Комуністи, вперед! Повість про справжніх

Даже если в истории это умрет,

 Сквозь века,

                на века,

                               навсегда,

                                              до конца:

 – Коммунисты, вперед! Коммунисты, вперед!

(А.П.Межиров, 1945)

Нині часто зустрічаю людей, які, при обговоренні життя-буття пана Петра Симоненка та його товаришів по партії, про їхні маєтки й «Мерседеси», вілли, яхти, заводи, фірми, псарні й прислугу зітхають: не ті тепер комуністи – справжні комуністи були колись. Надто те можна чути від пенсіонерів, від тих, хто, проживши більшу частину життя в СРСР, крім горба від тяжкої праці нічого не заробив, але продовжує жаліти за «світлим минулим» і голосувати за КПУ, зітхаючи: ой, не ті вони, не ті…

Дозвольте вас заспокоїти шановні: ті! Даремно ви так на товариша Симоненка і товариша Кілінкарова, на товаришку Олександрову і товариша Калєтніка. Вони і є справжніми комуністами. Інших ніколи не було. Не вірите? Давайте поглянемо туди, вглиб десятиріч, на той спосіб життя і на те ставлення до простого народу, яке проявляли комуністи тодішні.

Цим дописом ми розпочинаємо серію про «справжніх комуністів», яка складатиметься з трьох епізодів, які є ретроспективним поглядом в минуле.

Епізод перший. Слава товаришу Брєжнєву, який сам жив і нам давав!

Тепер, якщо заводиш розмову з людьми, яким «за шістдесят», в першу чергу чуєш, яке чудове життя було за часів дорогого Леоніда Ілліча. Аванс і зарплата – день у день, і навчання у вишах безкоштовне; і «Жигулі» можна було якось купити, а мотоцикл – навіть майже без черг; всі потроху щось тягли з роботи, з колгоспних полів чи м`ясокомбінату, і на всіх вистачало; і меблі можна було взяти навіть у кредит…

Словом, жили ж ми колись, зітхають зморщені, із натрудженими руками, бабусі.

Ми зараз не будемо згадувати те, що «Жигулі» ті – то була єдина за увесь вік машина, на яку відкладали всією родиною десятиріччями; що аби купити їх треба було «відстояти» в черзі кілька років, так само, як квартиру молода родина отримувала переважно вже під пенсію; не нагадуватимемо, що інститути були різні і в деякі «не з тим рилом» пробитися було не реально; що зарплату платили рівно таку, аби людина могла прожити, але накопичити солідну суму – зась.

Ми всього того не нагадуватимемо – не та зараз розмова. Ми всі знаємо і пам`ятаємо, як ми жили. А от чи знаємо, як жили справжні комуністи? Давайте за основу візьмемо все ті ж машини й житло – дві найболючіші проблеми радянської дійсності (мовою джерела):

«Это я год смерти Пушкина не помнил, а вот стоимость Жигулей от зубов отскакивала. Мечта была с детства...» (http://autokadabra.ru/shouts/33186)

Ось Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР, Маршал Радянського Союзу, чотрикратний Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, кавалер багатьох орденів та медалей, лауреат Ленінських премій Брєжнєв Леонід Ілліч.

Скільки автомашин мав цей «геній»? Різні джерела дають число від 49 до 324 одиниць – товариш Брєжнєв був дуже не байдужий до класних авто і все життя їх колекціонував. Захисники Брєжнєва наголошують, що більшість машин не було придбано за кошти державного бюджету або особисті гроші генсека, а – подаровано різними особами. Щоб гідно відповісти апологетам «дорогого Леоніда Ілліча», змушені будемо періодично згадувати й про обставини тих «подарунків».

Слюсарю з заводу «Пролетарій», який до свого 50-річчя скопив на «Москвич-412», ніколи не зрозуміти пристрасті вождя до, наприклад, машини «Роллс-Ройс Срібна примара», моделі 1969 року. Супердорога машина, яких у світі існувало лише п`ять(!).

Подарунок цей зробив американський бізнесмен Анрі Хаммер, ще з 20-х років був відомий як «великий друг СРСР» і основний лобіст інтересів країни Рад в США. Цікаво прослідкувати зв`язок між подарунком пана Хаммера і рішенням радянського уряду допустити участь певних американських компаній, частину яких було афільовано в структури, що належали пану Анрі, в будівництві хімічного гіганту Тольятті-Азот» (1979), а також аміакопроводу «Тольятти-Одесса».

От зараз обурюються корупцією у вищих ешелонах української влади і зітхають: «при комуністах такого не було». А це що?

Одна з найулюбленіших машин геннерального комуніста - Rolls-Royce Silver Shadow, яка по кишені лише найбагатшим капіталістам "прогнилого Заходу". Цікаво, чи знали взагалі радянські люди про те, що такі машини існують в природі?

Крім того, Леонід Ілліч був щасливим власником ще двох моделей - «Роллс-Ройс Срібна примара» моделі 1974 року та «Роллс-Ройс Срібна примара - ІІ» моделі 1979 року. На останній Брєжнєв полюбляв їздити… на полювання. Типу, як дехто з сучасних скоробагатьків купує для виїздів «на шашлики» вікопомну «Ниву» - розіб`є – не жаль.

А ось вишукане і шалено дороге спортивне авто «Мазератті Кваттропорте» моделі 1968 року. Цікаво, що цю машину Леоніду Іллічу було подаровано керівництвом… Комуністичної партії Італії. Зауважте, шановні – не «народний автомобіль» Італії – «Фіат» подарувала місцева «народна» партія а – одну з «найбуржуінських»!

Ми не можемо стверджувати, що подарунок мав пряме відношення до процесу будівництва в ті роки автозаводу в Тольятті, за технічним проектом італійського концерну «ФІАТ», голова якого, Джані Аньєллі мав тісні стосунки з КПІ, але давно вже відомо, що італійські комуністи отримували широке фінансування з СРСР. Виходить, радянському лідерові суперавто було придбано за радянські ж гроші?

Серед автомашин Брєжнєва були між іншими і «Мерседес-Бенц 600 Пульман», «Лінкольн Континенталь», «Крайслер 300», «Кадиллак Эльдорадо»…

І не всі вони були подарунками іноземних «спонсорів». Дещо дорогому Леоніду Іллічу «дарувала» щедра вдячна радянська держава, як то, наприклад, «ГАЗ-14 «Чайка» моделі 1976 року, яку Брєжнєв отримав на день народження. На десерт до маршальського звання.

Або ось найдорожча модель «Шевроле» - «Шевроле Бел Эйр» моделі 1955 року. Її подарував Брєжнєву інший видатний комуніст – Хрущов. Цікаво, звідки Микита Сергійович взяв кільканадцять тисяч доларів? Невже на морозиві зекономив?

Цікаво, що генсека-«колекціонера» чомусь не цікавили пересічні, саме «народні» моделі. Він чомусь колекціонував лише штучні екземпляри. Найдешевшим авто в колекції Брєжнєва був подарований донькою в 1960 році (тобто, ще до того, як генсек став генсеком) «Опель-Капітан» - машина середнього класу.

І знову запитання: а звідки у Галини Брєжнєвої гроші на «Опеля», якщо за все життя вона нічого важчого за чарку й виделку в руках не тримала? Якщо основний свій час проводила не за верстатом в цехах заводу «Пролетарій», а – в кафешантанах – з коханцями з богеми та кримінального світу? Може хтось із «законників» проспонсорував?

Особливим блюзнірством, як на нашу думку, виглядає така історія. Під час поїздки до ФРН Леоніду Іллічу було вручено «Мерседес-Бенц SL» - дводверну спортивну модель синього кольору. Вождь комуністів здійснив на ній тривалу поїздку, після якої похвалив машину, але зауважив, що йому, як вождю світового пролетаріату, більше підійшов би червоний колір авто. Буржуї відреагували миттєво і свій промах виправили.

А ось інша оповідь. Кемп Девід, 1973 рік - дуже багатий на події. Закінчилася арабо-ізраїльська війна; в Чилі скинуто соціалістичний уряд Альєнде; іде процес мирного урегулювання у В`єтнамі. Аби СРСР був поступливіший у низці важливих питань, треба умаслити генерального секретаря ЦК КПРС Л.І.Брєжнєва. І американці дарують йому «Лінкольн Континенталь» моделі 1973 року.

Цікаво, що цю машину Брєжнєв… виклянчив! Під час візиту президента Ніксона в Москву в 1972 році Леонід Ілліч побачив президентську машину і, не довго думаючи, попросив (голова супердержави!): «А можна й мені такий само? Тільки звичайний?..» На прохання Ніксона американські бізнесмени (в США не прийнято використовувати на хабарі, нехай і головам супердержав, бюджетні кошти) придбали для Брєжнєва авто за 10 тис. доларів (ціни 1971 року). Нормально?

Але й «американські бізнесмени» не залишились у програші. Саме в 1972 році в СРСР був великий неврожай зернових, треба було терміново закуповувати хліб за кордоном і чомусь не Канада, Аргентина або Бразилія стала постачальником, а – «непримиренний ворог» - США. Скільки купили? Трохи – «лише» 19 млн. тон. Продавці – найбільші зернотрейдери США – т.з. «Велика шістка».

До чого тут «Лінкольн»? Давайте домовимося – ні до чого: зерно окремо – а машина – окремо. Співпадіння.

А ось іще одне співпадіння, яке до корупції не має жодного відношення. Москва, 1972 рік. Переговори між СРСР та США по ПРО та СНВ-1, чекають на Президента США Ніксона. І от (мовою джерела):

«Накануне поездки посол СССР в США Анатолий Добрынин приватно сообщил Никсону: «Леониду Ильичу очень хотелось бы получить в подарок автомобиль «Кадиллак Эльдорадо»». Автомобиль изготовили по специальному заказу за три дня. На четвёртый день «Кадиллак» для Л.И. Брежнева был доставлен в Москву транспортным самолётом американских ВВС (Александр МЕЛЕНБЕРГ. Личное состояние Брежнева Л. И. // Новая газета, ежемесячное обозрение, май 2006 года).

Цей "кадиллак" - хабар Генеральному секретареві ЦК КПРС Л.І.Брєжнєву напередодні переговорів з Никсоном американці доправили військово-транспортним

літаком

Знову погодимося – жодних хабарів, просто… подарунок. На пам`ять. Лише уява малює, яким гнівом праведним палав би товариш Петро Симоненко, якими словами ганив би, наприклад, Ющенка, якщо той напередодні перемовин по газу з Путіним попросив і (і отримав) «Лянчу», «Крайслера» або «Порше».

Далі маємо вже більш серйозні справи. 20 лютого 1978 року Указом Президії Верховної Ради СРСР голову цієї Президії Брєжнєва Л.І. було нагороджено вищою військовою відзнакою СРСР - орденом «Перемога». Між тим, за статутом орденом нагороджувалися (мовою джерела):

«…за успешное проведение таких боевых операций в масштабе одного или нескольких фронтов, в результате которых в корне меняется обстановка в пользу Красной Армии» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Орден_«Победа»).

Відповідно, як не крути, але це нагородження – порушення законів країни, яку очолював Брєжнєв. Іншу людину мали за таке судити й посадити, тим більше, що разом з незаконним указом вождь отримав і сам орден (тобто, фактично, вкрав, використовуючи службове становище). А в ордені «Перемога» крім платини (47 грамів), злота й срібла використано 174 діаманти загальною вагою 16 каратів і 5 штучних рубінів (25 каратів). Комусь цікаво, скільки коштувало все те добро? За 1978 рік не скажемо, а в 1945 році оціночна вартість ордену складала 3.750 фунтів стерлінгів, або15.150 доларів.

Більше того, Брєжнєв повісив на себе ще й четверту зірку Героя Радянського Союзу, що теж є порушенням закону, бо за статутом більш ніж тричі одну особу Зіркою нагороджувати не можна.

До цього додамо, що, за радянськими законами, кавалери орденів та медалей мали нічогенькі доплати до пенсій та зарплат – за кожну нагороду – окремо. Тож окрім блазнівського «іконостасу» на грудях генерального секретаря, який начебто шкоди нікому не заподіяв, маємо ще й чималий шмат народних коштів, вирваних з бюджету на доплати «за особливі заслуги». Це не рахуючи золота, яке використане на виробництво орденів (наприклад, в Зірці – 20,5 гр. золота, в ордені Лєніна – 28, 6 плюс 2,75 гр. – платини).

В 1976 році Брєжнєв присвоїв собі звання Маршала Радянського Союзу. За які перемоги? За те, що йому виповнилося 70 років. На ювілей. Нині комуністи і їх прихильники запевняють, що то було продуктом лестощів з боку оточення генсека і він начебто й ні до чого, але історія говорить зворотнє (мовою джерела):

«На очередную встречу с ветеранами 18-й армии Брежнев пришел в плаще и, войдя в помещение, скомандовал: "Внимание! Идет маршал!" Скинув плащ, он предстал перед ветеранами в новой маршальской форме. Указав на маршальские звезды на погонах, Брежнев с гордостью произнес: "Дослужился!» (http://adventure.df.ru/project/bregnev/odin.htm).

Отож бо, напевне, зраділи бойові генерали, які свої погони кров`ю, і власною, і чужою, здобули. Щоб отримати звання генерал-полковника треба було академію закінчити, і в битвах себе проявити, а в мирний час така кар`єра є майже нереальною. Генерала армії отримували вже одиниці, а маршала…

Додамо до цього, що, як і у випадку з нагородами, самими зовнішніми ознаками справа не закінчилася, бо звання маршала СРСР тягло за собою високі виплати грошових коштів. Щомісяця.

Дивляться співгромадяни на те, як перша особа держави відкрито порушує закони, і роблять висновки: якщо йому можна, чому не можна мені? От звідки та корупція, зловживання владою, хабарництво, протекціонізм, що розвалили СРСР і квітнуть зараз! Із самої верхівки опускалися вони до самих низів, рокладаючи суспільство.

Отоді й виросли на благословенних просторах країни робітників і селян Щолоков і Медунов, Чурбанов і Рашидов, Соколов і Усманов, які сапфіри та діаманти міряли на кілограми, гроші – на валізи, золото й срібло – взагалі не рахували. А за ними – хабарники – секретарі райкомів, крадії – директори заводів, голови колгоспів…

Петро Миколайович Симоненко швидко пригадає імена сучасних українських крадіїв, які лопатять бюджет по кишеням. Себе, звичайно, не матиме на увазі. А як щодо радянської еліти періоду маршала Брєжнева (мовою джерела):

«В доме Медунова в Краснодаре проводится обыск под предлогом ремонта перед въездом туда нового партийного босса. Четыре контейнера конфискованных ценностей доставляют в Москву. Только личное вмешательство Брежнева спасает Медунова…

… В Москве неожиданно арестовывается министр рыбной промышленности Ишков и его заместитель Рыков.

При обыске у каждого обнаружено более 6 миллионов рублей и более миллиона долларов» (http://m.tululu.ru/bread_78939_336.xhtml).

Лише по т.з. «Узбецькій справі» було заарештовано близько 600 осіб. І у кожного – гроші, гроші, гроші…

Хтось скаже: відмінність в тому, що в СРСР підпільний синдикат було таке розкрито, а зараз… Але ми нагадаємо справу Зварича і справу Волги; Справу Іващенка і справу Луценка; справу Тимошенко і спаву Діденка. І тоді, і зараз заарештовують і судять конкурентів з інших угруповань. І ставлять на їх місце своїх людей…

Словом, СРСР періоду «істинного ленінця» Леоніда Ілліча Брєжнєва – суцільний бруд. Шістсот підпільних мільйонерів – то лише ті, яких зловили. А скільки їх було в реальності? Яка економіка витримає крадіжки такого масштабу?

А бабусі досі Горбачова лають за «розвал»…

Так і то ще не все. Окрім автомашин, орденів та звань Ілліч був неабияким любителем «водних видів» відпочинку. Найскромніший корабель – теплохід «Росія було побудовано в 1973 році за особистим замовленням Брєжнєва. Ззовні він був таким саме, як і ті, що курсували Волгою, Дніпром, Невою, катаючи трудящих та їхніх дітей, але – лише ззовні. Всередині – благородна деревина, запашна шкіра, інкрустації з напівдорогоцінного каміння, позолота…

А от інші судна не соромно було б пропонувати проклятим американським імперіалістам: (мовою джерела):

«Яхты «Кавказ» и «Крым» длинной в 45 метров были построены в 1980 г. по заказу Брежнева, снаружи похожи друг на друга как две капли воды. Одна находилась в Пицунде, другая — в Ялте...

Они разделялись на две палубы: нижняя – для команды, причём хода на верхнюю палубу оттуда нет (Певне, щоб пролетаріат не заважав своїм вождям відпочивати, П.П.). Верхняя – для главы государства. Она состоит из носового салона, салона-веранды, холла с полувинтовыми лестницами, комнаты для переговоров и двух кают-кабинетов» (http://trinixy.ru/2007/06/07/jakhty_prezidenta_putina_24_foto.html).

До цього додамо, що на кораблях, в які було вкладено не один мільйон народних грошей, Брєжнєв не з`явився жодного разу!

В однотипні яхти "Кавказ" і "Крим" було вкладено велетенські кошти. Вони були останнім словом науки й техніки того часу, мали всі можливі зручності. Лише найбагатші люди прланети могли дозволити собі таку розкіш.

А дачі? Скільки їх? Хто рахував? Пансіонат «Гліцинія» в Криму, дача в Києві, дача «Лдзаа» на озері Ріца в Піцунді, дача в Карпатах, дача в Одесі, дача «Сосновий бор» в Кисловодську, дача «Зарєчьє» в Підмосков`ї, де, власне й помер генсек. Навіть в Дніпродзержинську була дача. При цьому цікаво, що дача в Піцунді являє собою об`єднані дачі Сталіна і Хрущова в єдиний гігантський комплекс – однієї маршалу було мало.

Це - не палац Онасіса або Рокфеллера, не маєток Черчілля або Кеннеді. Це - скромні пенати для відпочинку вождів світового пролетаріату, зокрема - Маршала СРСР, Генерального секретаря ЦК КПРС, Голови Президії Верховної Ради СРСР Л.І.Брєжнєва, пансіонат "Гліцинія".Тут головний комуність світу відпочивав після титанічної боротьби за світле майбутнє робітничого класу.

Хтось скаже – та нехай, це Леоніду Іллічу за труди його тяжкі – від вдячного народу. Брєжнєв тоді один такий був, а нині? Скільки нині таких чиновників, що на державні кошти жирують і в хабарах погрузли? Але в тому-то й справа, що тоді була маса подібних «пролетарських вождів». Два десятків членів Політбюро і кожному – «Чайку» або «ЗІЛ», та ще й запасне авто, з кількома водіями й охоронцями; дачу, та не одну; і катерок, і – квартирку. А дітям?

Щоб пересічний українець мав уявлення про спосіб життя комуністичного панства за часів Брєжнева, надамо коротеньку інформацію про Жукова – одного з численних маршалів СРСР (мовою джерела):

«Внук маршала Георгий свидетельствует: «Когда Галина Александровна впервые увидела мою маму (позашлюбну доньку Жукова, П.П.), то была удивлена скромностью ее одежды. «Вы так скромно одеты!» - говорила она неоднократно и потом начинала расспрашивать, сколько у моей мамы платьев, пальто, шуб…

А однажды она подвела маму к набитому деньгами шкафу…» (Б.В.Соколов. Георгий Жуков).

Цікаво б спитати у товариша Симоненка: а скільки пальто й шуб було у дружини нашого гіпотетичного слюсаря з заводу «Більшовик»? А ще зауважимо, що не про Петрарку й Шагала, і навіть не про прийдешнє світле завтра йшлося в розмовах комуністичних бонз брежнєвських часів, а про банальні шмотки, про гроші і коштовності. Дітей слюсаря з заводу «Пролетарій» комуністи навчали любові до радянської Батьківщини, а своїх – як відрізнити гарну норку від посередньої.

Як би там не було, які б подвиги не приписували Жукову, але чи не занадто маршал відірвався від народу, якому служив? За нашими підрахунками, пенсія Жукова в останні роки складала як мінімум 8,5 тис. рублів. На шахтах Донбасу забійник отримував 600 рублів. А якщо врахувати доплати, спец пайки, безкоштовне лікування в спец санаторіях та інші пільги – розрив стає ще більш вражаючим.

Звідси й шафи, набиті грошима, і гардероби, що ломилися від норки, каракулю й соболів і діти обряджені в ізумруди, золото та перли.

Чи був Маршал Жуков виключенням? Аж ніяк. Лише в армії (не рахуючи інших інституцій) за радянських часів привілейованих пенсіонерів (в народі «райська група») (мовою джерела):

«…маршалов Советского Союза, генералов армии и генерал-полковников, выслуживших положенные и продленные сроки нахождения на соответствующих командных должностях, но не имеющих возможности найти применение знаниям и опыту в гражданской жизни. За ними закреплялись дежурные «Волги», которые можно было вызвать из гаража Генштаба, на трех-четырех отставников – один референт и на каждого – помощник-адъютант в звании не меньше подполковника-полковника, были и другие привилегии.

Число таких привилегированных ветеранов доходило до сотни с лишним» (http://voensud.ru/novosti-s-mest-f56/v-minoboroni-vozrojdaetsya-rayskaya-gruppa-t1768.html).

Порахувати, в яку суму на рік обходилося державній казні утримання «ста с лішнім» ад’ютантів-полковників для престарілих генералів ми пропонуємо вам самим.

А кандидати в члени Політбюро? А півтори сотні членів ЦК КПРС? А кандидати в члени ЦК? А секретарі обкомів, райкомів і крайкомів? А «ветерани» КДБ та МВС? А міністри московські і республіканські?

Ось, наприклад, держдача «Зарєчьє-4». Тут послідовно жили члени Політбюро Суслов, Черненко, Громико, а також останній Голова Радміну СРСР Рижков. Площа будівлі – 1,5 тисячі квадратних метрів, площа самої садиби – 7,5 га. Хтось уявляє собі дачу у сім з половиною гектарів? На тлі пролетарських 6 «соток»?

А ось державна дача «Сосновка-1» В будинку площею 1200 квадратних метрів, який розташовувався в огородженій триметровим кам`яним парканом садибі у 11,5 га. прекрасно почувався член Політбюро Суслов.

Поруч – дача «Сосновка-3», зовсім «скромна»: будинок лише 618 метрів на садибі площею 6 гектарів. Щоправда, на тих гектарах – баня, басейн, дитячий майданчик, альтанка, власний пляж. Цей об`єкт було закріплено за членом Політбюро Черненко.

Перелік можна продовжувати ледь не до безкінечності.

Чисто арифметично член Політбюро жив десь у 100-120 разів краще, ніж гіпотетичний слюсар з заводу «Пролетарій». І товариш Симоненко розповідає нам про шалений розрив у статках простих людей і правлячої еліти зараз?!

Чи не свою резиденцію під Києвом вартістю більше 5 млн. доларів мав на увазі?

http://varta.kharkov.ua/1000641/facts/1071836.html

Маєток сучасного комуністичного вождя - П.М.Симоненка в с. Горенка Київської області. Лише земельна ділянка, площею 1,5 гектари коштує тут 1,5 мільйона доларів. Сам ьбудинок оцінюється в суму від 500 до 700 тис. доларів. Хто скаже, що він зрадив ідеали товариша Брєжнєва енд Ко?

А на оте сакраментальне «Брєжнєв сам жив і нам давав», можемо заперечити так: після повстань в Новочеркаську, Тімертау, Горлівці, Донецьку середини 60-х років комуністи зрозуміли: надалі тримати народ у рабстві – небезпечно. Треба його вивести хоча б на мінімальний рівень достатку.

На партійних секретарів, генералів з маршалами та академіків ще вистачало, але як тільки підвищили зарплату робітникам, як тільки почали будувати житло, як тільки дали пенсії колгоспникам; щойно в 1971 році офіційно відмінили кріпосне право і видали селянами паспорти, тут-таки СРСР і впав. В роки Брєжнєва країна жила не за доходами, подібно тому, як родина після отримання батьками зарплати в перший тиждень прогулює все, а потім голодує. Як тільки скінчився безкоштовний  труд селянина, що його започаткував Сталін, як тільки довелося щось інвестувати в соціальні проекти, їсти в СРСР стало нічого.

До речі, про Сталіна ітиметься в епізоді другому.

Про вождя в гімнастерці, чоботах та його залізному ліжку з солдатською ковдрою.

Далі буде.