Общее·количество·просмотров·страницы

пятница, 7 ноября 2014 г.

Комуністи, вперед! Повість про справжніх-3

Комуністи - вперед! Повість про справжніх - 3

"Ленин не раз подчеркивал, что скромность
является неотъемлемым качеством подлинного
большевика. И сам Ленин был живым 
олицетворением величайшей скромности"
(Н.С.Хрушев. Доклад на ХХ съезде КПСС)


Епізод третій. Про "вічно живого", морквяний чай та передачки дітям (перший та другий епізоди див. в цьому блозі на головній сторінці).
Коли мова заходить про «справжніх комунуністів», одразу згадують Владіміра Ільіча Ульянова (Лєніна), а також його найближчих соратників, т.з. «старих більшовиків»: от вони, мовляв, були взірцем скромності й чеснот – справді вболівали за народ і щоб собі в кишеню – ні-ні...
Хто з людей старшого покоління не пам’ятає оповідань та фільмів про вождя світового пролетаріату, який у важкі голодні роки Громадянської пив морквяний чай, харчувався сухарями, а гостинці, що їх приносили ходоки, віддавав до дитячих будинків? Хто з тих, кому «за сорок» не вихований на прикладі Лєніна з колодою на плечі – керівник партії та держави брав участь у суботнику разом з простими робітниками та матросами. Кого не навчали того, що Лєнін був взірцем особистої скромності й аскетизму?
Почнемо з початку. Зазирнемо в ті роки, коли Росією ще правив «нелюдський режим» Миколи ІІ, проти якого за щастя народне боровся наш герой та його поплічники.
Ось В.І. Лєнін в еміграції. Звичайно, вигнання було вимушеним, бо царська влада (як, наприклад, і нинішня українська чи російська) дуже не любила опозиціонерів і саджала їх до тюрем. Правда, за Миколи судили за статтями, під які підпадали діяння революціонерів, на відміну від нашої дійсності, але то – таке.
Повторимо – щодо необхідності перебування вождя поза межами імперії заперечень не маємо. Куди ж майнули Лєнін та його «товаріщі», аби керувати боротьбою пролетаріату за світле майбутнє? До албанської Тірани? Угорського Саксарда? Може, скромність більшовистських лідерів привела їх до турецького Ізміру або Каїру – там життя дешевше, а кошти необхідно економити аби використати на боротьбу за народне щастя.
Нагадаємо, що за офіційною комуністичною пропагандою грабунок банків та окремих багатих громадян не були основним джерелом доходів РСДРП(б). Основою основ, як нас переконували (і переконують) комуністи були пожертви робітників, селян та прогресивної інтелігенції, які від власних родин відривали трудову копійчину, аби Владімір Ілліч мав змогу боротися за їхні інтереси.
Як же Лєнін економив ті потом та кров’ю зароблені копійчини? Женева, Берн, Лондон – ось пристанище еталона скромності. Два десятки міст, серед яких Париж, Брюссель, Відень, Цюріх – міста, проживання в яких могли дозволити собі лише заможні особи.
Відпочивав на зібрані у пролетарів гроші товариш Лєнін теж не на золотих пляжах Болгарії і навіть не в Анталії, а на одному з найрозкішніших тогочасних курортів – італійському острові Капрі. Там, до речі, вождь зустрівся і потоваришував з «пролетарським письменником» Максимом Горьким, який саме лікувався. Але Горький – один з найвизначніших письменників ХХ сторіччя – його гонорари дозволяли таку розкіш, а на які кошти розслаблявся на найкращих у світі пляжах «професійний революціонер»?
Нещодавно вийшла книга британського історика Хелен Рапопорт, в якій вона, на основі численних мемуарних джерел колишніх соратників Ульянова (які з цензурних міркувань ніколи не публікувались в СРСР) змальовує розкішний спосіб життя вождя: і його бенкетування з коханкою Інесою Армад в найдорожчих ресторанах Парижу, і про відвідування елітних борделів (найулюбленіший розташовувався поруч з Національною бібліотекою – чи не звідси тема численних анекдотів?), і про сам характер «еталону людяності» (тут і далі – мовою джерел):
«Ленин был одержим навязчивыми идеями. В быту он был очень требователен, любил пунктуальность, аккуратность, был очень чистоплотен. Это отличало его от многих русских, живших в эмиграции. Он был очень авторитарен, очень негибок, не терпел несогласия со своим мнением; несогласный тотчас же становился для него еретиком и изгоем. Со многими своими друзьями, не согласными с ним, он прервал общение. Дружба для него была делом вторичным. Из-за ссор по политичесим мотивам он утратил в эмиграции многих друзей, в том числе Мартова, Плеханова, Засулич...» (http://www.svobodanews.ru/content/article/1815844.html). 
Або ось курот Баден-Баден. Всі про нього щось знають або чули. Але чи бував там хтось з простих смертних? А ось «вічно живий» підліковував розхитане титанічною працею здоров’я на баденських водах. Цікаво, що Баден-Баден не міг похвалитися гарною бібліотекою, де б міг проводити час майбутній вождь Світової революції, а от казино…
Про життя-буття товариша Лєніна в Парижі він сам написав своїй сестрі Анні 19 грудня 1908 року:
«Нашли очень хорошую квартиру, шикарную и дорогую 840 франков + налог около 60 frs да + консьержке тоже около того в год. По-московски это дёшево (4 комнаты, кухня + чуланы, вода, газ), по-здешнему дорого. За то будет поместительно и, надеемся, хорошо. Вчера купили мебель для Маняши. Наша мебель привезена из Женевы". (http://www.pseudology.org/Valentinov_Lenin/UnnownLenin/03.htm).
Це в той час, коли рядові члени партії, яких доля закинула за кордон, перебували в справжньому жебрацькому стані й просто голодували. Відомий випадок, коли
«…в 1907 г. московский рабочий Пригара, сбежавший от преследования из России к Ленину, от нищеты и отчаяния покончил с собой, бросившись в Сену» (http://zn.ua/SOCIETY/maloznakomyy_lenin-36485.html).
Але пусте – хто такий той Пригара? Таких можна навербувати ще, а Лєнін – «достояніє партії», тому має жити так, щоб заздрили буржуї.
Лєнін і до рядової партійної маси ставився так само, як ставилися буржуї до пролетарського плебсу:
«Он всегда говорил, что партия не благотворительное общество, не "Армия Спасения". Ленин был против "кормления всех без различия". Поддержке подлежали лишь те профессиональные революционеры, которых он называл "ценным партийным имуществом"(http://www.pseudology.org/Valentinov_Lenin/UnnownLenin/03.htm).
При цьому вождь не цурався й простого обману і цинічної байдужості до рядових членів партії. Задля ілюстрації розберемо один промовистий лист «добряка»:
«Свой взгляд на эти вещи он ясно выразил ещё в первые годы эмиграции в письме (от 27 сентября 1902 года) к А.М. Калмыковой, дававшей деньги на издание "Искры". Он внушал ей не сообщать "участникам дела" точную сумму её субсидий, так как это лишь могло побудить слишком многих предъявлять претензии на поддержку. "Обилие побегов (за границу. - Н.В.) ставит в "распоряжение" "Искры" кучу людей при условии содержания всех их, но если за это широко, легко и необдуманно взяться, то мы окажемся через l/2 года - год "без ничего". Нужно говорить, - писал он Калмыковой, - что деньги на "Искру" "желаете давать лишь при крайней нужде", рекомендуя изыскивать самим регулярные источники текущих расходов" (http://www.pseudology.org/Valentinov_Lenin/UnnownLenin/03.htm).
Говорячи простою народною мовою, Лєнін просив в одного із своїх спонсорів приховувати від решти партійних товаришів суми внесків в «касу», бо боявся, аби «товариші» не почали просити дати грошей на хліб.
Багато їх таких їде сюди – на дармові харчі – міркував геній – так і самим не вистачить. Нехай самі шукають собі засоби до існування. Зауважимо, що, будучи людиною справедливою, Ілліч вимагав, аби партійці, заробивши собі якісь гроші, частину віддавали в партійний фонд, тобто, йому самому.
Захисників комуністичної верхівки, перш ніж звинувачувати в тому, що ми насмикали із «Світового павутиння» сумнівних свідчень, просимо поцікавитися особистістю автора приведених вище рядків – Ніколая Владіславовіча Валєнтінова-Вольского.
Поспівчувавши голодним товаришам, Владімір Ілліч прямував на відпочинок до чергового курорту або пансіонату. В 1909 році його родина відпочивала в пансіонаті села Бомбой, провінції Брі (Франція), каталися на велосипедах, відвідували Шампо, гуляли на природі; в 1916 році Лєнін з рідними надали честь приймати себе на відпочинок пансіонату «Чудівізе», що розташовувався високо в Швейцарських Альпах. Особливістю цього закладу була молочна дієта.
В 1914 році був польський курорт Закопане, теж далеко не останній в європейській ієрархії.
http://ttolk.ru/wp-content/uploads/2012/09/ленин-1913-закопане.jpg
Лєнін в Закопане. Краса! Повтря! Екологічно чисті
харчі. А як би на Пригару чи когось ще витратив грошики,
де б довелося здоров`ячко підправляти?


http://ttolk.ru/wp-content/uploads/2012/09/ленин-капри-1908.jpg
Елітний європейський курорт на острові Капрі. Лєнін з іншим більшовиком - Богдановим на відпочинку. Грають у шахмати.
До речі, щодо буржуїв. Найпершою і найголовнішою метою своєю марксисти, як відомо, вважали знищення експлуатації людини людиною. Цікаво тому в цьому плані звернути увагу на французьку прислугу Ульянових в Парижі. Маючи дві хвилини часу та Інтернет під рукою легко також знайти інформацію про використання полум’яними борцями за загальне щастя дитячої праці – перебуваючи на засланні в Шушенському, Лєнін найняв для «чорної роботи» чотирнадцятирічну дівчинку-прислугу.
Але досить про «Лєніна в еміграції». Пора вже розглянути період від жовтня 1917 року до того часу, коли В.І. Ульянов (Лєнін) звільнив світ від своєї фізичної присутності.
Розваливши гігантську імперію і кинувши десятки мільйонів людей в хаос напівголодного, холодного злиденного існування, самі більшовики (ясно, тримаючи все це в глибокій таємниці) стали вести життя, яке навіть серед відомих своєю розгульністю уральських купців назвали б «перебором».
Ось знаменита Лариса Рейснер, та сама, з якої комуністична пропаганда вималювала жінку-комісара в п’єсі «Оптимістична трагедія». Красуня-більшовичка, як то зараз кажуть, «відривалася по повній»: вигнавши експлуататора-буржуя, оселилася в його особняку. Прислугу, щоправда залишила. Мало не щодня приймала ванни з шампанського. Ось як змальовує «Валькірію революції» Ірена Владимирські:
«Лариса облачается в роскошные наряды, ее гардероб огромен, на ее руке огромный алмаз - память работе в комиссии по учету и охране сокровищ Эрмитажа и других музеев. Вот парадокс: теперь она гораздо больше прежнего любит роскошь. Плавает на бывшей царской яхте, по - хозяйски располагаясь в покоях императрицы.

… Она вместе с Федором Раскольниковым, своим мужем – «ком морси», командующим морскими силами Республики, - живет в Адмиралтействе, где оборудовала себе удивительный будуар в восточном стиле (пригодились трофеи военного похода). Стены будуара плотно обтянуты экзотическими тканями, во всех углах поблескивают бронзовые медные Будды, восточные тарелки, изысканные статуэтки. В этом будуаре Лариса принимает гостей – в роскошном халате, прошитом золотыми нитями. Зимой голодного 1920 года, когда на улицах от голода умирают люди, она устраивает в Адмиралтействе приемы, куда приглашает своих старых знакомых. Давно отвыкшие от подобной роскоши и блеска, гости неловко топчутся на сверкающем паркете и боятся протянуть руки за изысканным угощением – душистым чаем и бутербродами с вкрой

… А на балу-маскараде в Доме искусств она появляется в уникальном платье работы художника Бакста, которое было подлинной театральной драгоценностью. Как ей удалось получить это раритетное платье – и по сей день загадка. В личном распоряжении Ларисы Михайловны был "огромный коричневый автомобиль Морского штаба" (http://www.jerusalem-korczak-home.com/kk/ya/10.htm).
Цікаво, скільки коштував хоча б один той «огромний» алмаз, що його товаришка з гарячим серцем і чистими руками прихопила «на пам'ять» з Ермітажу?
Одна вона така була? Аж ніяк. В Інтернет-публікації О.А. Платонова «Разрушение русского народа в ХХ веке» приводяться свідчення Г.О. Соломона (Ісєцкій), який в 1919-1920 рр. був заступником народного комісара торгівлі та промисловості РСФСР, а зрештою став першим «неповерненцем» до СРСР:
«В самый голод 1919-1920 годов большевистские вожди выписывали себе из-за границы всяческие деликатесы и предметы роскоши. Например, главе Коминтерна Зиновьеву в специальных вагонах привозили трюфеля, ананасы, мандарины, бананы, фрукты в сахаре, сардины. Его жене Лилиной, женам и любовницам комиссаров из-за границы выписывали роскошное белье, духи, мыло, инструменты для маникюра, кружева» (по: http://rus-sky.com/history/library/plat4-1/xx_178.html).
В тій-таки публікації згадується і про знамените весілля знаменитого більшовистського подружжя:
«Свадьбу большевистского комиссара П.Е. Дыбенко и наркома госпризрения А.М. Коллонтай партийные и советские деятели сыграли во дворце Кшесинской, используя посуду с золотыми царскими и великокняжескими вензелями» (там же). І посилання дається звідки інформація - История Русской Православной Церкви, 1917-1990.М., 1994, С. 35.
В книзі О.Васильєвої та П. Книшевского «Красные конкистадоры) ви можете прочитати, як голова Моссовєта Л.Б. Камєнєв (Розенфєльд) та його дружина Ольга Бронштейн (сестра Л.Д. Троцького (Бронштейна) «комплектували» власне житло меблями та аксесуарами палацового майна з музеїв Московського Кремля.
Про автомашину, яка належала матері останнього імператора Росії, і яку забрав собі І.В. Сталін ми вже писали. А хто бажає, може знайти відомості про те, як дружина Міхаіла Калініна привласнила собі соболину шубу, яка належала імператриці. І немає числа таким свідченням.
Та повернемося безпосередньо до Лєніна.
Міфотворці добряче попрацювали над тим, аби зробити з Ілліча ідола, такого собі святого, або навіть Бога, який затьмарив би собою самого Ісуса. Насправді ж все було далеко не так.
За період існування Радянського Союзу музей «Кабінет та квартира В.І. Лєніна» відвідало більш ніж 2 млн. людей. Проходячи по експозиції чи замислювався хтось, наскільки умови життя вождя відрізнялися від тих, які малювалися Агітпропом? Та, напевне, закрадалися такі думки у людей, які жили по 4-5 душ в тісних двокімнатних «хрущовках», або взагалі – комуналках.
Поселився тут Ілліч невдовзі після переїзду більшовицького уряду з Пітера до Москві. Одразу вражений народ побачив «відкритість» та «народність» свого «народного» керівництва:
«К концу 1920 г. в 325 «квартирах и помещениях» в Кремле оказалось прописано (прописка в москве официально) 2100 человек: партийные лидеры, красные бюрократы и их революционная обслуга. В Кремле было два гаража, детский сад и потребительский кооператив «Коммунист» (http://mywebs.su/blog/interestingly/2735.html).
Кажучи іншими словами, від самого початку борці за світле майбутнє пролетаріату стали закритою кастою, відділеною від пролетаріату високою кремлівською стіною з численною охороною, кулеметами, снайперами й сторожовими псами. Боялися власного народу? Як на нас, питання риторичне.
Розташовувалася квартира еталона скромності на 3 поверсі корпусу № 1 і мала цілих чотири кімнати – нечувана в ті часи розкіш, адже родина вождя складалася аж з трьох осіб, якщо враховувати й сестру вождя – Марію).
museums.artyx.ru
Їдальня в кремлівській квартирі Ілліча. Як кажуть, скромно, але із смаком.
Правда, ми не знаємо що "зайвого" прибрали звідси комуністи, аби не засмучувати
відвідувачів-пролетарів.

Так само, як і у випадку із Сталіним (див. публікацію на цьому ж блозі) нам розповідають і про залізні ліжка, і про скромні, ледь не з базару меблі, але документи свідчать про інше – мало того, що борець за рівноправ’я оселився у відгороджену від народу колишню царську резиденцію – він ще й майном царським власне житло облаштував. Так само, як подружжя Камєнєвих:
«Необходимую мебель подбирали в других зданиях Кремля и по Москве. Вот распоряжение управляющего делами Совнаркома В.Д. Бонч-Бруевича от 3 сентября 1918 года: «Записать на счет движимого имущества, принятого от Заведующего Императорским Большим дворцом, для квартиры Владимира Ильича:

1. Веревочная дорожка с красной каймой длиной 17 аршин, шириной четверть аршина.

2. Ковер бархатный подстольный № 37» (http://kremlin-9.rosvesty.ru/news/90/).
Чималенька квартирка, яка потребувала дванадцятиметрової доріжки, погодьтеся. Що то за килим з царських палат притягли скромнику – не відомо, але маємо думати, не про кустарну роботу з єврейського базару йшлося.
http://ussr-postcards.livejournal.com/4738.html
Кабінет Ілліча. Без коментарів.  
Втім, радянські люди, відвідуючи музей, всього того майже не бачили. Перед ними була хай і велика за звичайними мірками, але «без претензій» квартира. Чому? Тому що агітатори з ЦК КПСС, аби приховати в яких царських умовах жив головний комуніст світу, пішли на пряму брухню. Підлог.
http://ussr-postcards.livejournal.com/4738.html
Кухня в квартирі Лєніна. Про печі та фарбу читайте нижче.

«Рассказывать о роскоши, в которой жили партийные вожди, в советские времена было не принято. Красивые кровати, на которых спали Ульяновы и Елизаровы, покрывались лишь грубыми одеялами. Уникальные печи с красивыми узорами были замазаны краской, а множество личных вещей лежало под замком в ящиках и сундуках. Лишь относительно недавно красивые мелочи, которые немало говорят о своих хозяевах, стали доступны обычной публике» (http://www.smena.ru/news/2007/01/22/9878/).
А ось ще одна рисочка, яка характеризує справжнє обличчя Лєніна і справжнє його ставлення до однопартійців. Нам розповідають про його простоту у спілкуванні й відкритість?
Тоді поясніть, яка потреба виникла виставляти біля ленінського житла, всередині оточеної озброєними до зубів латишами (цікаво, чому саме латишами?), захищеної стіною висотою від 5 до 19 та товщиною у 3,5 метри, фортеці ще й часового? Кого Лєнін боявся? Троцького? Свєрдлова? Коллонтай? Чи, може, від різного партійного «бидла» пересторога?
В радянські часи, окрім платних агітаторів-письменників типу Марієти Шагінян, які ліпили міфи, особливе місце посідали т.з. «очевидці» з їхніми «мемуарами» - різні охоронці, кухарі, секретарі, тощо. Навряд чи вони сами все те писали – радше їхнім ім’ям освячувалися агітаційно-виховні оповідання для дітей та дорослих. В тих оповіданнях кухарі, охоронці та садівники переконували громадськість в тому, що скромність Лєніна не дозволяла йому мати охоронців, садівників та кухарів.
Таким «письменником» був один з охоронців «вічно живого» - Петро Пташинський. І ось ця людина, яка пишалася тим, що охороняла Лєніна, розповідає, що, виявляється,
«Владимир Ильич постоянной личной охраны не имел. Оберегала его любовь народа. Ленин не любил самого факта личной охраны, считая, что она отдаляет его от масс» (http://www.peoples.ru/state/citizen/ptashinskiy/).
Перепрошуємо, а полк кремлівських курсантів? А «Пост № 1» біля квартири Ілліча? А чим займався Рейно Абрамович Райхья в 1917 році? А латиші?
«Еще до Октябрьского переворота, Ленин запросил ИСКОЛАТСТРЕЛ прислать для охраны своего штаба в Смольном институте отряд латышских стрелков. Сводный отряд был послан: 80 стрелков — по 10 с каждого латышского полка. После же Октябрьского переворота, в Петроград последовал другой латышский отряд, сформированный комиссарами Янисом Петерсоном на добровольных началах в Валке. Отряд насчитывал 250 охранников и составил личную охрану Ленина и его окружения» (http://www.russia-talk.com/latyshi.htm#t04).
Зрештою, чим займався сам Петро Пташинський? Гав ловив? Чи дефіцитний пайок проїдав?
Тепер поставимо всі крапки над І. Ми не кажемо, що Лєнін не потребував охорони – звичайно, як і всякому іншому лідеру держави йому були потрібні бодігарди. Питання в іншому: брехати навіщо?
Так само, як щодо продуктових посилок, які Лєнін регулярно отримував від «трудових колективів» і які начебто віддав в дитячі сиротинці.  
Серед розповсюджених міфів про Лєніна найрозповсюдженішим, напевне, є саме цей міф - про те, як вождь відмовлявся від делікатесів і харчувався ледь не сухарями, запиваючи їх морквяним чаєм, з цукром «вприкуску». Звідки таке відомо? З Агітпропу. З тих самих фальшивих мемуарів та виступів «ветеранів» ЧК-ОГПУ-НКВС-КДБ, з якими вони їздили по всій країні.
Але як на нашу думку, ті історії є настільки неоковирними й погано зверстаними, що за найменшого критичного аналізу розсипаються на порох. Ясно, що творилися вони дурнями, але на кого їх було розраховано? Теж на дурнів?
Але народ не дурний і все прекрасно розумів – безліч анекдотів на тему «передачок» тому свідчення.
Ось «спогади» все того ж Пташинського:
«Через несколько дней в Горки стали поступать продовольственные посылки от рабочих кооперативов и крестьянских обществ на имя Ленина. Обрадованные, с посылками в руках, мы поднялись на второй этаж. Навстречу вышла Надежда Константиновна. Она удивленно спросила, что это за посылки, потом сказала: «Подождите» – и ушла. Спустя несколько минут возвратилась: «Свяжитесь с товарищем Мальковым, возьмите у него адреса детских больниц и детских домов и отправьте посылки по этим адресам». «Надежда Константиновна,– взмолился я,– хоть одну посылочку оставьте для Владимира Ильича». «Вы, юноша, хотите огорчить его? Выполняйте просьбу! Больше с посылками к нему не ображайтесь» (http://www.peoples.ru/state/citizen/ptashinskiy/).
Прям як Марієтта Шагінян пише. Майже слово в слово. Але ми цьому не повіримо, бо маємо в свідках не якогось там колишнього охоронця, що підробляв в Агітпропі на півставки, а Максима Горького, Дмитра Мєрєжковского, Зінаїди Гіппіус:
«А провизия есть… есть… Это я знаю наверное… есть… в Смольном куча… икры – целые бочки… Вчера у меня одна баба из Смольного была… там они все это жрут, но есть такие, которые жрут со стыдом» (http://www.litmir.net/br/?b=95867&p=79).
Це – Горькій. Цікаво, кого мав на увазі великий письменник, коли оповідав, про сором, з яким дехто з більшовиків поглинав ікру? Чи не Лєніна часом?
А ось ще одне свідчення Горького, вже про самого вождя світового пролетаріату. Він змальовує обід в Кремлі:
«В тяжёлом, голодном 19 году Ленин стыдился есть продукты, которые присылали ему товарищи, солдаты и крестьяне из провинции. Когда в его неуютную квартиру приносили посылки, он морщился, конфузился и спешил раздать муку, сахар, масло больным или ослабевшим от недоедания товарищам. Приглашая меня обедать к себе, он сказал:

- Копчёной рыбой угощу — прислали из Астрахани.

И, нахмурив сократовский лоб, скосив в сторону всевидящие глаза, добавил:

- Присылают, точно барину! Как от этого отвадишь? Отказаться, не принять — обидишь. А кругом все голодают» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Рассказы_о_Ленине).
 Шановне товариство, робіть з нами що хочете, але тут цей лисий типчик виглядає точно так, як його відомий «колега» Альхен – персонаж з книги Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців». Пригадуєте?
«Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором'язний злодюга. Вся істота його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум'янцем замішання, сором'язності, ніяковості й конфузу» (http://www.ukrlib.com.ua/books-zl/printthebookzl.php?id=183&bookid=0&part=1&sort=0).
Розскажіть же нам чому та риба копчена не опинилася в дитбудинку? Чому її тріскають, соромлячись, вождь світового пролетаріату разом з пролетарським письменником? Де начальник охорони? Чому не везе осетрів та стерлядь голодним дітлахам?
І ще. Погодьтеся – віддати частину посилок Зінов`єву, Дзержинському, Сталіну, Троїцькому та іншим «заслаблим від голоду» товарищам – це все ж не те саме, що в сиротинець.
Горький був геніальним письменником і драматургом, відповідно, добре розумівся на людській психології, їх страстях та потаємних спонуканнях. І, звичайно, був людиною розумною. Чому ж у нього не вистачило розуму цілком логічно запитати у генія людства: а як ті астраханці перевірять, чи зїли ви рибу самі, чи віддали деінде. Не запитав…
Навряд чи Горького можна звинувачувати в фарисействі. Так, він був закоханий в Лєніна, але в той же час, як будь-який геній краще за всіх знав, що ідеальних людей не буває і прощав Іллічу його «маленькі слабкості». Адже міфи про Лєніна стануть творити пізніше, і ось тоді…
Подивимося на час, коли Горький написав свій нарис. Це був липень 1930 року. Якраз укріпився Сталін. Починалося творення фальшивої історії з фальшивими героями. Горький тоді, як відомо, вже був фактично на положенні почесного полоненого в СРСР. Він добре розумів, що «правду-матку», яку він любив різати межи очі будь-кому, тепер сказати не дадуть, отож і вдався до хитрощів – так похвалив Лєніна, що ця «похвала» вилізла, мов шило з мішка. І не вина товариша Максима, що потім численні шагінян перекривлять його слова…
Ситуація стає ще більш огидною, якщо пригадати, як саме до Лєніна попадали ті посилочки. Родина Ульянових зазвичай брала гарячі обіди з кремлівської їдальні додому – відомо, що вождь мас дуже не полюбляв ані відпочивати, ані харчуватися в компаніях. Проте, розуміючи, що треба підтримувати імідж, він час від часу заходив до загальної їдальні, аби продемонструвати «близькість до народу». При цьому він сідав за стіл і… нічого не їв.
Вибачте, але навіщо взагалі туди ходити, якщо не харчуватися? А за тим – тут часто по талонах обідали делегати з різних регіонів Росії. Побачивши, що Ілліч нічого не «кушаєт», вони жаліли його, поверталися на місця й переповідали оточуючим про те, що «Лєнін голодаєт». Так укріплювалася легенда, а заодно пролетарський вождь отримував різні смачні презенти (як то з Астрахані), які йому збирав сердобольний народ.
Ми оцінку цій поведінці месії світового пролетаріату не даємо – кожен може знайти немало слів, аби її охарактеризувати. Зауважимо тільки, що, на наше переконання, Сталін мав більше совісті – він ніколи не демонстрував перед пролетарями притворного голоду – ніхто не знав що, коли і де він там ість.
До речі, про чай. Те, що він для Лєніна виготовлявся з моркви – брехня. Абсолютна. Соратники Владіміра Ілліча якраз відзначали, що він не міг жити без міцного чаю. Тому
«… одним из первых распоряжений Советской власти был декрет о чае и создании Центрочая, т. е. приказ о конфискации и передаче в руки правительства всех запасов чая на территории России (http://www.ogoniok.com/archive/1997/4522/39-52-55/).
Куди ж ішов той чай? На заводи? Чи знову в дитячі будинки? Можливо. От тільки чомусь про декрет щодо Центрочаю пролетаріату більшовики не розповідали. Знов «архісєкретно»?
А пташинські не замовкають, заливаються соловями про голодне життя куміра:
«…это был жиденький суп или щи, картофельное пюре и две маленькие мясные котлетки…

… Если вдруг в его питании происходило изменение к лучшему, то это настораживало: чем вызвано улучшение, не делается ли исключение для него и его близких?» ((http://www.peoples.ru/state/citizen/ptashinskiy/).
І завжди так: якщо суп, то «жидєнькій», якщо котлетки, то – «малєнькіє»… Але залишимо на совісті тих, хто писав за Пташинського його мемуари ці слова. Натомість пригадаємо, що сам Лєнін, якраз тоді твердо й рішуче вимагав боротися з т.з. «мішечниками» - людьми, які з голодуючих міст виривалися кудись на село, аби обміняти щось на харчі й привезти голодним дітям. Таких виловлювали, саджали, а то й розстрілювали на місці.
Треба віддати Лєніну належне – він не лише сам їв, але й піклувався про товаришів з вищого партійного ешелону. Та і як інакше – Троцький, Камєнєв, Свєрдлов, Луначарський його б просто не зрозуміли.
«Уже в 1918 году была организована столовая для «народных комиссаров», где подавали еду на награбленном севрском фарфоре. Оглядев меню, Владимир Ильич посетовал, что «грузины без вина никак не могут», и для Сталина нашлись коллекционные вина. Ленин лично контролировал доставку продуктов в кремлевские столовые. В рационе должно было числиться по нескольку сортов икры, рыбные деликатесы, сыры, а также грибочки с огурчиками, к которым вождь пристрастился во время ссыльного семейного бытия в Шушенском»(http://www.ippnou.ru/print/008312/).
Та не лише спецїдальнею жили Лєнін та його соратники. Скоро геніальний розум аскетичного комуніста придумав іншу схему як би попоїсти солодко самому і нагодувати поплічників так, аби менш хто бачив що вони там, окрім сухариків та морквяного чаю, вкушають.
«Заместитель наркома финансов С.Е. Чуцкаев в автобиографии засвидетельствовал: «С конца 1919 г., по специальному поручению В.И. Ленина, «архисекретно» выдал через МСПО (Московский союз потребительских обществ) продовольственный паек 200 наиболее ответственным специалистам всех ведомств... » (http://www.vetrogon.ru/36/01.php).
І знову звернемо увагу на оте «архісєкрєтно». Від кого таїлися? Від своїх – немає сенсу, бо всі знали що, в якій кількості й кому «положено» в ті пакуночки, що за ними раз-два на тиждень приходили дружини відповідальних працівників не спецсклад Кремля.
Трохи згодом пайок той (за різними категоріями) встановився для керівництва та відповідальних працівників 14 наркоматів та інших центральних органів, включаючи керівництво профспілок (привіт голодним пролетарям!), яких разом з членами родин набралося десять(!) тисяч.
Збереглося в архівах унікальне меню обіду «залізного Фелікса» - Дзержинського за 1920 рік. Нагадаємо, в Москві – голод, в Москві – випадки смертей від недоїдання, а товариш Дзержинський, всівшись за стіл в свойї кремлівській квартирі, що була відгороджена від голоду кількаметровою стіною, насолоджується:
«Понедельник: консоме из дичи, лососина свежая, цветная капуста по-польски. Вторник: солянка грибная, котлеты телячьи, шпинат с яйцами. Среда: суп-пюре из спаржи, говядина-булли, брюссельская капуста…» (http://www.ippnou.ru/print/008312/).
Додамо, що готували оте консоме та буллі для більшовистських вождів не аби хто, а колишні кухарі з Зимого палацу.
Найголовніше, що таку поведінку і такий спосіб життя комуністичні бонзи вважали абсолютною нормою! Найвідвертіше (і найцинічніше) щодо цього висловилася та сама Лариса Рейснер.
В кінці 1929 року поет Осип Мандельштам відвідав «валькірію» і був вражений:
«… Раскольников с Ларисой жили в голодной Москве по настоящему роскошно – особняк, слуги, великолепно сервированный стол. Этим они отличались от большевиков старого поколения, долго сохранявших скромные привычки. Своему образу жизни Лариса с мужем нашли соответствующее оправдание: « мы строим новое государство, мы нужны, наша деятельность – созидательная, а поэтому было бы лицемерием отказывать себе в том, что всегда достается людям, стоящим у власти» (http://www.jerusalem-korczak-home.com/kk/ya/10.htm).
Правда цікаве пояснення? Правда, авторка праці про «валькірію» трагічно помиляється щодо «старих», але то вже дрібниці…
Нехай вибачають читачі за те, що у нас виходить трохи по Салтикову-Щедріну: де іли, як їли, скільки їли… Зараз це питання видається дріб’язковим, але для простих людей у 1918-1922 роках так не здавалося, бо в них на руках помирали від голоду діти.
Вождь світового пролетаріату знав толк не лише в харчах, але і в інших маленьких радощах. Ми вже писали про його квартиру. Зауважимо, що, як і у випадку із Сталіним (ми про це писали в інший публікації), відносна «скромність» кремлівського житла пояснюється тим, що основний час Лєнін проводив на дачі.
Садиба Вишні Горкі, або просто Горкі (Лєнінскіє Горкі) – це вам не кіт чихнув. Мало хто з буржуїнських мільйонерів мав таку розкіш. Цікаво (і це теж підкреслює певні риси ленінського характеру), що цю садибу вождь відібрав у Зінаїди Григорівни Рейнбот – удови знаменитого фабриканта Савви Морозова, який свого часу пожертвував Лєніну десятки тисяч рублів, на які він боровся за щастя трудового люду й фестивалив в паризьких борделях. Така ось комуністична вдячність …
Той самий вікопомний Пташинський брехав про цю дачу так:
«Напоенный ароматами леса и реки воздух, тишина и малолюдье, удобное и хорошо меблированное жилье с электрическим освещением. С террасы открывалась широкая панорама окрестностей. Яблоневый сад с обильным урожаем антоновки существенно обогащал скудный рацион Владимира Ильича» (http://www.peoples.ru/state/citizen/ptashinskiy/).
Насправді «скудний раціон» пролетарського куміра «обогащалі» не лише антоновка. Із статті С.В. Давиденко ми дізнаємося, що в саду було близько 500 яблунь, 300 вишень; в спеціальних ягідниках садівники доглядали 150 кущів чорної та більш ніж 60 кущів червоної смородини, 24 рядки малини, 26 – полуниці… Сам лише город займав площу близько 3,5 десятин.
Хтось може собі уявити п’ять гектарів самого лише городу? У 1918 році (тобто, на час поселення тут подружжя Ульянових) на городі було висаджено 5 тисяч корнів помідорів, півтора гектари займала капуста, ще майже гектар – огірки, морква, кольорова капуста, цибуля. Були в господарстві й 300 парникових рам – це щоб і взимку дорогоцінний організм вождя регулярно приймав в себе різноманітні вітаміни.
Так що не самі лише кисленькі антоновки хрумали вечорами Владімір Ілліч та Надєжда Константіновна – «буржуїнська розкіш» - полуничка з вершками також мала честь перебувати на столі лідерів більшовизму.
http://www.artrussian.com/gorki.fot
Палац, в якому жив і працював вождь світового пролетаріату. 
Ну а якщо після титанічних роздумів про світле майбутнє пролетаріату Іллічу раптом забажається прекрасного, в його розпорядженні оранжерея, де росли
«…цикламены, хризантемы, гелиотропы, гортензии, орхидеи, розы, оралии, сирень в кадках» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Горки_Ленинские).
Сам будинок також вражає. Власне, це не будинок – палац, який складався з двох поверхів:
«На 1-м этаже находятся: телефонная комната со старинным аппаратом; библиотека, в которой свыше 3 тыс. книг на русском и иностранных языках, газеты, журналы; зимний сад, в центре зала — киноаппарат; кинофильмы М.И. Ульянова сопровождала игрой на пианино. Узкая лестница ведёт на 2-й этаж. По просьбе Ленина были сделаны внутренние дополнительные перила, опираясь на которые он мог подниматься и спускаться по лестнице, не беспокоя медицинский персонал и родных. На 2-м этаже — комната В.И. Ленина, столовая, рабочий кабинет В. И. Ленина и комната Н. К. Крупской» (http://slovari.yandex.ru/~книги/БСЭ/Горки%20Ленинские/).
Велика радянська енциклопедія не згадує ще кімнат, в яких мешкала сестра Лєніна, приміщень для гостей та прислуги, та інших «площ», але й так бачимо – господарство не маленьке. Цікаво, а чи відчував би себе геній всіх часів менш затишно в сільській хаті? Нам розповідають, що для нього не було різниці де жити – в палаці мільйонера чи в курені. Але ти ж диви - якимось дивом товариш Лєнін опинився саме в палаці. 
http://allerleiten.livejournal.com/658649.html
Робочий кабінет Лєніна.
http://allerleiten.livejournal.com/658649.html 
Вітальня 
Діставався до садиби головний більшовик теж не аби як. Звичайно, Лєнін – це не якийсь там Кєрєнскій, Керзон чи Пілсудський, тому й авто у нього мало бути кращим ніж у них. І воно було.
Як непримеренний борець із самодержавством, Владімір Ільіч, звичайно, не міг користуватися ніякими іншими авто, крім тих, які були в гаражі родини російських імператорів. Отож, до царского житла, меблів та килимів додалися ще й царські авто.
Але перша машина Лєніна була все ж не із стаєнь Романових – ним став суперрозкішний французький «Turket Mery -28» випуску 1915 року, який невідомо де здобули для боса його однопартійці.
Машина ця – невеликої й нині вже не існуючої французької фірми випускалася ліченими одиницями, збиралася вручну й була по кишені далеко не всім багатіям з Монте-Карло. Достатньо сказати, що вона мала небачену на той час потугу – 4 циліндри давали 50 кінських сил.
Але одного авто, звичайно, комуністу Лєніну було мало і він тут-таки став щасливим власником другого роскішного засобу пересування – «Delanay Billville», який раніше належав Ніколаю ІІ. А ще був Renault з двигуном потужністю 40 кінських сил.
«Delanay Billville» - один з найдорожчих авто світу того часу. 
Апетити Лєніна зростали. В 1919 році, вже в Москві, він «придбав» собі Rolls Royce 40/50 Silver Ghost, який раніше належав одній з найбагатших людей Європи – підприємцю Рябушинському:
«Это был автомобиль с облегченным кузовом мощностью 55 лошадиных сил, предназначенный для горных гонок…
На этом открытом автомобиле 1914 года выпуска Ленин любил совершать загородные прогулки, на одной из которых он облюбовал охотничьи угодья вблизи Завидова (впоследствии это место очень любил Брежнев) (http://rigatransport.sitecity.ru/ltext_1011145537.phtml?p_ident=ltext_1011145537.p_1511142145).
Втім, технічний прогрес на місці не стоїть, а комуністам не гоже відставати від імперіалістів. Тому в 1920 році Лєнін доручає Красіну вести перемовини про закупівлю партії автомашин для вищіх сановників партії.
Гадаєте то були «Форди» або «Фіати»? Нічого подібного. В період, коли тисячі людей в Росії гинули від голоду й хвороб, коли відчувалася катастрофічна нестача медикаментів, палива, харчів, одягу вибір комуністів падає на фірму «Роллс Ройс».
Першу машину (звісно, для Лєніна) в радянську Росію привезли вже за рік. Це була та сама модель - Rolls Royce Silver Ghost, але – в броньованому варіанті. Аби скласти враження про апетити пролетарського вождя, скажемо, що ця автомашина на ринку коштувала близько 3 тис. фунтів стерлінгів – шалені за тими часами гроші. За цю суму можна було спокійно придбати непоганий особнячок десь на французському узбережжі.
http://forumkavkaz.com/index.php?topic=5636.0
Броньований "Роллс" Лєніна, той самий, який коштував як цілий особняк.
Партію інших авто закупили для потреб інших більшовистських бонз – Троцького, Луначарського, Калінініна, Дзержинського. Кожен міг обирати модель, яка йому подобалася – Наркомфін не скупився і голодні діти в цьому випадку мали зачекати. Хтось зупинився на тому ж  Rolls Royce, хтось вибрав щось екзотичніше. Сталін, наприклад, як ми вже писали, наказав купити йому
«…первый в мире автомобиль с 8-цилиндровым V-образным двигателем Packard Twin-Six» ((http://rigatransport.sitecity.ru/ltext_1011145537.phtml?p_ident=ltext_1011145537.p_1011145725).
А ще були у Лєніна легкий фаетон «Горний орел» моделі 1915 року (що це за «птах» такий ми інформації не знайшли), на якому борець за щастя знедолених катався влітку навколо дачі, а також… унікальний, єдиний в світі всюдихід.
На початку 1921 року (коли на Поволжжі та в Україні вже мерли люди), борці за народне щася не пожаліли 3 тис. фунтів на придбання Rolls-Royce Silver Ghost Continental, якого було перероблено на Путіловському заводі під напівгусеничні автосани, на яких Ілліч «рассєкал» навколишніми полями, релаксуючи таким чином від тяжких дум про світле майбутнє пролетаріату й мріючи, що коли-небудь «кожна кухарка» матиме таке чудо техніки.
http://tachkiblog.ru/2010/10/31/na-chem-ezdili-sovetskie-vozhdi/
Спеціальні, єдині в світі автосани на базі "Роллса", які виготовили спеціально для
еталона скромності вдячні, але голодні пролетарі Путіловського. 
А останнім транспортним засобом Лєніна став розкішний інвалідний візок, який для нього по спеціальному замовленню було виготовлено в Англії. Прокляті імперіалісти зробили все, аби вождю світового пролетаріату було зручно – спеціальне, «по фігурі», сидіння, оббите коштовною тканиною, оздоблення з червоного дерева…
Його й зараз можна побачити в музеї
http://www.smena.ru/news/2007/01/22/9878/
«Это наша особая гордость, - поведала корреспонденту «Смены» Нелли Привалова. - Ничего подобного нет ни у кого. Долгие годы в секрете держался сам факт существования этого кресла. Рассказывать о том, как умирал Владимир Ильич, было не принято» (http://www.smena.ru/news/2007/01/22/9878/).
Ясна річ, не прийнято! Адже хтось міг щось не правильно подумати, дивлячись на те, в якій роскоші закінчив свої дні пролетарський вождь. Адже не всі радянські інваліди навіть в 70-ті мали хоча б поганеньку колясочку – за нею ще треба було в черзі постояти – не кажучи вже про будинок відпочинку в два поверхи на кільканадцять кімнат.
А що сказав би «гегемон», дізнавшись, що спеціально для Лєніна, за шалені гроші було куплено один з перших у світі самохіднихінвалідних візків! Скільки коштувало те чудо техніки, яким Ілліч так і не проїхався (параліч не дозволяв) – ціїє інформації Ви, Читачу, ніде не знайдете. Вона досі є секретною, хоча від смерті генія-аскета пройшло майже 90 років і більше 20 – від того часу як припинила існування вибудована ним держава.
http://fotki.yandex.ru/users/eleoev/view/362371/?page=1
Чудо тодішної техніки - саморухомий екіпаж! Спеціально для Ілліча!
Звісно, товариші по боротьбі не відставали від вождя Світової революції. Лариса Рейснер полюбляла прогулянки Москвою в фаетоні, запряженому двома унікальними рисаками, яких спеціально для неї здобули десь на просторах «Велікой і нєдєлімой» підручні матроси; про набиті смапфірами та діамантами шафи в квартирі Свєрдлова не писав хіба що лінивий; про походеньки Павла Дибенка та його дружини Олександри Коллонтай відповідно з коханками та коханцями елітними ресторанами відомо всім, як про хутра, золото, меблі та килими, якими вони набивали своє «скромне житло».
Коллонтай навіть не стидалася показувати плебеям всю різницю між пролетарями та тими, хто їх звільнив від багатіїв:
«Являлась на заседания партийных ячеек, митингов, в красивых шубах, белых костюмах. Рядом с рабочими в засаленных робах она смотрелась, как белая ворона» (http://lito.ru/text/3351). 
http://www.liveinternet.ru/users/4168247/post196315359/
Це - не буржуїнка, ненавидіти яких заповідав той, що живіший за всіх живих. Це -
його сподвижниця, Олександра Коллонтай. Зверніть увагу на одяг людей,
які оточують даму, що боролася за рівність всіх людей.
А ось «більшовистський Робеспьер» - Фєлікс Дзержинський. Комуністична пропаганда малює з нього позмурого, суворого, але справедливого аскета, який не вилазив з гімнастерки та шинелі. Таким його увіковічнено в граніті, на пепері та на кіноплівці.
Але реальність була дещо іншою: і костюмчики були зщакордонні, і автомашина не з дешевих, і відпочивати «залізний Фєлікс» волів не де-небудь, а на ПБК, в селищі Кореїз, одному з трьох найкращих курортів Криму. І не в першій ліпшій пролетарській хаті, а в палаці, який належав найбагатшій родині Російської імперії - князям Юсуповим, до тих пір, поки більшовики не конфіскували його на народні протреби.
«Результат многолетних исследований специалистов показал, что климат всех трех поселков — самый целебный на Южном берегу» (http://www.perekop.info/koreiz-mishor-gaspra/).
http://www.archiportal.crimea.ua/yalta/usupovskiy-dvorets.html
Палац Юсупових в Криму. Тут полюбляли відпочивати комуністичні
вожді - від Дзержинського до Сталіна:
"Входы в здание, лестницы и арки украшены скульптурами мраморных и терракотовых львов, а также персонажей из древнегреческой мифологии, привезенных из Венеции. Дворцовый парк, площадью 16,5 га, был создан одним из самых известных садовников Карлом Кебахом. В нем насчитывается более 200 видов декоративных деревьев и кустарников, а также устроена череда миниатюрных бассейнов".
Але ось незадача: за якимось непророзумінням, на відпочинок в цей найцілющій клімат, в найбагатший палац Росії приїздили чомусь не діти-безбатченки, а голова «Комісії з покращення життя дітей» (її чомусь називають «По боротьбі з бездоглядністю) – товарищ Фєлікс.
На звершення цієї публікації, а також серії-трилогії про життя-буття «справжніх комуністів», треба зробити неминучий висновок: жорстокість, цинізм, прагнення абсолютної влади, жадібність, двуликість – ось риси харектеру всіх без винятку комуністичних вождів.
Тому прихильникам «вічно живого» вчення не слід ображатися ані на особняки Петра Симоненка та Генадія Зюганова, ані на їхні шикарні авто, ані на годинники по кільканадцять тисяч євро та оздоблені золотом і діамантами паски в штанях. Це і є стиль спрвжніх комуністів – від Лєніна і Сталіна до Хрущова, Брєжнєва і не відомих ще в майбутньому вождів – народу розповідати про те, як колись гарно буде жити в комунізмі, а самим жити в комунізмі вже тут і зараз.
Словом, Джордж Оруєлл, написавши свою геніальну «Тваринницьку ферму» абсолютно точно проставив крапки над І. Пригадуєте, по сюжету, там повстали свійські тварини і вигнали з ферми жорстоких людей. Але вийшло так, що поступово вся влада опинилася в руках свиней, які тихим сапом міняли принципи революції, а ж поки не дійшли до гасла: «Всі тварини рівні, але деякі з них – більш рівні».
А далі свині запросили на обід сусідів-фермерів і свинський вождь Наполеон проголосив тост.
«Промова його, як і всі Наполеонові промови, була коротка і до речі. Він сказав, що також щасливий, що часові непорозумінь прийшов кінець. Довгий час кружляли чутки - він має підставу думати, що їх поширював якийсь злостивий ворог, - буцімто у світогляді його та його колег є щось підривне, а навіть революційне, їм причіпляли намагання піднести бунт між тваринами на сусідніх хуторах. Ніщо не може бути більш далеке від правди! Жити в мирі та бути в нормальних торговельних зносинах з сусідами, ось їхнє єдине бажання як зараз так і в минулому. Він добавив: цей колгосп, що він його має честь контролювати, є кооперативне підприємство. Купча на колгосп, що находиться в нього - спільна власність усіх свиней» (http://www.ukrlib.com.ua/books-zl/printthebookzl.php?id=294&bookid=0&part=3&sort=0)
З повагою та найкращими побажаннями Вам усім
ПАВЛО  ПРАВИЙ

2 комментария:

  1. Ответы
    1. Браво, Павло ! Блискучий матеріал і беззаперечна логіка розповіді. Дякую !

      Удалить