Общее·количество·просмотров·страницы

суббота, 13 июля 2019 г.

ПРИГОДИ РЖЕВСЬКОГО В "НОВОРОСІЇ"



Якщо вам сподобається початок повісті, ви можете перерахувати від 30 грн на картку Привату 4149 4991 1119 3197 й отримати файл з повним текстом.
Для цього напишіть листа на ел. адресу urtab@mail.ua 
з повідомленням що кошти сплачено й зворотнім листом чекайте на веселі пригоди Ржевского та Путіна.

ПАВЛО ПРАВИЙ

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ГВАРДІЇ СТАРШОГО ЛЕЙТЕНАНТА РЖЕВСЬКОГО В НОВОРОСІЇ
Повість-фарс



Глава перша, в якій ми знайомимося з гвардії
старшим лейтенантом Ржевським та основними пам’ятками
типового сибірського міста N-ська

Вечоріло. Сіра осіння мжичка сіялася на місто, навіюючи скорботні думки про тлінність й скороминучість людського життя, кружку чогось сорокаградусного та постіль з гарячою пишною жінкою. Від облізлого постаменту з Леніним гостро тхнуло мокрою псятиною, а з віконець скособоченої церкви за нефарбованим дерев’яним штахетником - другосортним паленим ладаном. Перед церквою височів монументальний білборд 6Х4 метри, з котрого уже п’ятий рік президент урочисто оголошував, що Росія піднімається з колін. За ці роки і червоний контур Росії, і Путін на її тлі, і його обіцянки добряче вилиняли.
- Ні, це не Ріо-де-Жанейро, пробурмотів старший лейтенант Ржевський, оминаючи на віражі здоровезну калабаню.
Яма ця, розташована якраз посередині головної вулиці міста,  була пам’яткою окружного значення, бо не висихала у найспекотніші літні дні, в лютий зимовий мороз не замерзала, а глибина її таємничим способом змінювалася з точністю коливань котирувань нафти суміші Urals на Лондонській біржі.  Один олігарх – не з багатих, так, вартістю мільярдів десять, перед особливо відповідальними операціями прилітав сюди на вертольоті. Оточений бодігардами, він кільканадцять годин поспіль, дудлячи каву та коньяк, міряв калюжу топографічною лінійкою, люто бив по клавіатурі ноутбуку, матюкаючись на івриті й ревучи у запалі біржових битв «Врагу не сдается наш гордый «Варяг».
Пожильці міста звикли до цих візитів і навіть ласкаво прозивали олігарха «наш Міхалич», бо той був чимось схожий на Олексія Булдакова в образі генерала Іволгіна з фільму «Особливості національного полювання».
Особливим шиком серед місцевої інтелектуальної еліти, яка складалася з настоятеля церкви отця Федора, директора школи Ватмана та ветеринарного лікаря Кульмана, було після відбуття Міхалича підібрати розкидані навколо баюри пляшки, зцідити з них залишки коньяку й під плавлений сирок «Дружба» організувати у церковній ризниці вечірній диспут на тему «Шлях Росії до величі».
Вони завжди організовували цей диспут на трьох після відбуття Міхалича, завершуючи його традиційним церковним кагором з пляшки калібру 0,7 по колу із горла. І тоді, враховуючи спирт з ветлікарні,  котрий вживався у проміжку між Rеmy Martin та кагором виробництва «Винтрест-7» за 116 рублів,  результати диспуту на обличчі в отця Федора бачило усе місто днів зо три.
Частенько бувало, що про вдалий диспут свідчили й обличчя лікаря та директора школи, але з іншої причини - отець Федір важив стільки, скільки вони разом, а кулачиська його були розміром з невеличкий кавун. Тож коли в результаті взаємодії Rеmy Martin зі спиртом отець Федір вирішував, що в усіх негараздах Росії винні жидомасони, ризниця ставала місцем екзекуції й тоді над містом до півночі шугали тоненький вереск Ватмана, голосіння Кульмана й зловісне гарчання православного отче. Утім, громадськість та правоохоронні органи давно уже звикли до цих пошуків істини.
Іноді на вогника зазирав і сам начальник поліції з пляшкою самогонки та копченим лящем. Тоді гарчали уже двоє: батюшка та поліцай, а вереск та голосіння місцевих жидомасонів у такі ночі були ще тонші та жалісливіші.
Головне, аби не зірвався захід, треба було в полюванні на коньяк випередити самобутнього стихійного філософа Вітю. Вітя, наслідуючи знаменитого античного колегу, жив у бочці з-під івасів на задвірках старого продмагу.
Коли філософ устигав перехопити те, що не допив Міхалич, доводилося запрошувати до ризниці і його. А учотирьох, а тим паче, уп’ятьох – який диспут? До того ж Вітя забивав усіх інтелектом. На Росії шибко розумних не люблять. Він і сам себе не дуже любив. «Розум, - казав Вітя, хильнувши кульманівського спирту, - маю колосальної руйнівної сили. Не можу використовувати його на шкоду Росії-матінки. Тому й п’ю».
Ну а в решті моментів місто це було як і решта інших, котрі за сибірськими мірками вважалися доволі великими – цілих чотирнадцять вулиць, двадцять сім з половиною провулків і навіть одна панельна дев’ятиповерхівка, що випиналася над навколишніми бараками, мов шинкарка Нюрка над завсідниками її наливайки.
Кожне російське провінційне місто має власну перехняблену церкву, власного Леніна, за постаментом якого люблять відпочивати собаки; власних отця Федора та директора школи з ветлікарем, і власні диспути на тему величі Росії під пляшку портвейну «777». Навіть кожне власну Нюрку має.
Хоча ні – тут місто N-ськ було попереду всієї країни. Ібо Нюрка – то явище виняткового характеру. До неї зараз якраз і простував Ржевський.
Старший лейтенант знаходився у тому віці, який Ільф та Петров визначали як «останній напад молодості»: йому сьогодні виповнилося тридцять сім років. У такому віці перебувати у званні старшого лейтенанта та командувати мотострілецьким взводом - не надто видатне досягнення. Однолітки Ржевського давно були капітанами і майорами, а деякі навіть і підполковниками, командували цілими батальйонами.
І не те, щоб він був зовсім уже нікчема – високий, худорлявий блондин з блакитними нордичними очима, в яких не можна прочитати думок; улюбленець жінок і, звичайно, сам не дурень гульнути – були в полку набагато більш визначні телепні, але кар’єра не задалася.
Причин було дві. Перша стара, мов світ: Ржевський любив жінок. А вони любили його. Мов у тому вульгарному анекдоті про його тезко з 1812 року. Усе б нічого, усе таки краще хай тебе люблять жінки, аніж чоловіки, з огляду на наявність отця Федора з кулачиськами-кавунами, який пильно контролював православні «скрєпи» в місті, але тут – зважаючи, які то жінки.
Важко складається військова служба, коли тебе ловить командир дивізії зі своєю донькою, потім з власною дружиною ловить командир полку. І як контрольний постріл, Ржевський встиг спожити одну даму-майора з комісії штабу округа, яка приїздила перевіряти стан виховної роботи у дивізії. Дама-майор залишилася задоволена, чого не можна було сказати про голову комісії, який до появи біля дами Ржевського, сам її вживав по п’ятницях після служби та по понеділках на службі.
Найсумніше те, що Ржевського ловили. Пороблено йому було, абощо. Хтось доживе до того віку, коли жінки цікавлять лише як предмет візуальної естетичної насолоди, й ні разу не втрапить на очі рогоносним чоловікам та надто турботливим батькам, а от Ржевський…
Його ловили постійно, завше, перманентно і скрізь. Ловили чоловіки, брати й свекрухи. Ловили батьки, матері та сестри. Ловили коханці його коханок. Ловили вдень, увечері і вранці. Ловили у найпікантніші моменти буття. Можна сказати, місто знало його, мов облупленого і мами, самі м’ясоїдно усміхаючись білявому казанові, доньок своїх ховали лиш тільки він з’являвся на вулицях. 
Друга причина була не так стара, як давня, мов сам російський народ. Ржевський любив горілку, та відповідала йому взаємністю, а коли вони поєднувалися, то неодмінно траплялися усілякі кумедні випадки. Переважно, саме тоді його й ловили. Не раз і не двічі народ бачив, як старший лейтенант у казенних синіх трусах жвавим козликом скаче  через кущі та паркани, а за ним із здоровезною ломакою женеться черговий рогоносець. А російський офіцер не може виглядати кумедно. Він мусить виглядати грізно або загадково, компетентно або навіть благодушно. Він зобов’язаний бути ввічливим і зеленим, мов крокодил Гєна в джунглях Венесуели, але - не кумедним. Це заборонено статутом і особисто вождем нації, що піднімається з колін, Володимиром Володимировичем Путіним.
Так що військове звання героя цілковито відповідало його прізвиську – «поручник Ржевский», котре як прилипло ще у школі, так і залишилося з ним навік, мов тавро, яким Петро І позначав своїх рекрутів. Уже багато хто призабув навіть як Ржевського звати на ім’я. Старшим лейтенантом його також ніхто не кликав і бувало, що навіть на стройових оглядинах командир полку репетував у мікрофон:
- Поручник Ржевський, мать-перемать та мать-перемать, чому в тебе взвод, такої його матері, корокує, мов зграя вагітних мавп, туди тебе в горлянку?!
Ржевський до цього всього ставився філософськи, мов самобутній місцевий філософ Вітя до екзекуцій православного панотця Федора.
- Так, це не Ріо-де Жанейро, - повторив Ржевський, оминаючи Вітю, котрий, - легкий на спомин - з порожньою пляшкою у головах, зручно розлігся уздовж поребрика.
Проте зараз ні ковбаня, ні кар’єрні питання, ні навіть солодкий сон філософа під холодним осіннім дощем поручника не хвилювали. Попереду в нього було побачення з жінкою. Та ще якою! А те, що вона була заміжня надавало пригоді особливої пікантності й розбурхувало душу легким відчуттям небезпеки. Словом, треба було прийняти на груди.
Саме до наливайки, широко відомої чоловічій половині міста як заклад культурного відпочинку та високої якості обслуговування, а жіночій – як мерзенний вертеп, крокував офіцер.
Заклад називався кафе «Інтрига», проте злодійка-доля та сибірські вітри зробили свою справу, відірвавши й викинувши у якусь чорну космічну діру перші три літери з назви на вивісці, тому жоден містянин не називав кафе інакше як «Рига».
«Зайдімо до Риги», - пропонував мужик колезі в день получки.
І той одразу розумів, що не про вживання Ризького бальзаму в столиці Латвії йдеться. А наступного дня хвалився на роботі: «Пішли у Ригу і насвинячилися так, що поїхали у Ригу*» («поїхати в Ригу» - евфемізм, що значить блювоту після надмірного споживання алкоголю – прим. авт.). І всі розуміли цю, для приїжджих таємничу, фразу.
Ржевський рвонув на себе розхристані двері з косо приліпленим листком формату А 4, на якому фломастером, що вже поплив під дощем, було ретельно виведено:
«Вход Абаме, Ердогану и Парашенку заприщон. Санкцыи».
Ердогана було викреслено, потім знову вписано зверху і знову викреслено, тепер очевидно навічно. Про Трампа, Яценюка та Меркель не згадувалося.
Оскільки лише вечоріло, а до получки був ще тиждень, кафе зяяло перворідною порожнечею. Зала його була мало не вся картата й порожнеча робила її майже страшною. Дебелі столи вкривала стара, порізана ножами, потикана виделками картата плівка, яка робила їх схожими на клонів черепахи Тортіли, що побували в зубах алігатора; під стелею світилися каратато-червоні плафони; на вікнах висіли старі облізлі картаті фіранки, и навіть вичовганий лінолеум на підлозі був картатий.
За дерев’яним шинквасом нудилася Нюра у картатому фартухі, знічев’я колупаючись здоровезним червоним манікюром у смартфоні. Очевидно, шукала в Інтернеті оголошення з пропозиціями руки та серця. Вона в інтернеті читала лише це.
 Нюра була місцевим ресторатором. Тобто, власницею та єдиним персоналом «Риги» й утворювала з нею невід`ємнє ціле, що робило заклад не просто кафе, а пам’яткою мінімум районного значення, майже на рівні з баюрою імені Міхалича.
Перше і головне, Нюра хотіла заміж. Хотіла так, що аж шкварчало в грудях. Хотіла до маніакального блиску в очах, який десь годині о десятій вечора, в угарі напівтемної зали робив її схожою на упириху. По-друге в Нюрі було повних десять пудів ваги за зросту метр вісімдесят три, косе око й криві, мов у кавалериста Дениса Давидова, ноги.
Усе це робило оте «по-перше» практично неможливим. Нюра кидалася на будь-якого мужика, що траплявся на її шляху, й міцно уп’явшись в карк манікюром, працьовито, мов мураха, тягла до себе додому. Наслідком цих відчайдушних операцій були троє дітей та безліч разів розбите дівоче серце, але Нюра своїх спроб не полишала.
Поручник Ржевський в її списку потенційних женихів стояв високо – десь між принцом Уельським (хоча той по-зрадницьки одружився кілька років тому, навіть не виставивши свою кандидатуру в Інтернеті), та чоловіком із родини Рокфелерів. Ржевський був холостяком…
Нюра озирнулася на стукіт дверей й миттєво сховавши смартфон, підібгалася, мов анаконда перед стрибком на капібару. Її ліве око волого стрельнуло у постать Ржевського, а праве глипнуло в стелю, наче Нюра одночасно подумки роздягала відвідувача й молилася про успіх Тому-Хто-на-Небесах. Усі чотири її підборіддя схвильовано заколивалися й фарбовані китайською перламутровою помадою вуста пристрасно видихнули:
- О-о-о, хто прийшов…
- Привіт, - буркнув Ржевський, причиняючи за собою двері й струшуючи з кепі краплі дощу. – Як справи, симпатюля?
Праве око відірвалося від молитовного споглядання небесних сфер, якимись ривками переорієнтувалося на поручника й Нюра, ніби жартома, видала звичний комплімент:
- Любий мій, ти ж знаєш, поряд з тобою…
- Так отож, - байдуже хитнув головою Ржевський, спостерігаючи, як тепер уже лівий ілюмінатор Нюрки відпливає кудись вбік. – Ти того… Цеє…
Він замислено поглянув на порожні запилені пляшки з-під екзотичних напоїв, що вишикувалися на давно не митій дзеркальні полиці й зауважив непочату «Путінку».
На обличчі в Нюри промайнув вираз легкого розчарування. Вона зрештою завжди злегка розчаровувалася від кожного візиту Ржевського, але кожного наступного разу зустрічала, здається, з іще більшою надією.
- Тобі як завжди?
- Ні, - мотнув головою поручник. – В мене сьогодні є-є-є… ще зустріч.
Й подивився кудись у куток.
- Скільки? – тепер вже у голосі Нюри відверто відчувалася шорстка, мов обгортковий папір, сухість. Вона все зрозуміла.
- Два по сто в одну посудину.
Нюра хлюпнула, аж бризнуло на картатий фартух.
- Нюро…
- Ох, та ну тебе!
Дивлячись, як він п’є, Нюра підсунула тарілку з житніми сухариками, й ніби між іншим, поцікавилася:
- Кажуть, вас на Донбас відправляють?
Ржевський похлинувся, закашлявся – горілка пішла не в те горло й вихлюпнулася через ніс, змусивши задихнутися.
- Зві… Зві… Звідки… тобі… Хто… таке… - проскреготів він паралізованими голосовими зв’язками.
Очі в Нюрки лукаво зблиснули. Це була її невеличка помста предмету своїх шлюбних фантазій.
- Так… Люди кажуть.
- Брешуть твої люди.
- Не брешуть.
- Брешуть! - витираючи рясні сльози, курликнув Ржевський.
- А чого ти так посинів? І очі такі стали… Мов у скаженого рака.
- А якби тобі оця гидота, - Ржевський стукнув чаркою об шинквас, - не туди пішла. Я б на твої очі глянув!
І раптом вкляк, із жахом дивлячись, як праве око буфетниці повільно, але невідворотно повертається на місце. Косоокість – то був найбільший Нюрин комплекс, очі - будь які й будь-чиї - в її присутності згадувати заборонялося, бо у гніві вона видавалася жахливішою за Шаленого Макса з однойменного фільму Джорджа Мілера. Уже те, що під час п’яних бійок до Риги жодного разу не викликали поліцію – свідчило про неабиякі здібності шинкарки. Нюра поралася сама, використовуючи як аргумент колінвал від армійського тягача «Урал-4320».
- Нюра… Нюра… Ну, чого ти. Я не те…
Ржевський відчув, як наїжачується волосся на шиї й чиясь крижана пазуриста лапа повільно стискає серце. У вухах, мов скрегіт точильного каменю об косу пані Смерті пролунало тертя кінчика колінвалу об підлогу.
- Нюра…
Поручник заплющив очі й втягнув голову у плечі, очікуючи на фатальний удар в район дванадцятого хребця. Нюра полюбляла лупити саме туди,  в район дванадцятого хребця: «по горбу», - казала вона. Дехто й справді ставав після того горбатим.
Удару все не було. І замість скреготу точила об косу Ржевський почув інший звук. Поручник обережно розплющив одне око й зрозумів, що йому неймовірно пощастило. Нюра відреагувала на його необережне висловлювання так, як реагувала лише у двох випадках із ста. Ліва її рука усе ще стискала колінвал, але права, замість того, аби вхопити кривдника за бари з наступним посилом автозапчастиною по горбу, наливала «Путінку» в здоровезну склянку. Велика прозор сльоза котилася з правого ока Нюри, що знов дивилося кудись в сектор сузір’я Волопаса.
Крижана лапа на серці Ржевського повільно розтиснулася й навіть почулося, як десь під землею гірко зітхнули й закрили кришку казана.
Два відсотки щастя… У російську державну лотерею «Победа» виграти мільйон рублів значно легше. Та що там лотерея! Вірогідність виграшу Ліги чемпіонів пітерським «Зенітом» вища!
Очевидно, в інтернеті Нюру щойно знайшло чергове розчарування від якого вона прийняла двісті з причепом. А в такому стані Нюра була схильна до легких нападів депресії, котра години на дві робила її тихою, мов Ніагарський водоспад у люті морози 1848 року.
- Гад же ж ти, Ржевський, - зітхнула Нюра й одним ковтком відправила у надра своєї неосяжної душі ще 250 грамів «Путінки».
Поручник повільно зітхнув. Пронесло.
Налий і мені, вип’ю за твоє здоров’я, - тихо попросив він, знаючи, що робить Нюрі приємно.
Нюра була жінкою суворою, але довго гнівитися на тих, кому симпатизувала (а тим більше, кого мала на увазі як потенційного нареченого) не могла.
- Не брешуть, - сказала вона, наливаючи. – Вітя заходив за порожніми пляшками, розповідав, а йому мужики зі сміттєзвалища, а їм – Юрко, водій сміттєвоза.
Поручник навіть не второпав спочатку, що то вона перервану суперечку продовжує.
- Ти б ще отця Федора послухала після четвертої склянки. Ти в курсі, що він колись брав штурмом Кабул, Сайгон, Гавану і Сталінград? – реготнув поручник, простягаючись до тарілки з сухариками.
- Не брешуть, - заперечила Нюрка, легенько ляснувши Ржевського по руці, від чого та миттєво вклякла.
- Рідна тітка Юрка дружить зі Свєткою, дочка котрої знайома з жінкою, що куховарить удома в командира полку.
При згадці про полковника Болконського поручник скривівся й механічно потер ребра.
- Нам нічого такого не казали. Брехня то все. Брех-ня.
- А чого ж ти горілку через носа вихлюпнув?
- Ну, похлинувся, ну, буває. Коротше…
Аби припинити розмову на небезпечну і секретну тему, що й насправді хвилювала панів офіцерів N-ського гвардії мотострілецького полку уже цілих два дні, він демонстративно поглянув на годинника й заквапився:
- Ойой, мені давно бігти треба, вибачай.
- Знов по бабах, - зітхнула Нюра.
- Та які там баби. Суто офіцерська компанія.
Ржевський згадав про старшину роти Володимира Путіна, котрий був лише прапорщиком, й виправився:
- Ну, майже офіцерська. Військова, о!
Аби хоч якось ощасливити власницю Риги та компенсувати завдані їй необережним словом моральні збитки, Ржевський ніжно погладив її дебеле тверде плече. Нюра закотила очі й пристрасно мукнула, мов колгоспна корова під зоотехніком. Колінвал випав з її руки й брязнув об підлогу.
- Сонечко моє ясне, подай-но ще пляшечку з «Путіним», - зробив контрольний комплімент поручник. – Володьці презентую. Як не як, в мене…
Ржевський схаменувся й вчасно прикусив язика, бо якби Нюра дізналася про його день народження, поручника не відбила б й ціла рота спецназу.
Покидаючи картату залу «Риги», Ржевський зауважив, що очі в жінки досі десь під лобом, а усі її півтора з гаком центнери дрібно трусить, мов у шалі несподіваної пропасниці. Під ногами Нюри самотньо зблискував блакитним полірованим боком колінвал…
====================================================
****Якщо вам сподобається початок повісті, ви можете перерахувати від 30 грн на картку Привату 4149 4991 1119 3197 й отримати файл з повним текстом.

Для цього напишіть листа на ел. адресу urtab@mail.ua 
з повідомленням що кошти сплачено й зворотнім листом чекайте на веселі пригоди Ржевского та Путіна.

Комментариев нет:

Отправка комментария