою — стерпимо.

Як сказав колись Іван сірко: «Ярмо польське на ярмо московське на міняю».