Талант нинішнього керівництва України використовувати певні політичні
ситуації і навіть дії противника у своїх інтересах воістину вражає. Обізнані
люди кажуть, Перо Порошенко полюбляє ризиковані кроки. Поте ризик у політик –
це ризиковані ходи в бізнесі. В разі поразки втратою коштів, вкладених в
оборудку, не обійдешся – ризикнувши й програвши, можна втратити цілу країну.
Тому в політиці ризик часто називають авантюризмом.
Та поки що всі ризиковані ставки Петра Порошенка вигравали, а переможців,
як відомо не судять. Виграє, судячи з усього, й епопея з припиненням постачання
електрики до Криму, хоча я, проти думки багатьох професійних аналітиків та політичних оглядачів і нині вважаю ходи Києва в цьому плані аж занадто
ризикованими.
Звичайно, не можна погодитися з припущеннями деяких журналістів і
політологів, що підрив ліній електропередач, а потім колотнеча навколо них
громадських активістів та політків – це узгоджена з Банковою операція, а тим
більше, що це операція, яку розроблено на Банковій. Але українське керівництво
блискуче скористалося із ситуації, яку створили чи то його противники з числа
«українських радикальних революціонерів», чи то агентури Кремля.
Вже тиждень Крим перебуває у пітьмі. Тиждень. Навряд чи такий великий
термін є результатом якихось форс мажорних обставин, що виникли під час
ремонтно-відновлювальних робіт. Зазвичай, подібні аварії ліквідовуються
максимум за дві доби, а тут ремонт все ніяк не закінчиться.
Моста немає. Тунелю немає. Туристів немає. Світла немає.
Кримчани починають розуміти, що жити в державі
Путіна - невелике щастя
Кремль починає казитися, але зробити нічого не може – важелів впливу на
Україну він вже практично не має. Навіть спроба ескалації бойових дій на Донбасі
вийде боком самому ж Путіну, а також бойовикам рахітичного утворення, яке вже
навіть російські агітатори-пропагандисти соромляться називати «Новоросією».
І офіційно до Порошенка не підкопаєшся: ЛЕП підірвали «невідомі», яких сама
ж путінська пропаганда назвала «українськими радикалами», яких (увага!) Київ не
контролює. А блокують доступ ремонтників до повалених опор еавітьть не
політики, а – громадськість, ті самі кримські татари. Чому блокують? Бо
російські спецслужби продовжують репресії проти кримськотатарського народу. От
якщо Путін дасть команду випустити з тюрем отих і отих політв’язнів…
Виходить, що Путін сам винен в тому, що світла в Криму досі немає. І
кримчанам тихенько, але наполегливо доносять саме цю тему: як тільки Москва
звільнить репресованих, так одразу світло з’явиться. Тільки ось чомусь вимоги
кримських татар постійно зростають. Спочатку вони ставили умовою допуску
ремонтників до робіт визволення хоча би одного активіста, в даному випадку –
Ахтема Чойгоза. Але як тільки Москва, «проявляя добрую волю», запропонувала
таки його випустити, у відповідь було висунуто цілий додатковий список. Для
Путіна й одного політичного арештанта випустити – це страшний політичний та
іміджевий удар (виходить, він піддався на шантаж, а як ще «мочити у мортирах»,
як образ «крутого мачо»?), а тут ще, і ще…
Але за невблаганною логікою подій, Путін, навіть виконавши всі вимоги
кримських татар, програє навіть ще більше. Програє особисто: увесь світ
побачить, як кримські татари поставили у позу вінницької колгоспниці на
буряковому полі людину, яка претендує на світове лідерство; яка будує «Русский
мир», імперію, що «встає з колін». Для Путіна це небачена ганьба. Для Путіна це
навіть не ляпас – це значно гірше, це те, що трапляється з «борзими» на волі
садистами-ґвалтівниками, які опиняються в тюремній камері…
Хтось із журналістів порівняв становище Путіна з шаховою партією, в який
його фігури опинилися під «виделкою». Хоч так, хоч інакше, але одна з них буде
бита ф зробити нічого не можна. Хіба що тихенько покласти короля на дошку,
визнаючи поразку, або продовжувати даремний опір. Я би прибавив до цього
ще цугцванг, бо й будь-який подальший
хід Путіна лише погіршує ситуацію на шахівниці.
Так вже сталося, що події навколо злочинного підриву ліній електропередач в
Херсонській області співпали зі страшними для Кремля зовнішньополітичними
чинниками. Наголошую: тут лише спів падіння, не більше.
Різке загострення ситуації навколо Сирії, в т.ч. знищення невідомою ракетою
бази, на якій зберігалися новенькі, щойно привезені для Асада зенітно-ракетні
комплекси С-300; збитий турецькими винищувачами російський бомбардувальник
СУ-24, який в чергове «заблукав», а відтак – капітально побиті горщики між
Москвою та Анкарою, все більше заганять шахову партію Путіна до розгромної
поразки. Тут Крим у пітьмі вже здається дрібною неприємністю в порівнянні із
справді великими проблемами.
По-перше, як і попереджали військо-політичні аналітики (але Путін не
послухав) втягування Росії у військовий конфлікт на Близькому сході діями двох
десятків бомбардувальників, які «на камеру» трохи попрсують сірійські міста, не
обмежиться. Знищення комплексів С-300 і літака не залишає Путіну вибору: небо
над Сирією треба чимось закривати, інакше світ заговорить про військову
імпотенцію Кремля.
І ось вже пан Шойгу оголосив: Росія перекидає до Сирії додаткове озброєння.
І не аби що, а новітні зенітно-ракетні комплекси С-400. «Заразом і випробуємо у
польових умовах» - хитро мружиться Сергій Кужгетович. Проте ця його бравада,
яку розраховано передусім на внутрішнього «ватного» споживача, нічим не
допоможе у розв’язанні основної болючої проблеми: подальшому вгрузанні Кремля у
військовий конфлікт.
Військову база в Латакії вже доводиться розширювати.
Путін, Бортніков та Шойгу повторюють фатальну
помилку Брежнева, Андропова та Устинова
ЗРК С-400 – це вам не зенітка
часів Другої світової. Це навіть не мобільний комплекс «Бук-М», який може
самостійно виконувати завдання. С-400 – це цілий комплекс, до якого входять
пункт бойового управлінні (на базі автомашини «Урал-5323», радіолокаційного
комплексу на, комплекс засобів технічного забезпечення системи, зенітних ракет
та базі тягача МЗКТ-7930 та власне транспортно-пускових
установок. РЛС цього комплексу, напрклад - це окрім всього іншого - величезна антена, що її треба підняти на висоту до 35 метрів.
І це - лише одна батарея С-400. Без техніки забезпечення.
На марші вся ця армада розтягується більш ніж на кілометр. Все це треба
десь ховати і головне – охороняти. Гарно з комплексом С-300 – його продали
сірійцям і хай в них голова болить. А ця
армада – російська, відповідно, вона має екіпажі та обслугу з російських військових.
Яких десь треба поселити. Яких треба десь і чимось годувати. І хтось це має
робити. Не забути ще про роту охорони кожного комплексу. А ще цей
зенітно-ракетний комплекс бажано прикрити… зенітними засобами. Бо ракетою типу 9М96Е, монстром у 7,5 метрів довжиною, стріляти по вертольотах
не дуже зручно. Та й надто дорого це. Бажано б іще й танками позиції комплексу
захистити, аби не заїхав якийсь смертник на бронетранспортері, по самісіньку
маківку начиненому вибухівкою. Тут в сотню солдатиків не вкладешся. І навіть у п’ять
сотень – сумнівно.
Без машини підвозу ракет та без машини заряджання
бойова робота ЗРК С-400 неможлива
Якщо хтось гадає, що війна в Сирії для Росії - це
максимум 2-3 тисячі морпехів, танкістів та льотчиків - це не так.
Бойову роботу одного вояка щзабезпечує мінімум 5 тиловиків, від
зброярів і лікарів до кухарів та операторів польових пралень
Словом, невеличка
прогулянка, в якій Путін розраховував трохи літаками політати, супостатів
полякати військовою міццю та показати що він також у війні з терористами бере
участь, перетворюється на повномасштабну військову операцію. Росія все глибше
вгрузає у війну. З відповідними втратами у живій силі та техніці, а головне –
величезними фінансовими витратами. Так колись вже було в Афганістані.
Розраховували ввести «обмежений контингент» у 80 тисяч. Потім довелося вводити
додаткові контингенти, включно з 8 тисячами прикордонників, потім – спецназ. І
вийшло на максимумі більш ніж 120 тисяч, включно з авіаційним корпусом.
Головне - Захід тоді відреагував так, як і сьогодні - обвалом цін на нафту, диверсифікацією енергетичних ринків, обмеженням Москви в отримування технологій та фінансових ресурсів. Наслдки всім відомі.
Афганська війна Радянський Союз і поховала. Хоч тікали звідти під прикриттям бравурних маршів та з розвернутими знаменами, але всім було зрозуміло: СРСР війну ту програв. А ще багато хто розумів, що СРСР після
цього довго не протягне. РФ - не СРСР, не має вона того запасу міцності, який дозволив комунстам продовжити агонію майже на три роки...
Я не знаю, випадково
так вийшло чи Туреччина, яка дуже цікавиться долею кримських татар і нервово
поставилася до анексії Криму росіянами, спеціально підгадала збити російський СУ-24
під відключення Криму від життєдайного електричного потоку, а чи це збіг.
Одне безсумнівно:
Туреччина – це остання країна з якими Москві можна сваритися. США – далеко. А
Туреччина – ось вона – найпотужніша і найвпливовіша країна Причорномор’я. Країна,
яка є надважливим політичним гравцем на Кавказі. Ось лише одна проблема для
Путіна: Анкара має дуже серйозний вплив на Азербайджан, а відтак – на те, що
відбуватиметься навколо Нагірного Карабаху. Традиційний (і єдиний) союзник
Росії на Кавказі – Вірменія. А її вже зараз стиснуто, мов у лещатах, між
Азербайджаном, Нахічеванем та Грузією. Скільки треба вкласти грошей,
підтримуючи режим Сарґсяна,
підмазуючи Алієва, забезпечуючи нейтралітет Тбілісі?
А тут ще щось треба робити з Кримом, котрий загинається від дефіциту
електрики. Кабелі прокласти можна, але тоді «ляже» енергосистема Кубані.
Запустити додаткові генераційні потужності можна – але це коштує грошей. І
перебудова енергосистеми Криму під прийом електрики зовсім з іншого боку – теж коштує.
А головне – це час. Кожна година, що її просиділи кримчани у темряві,
знижуватиме їхню любов до матінки-Росії. Путін це б пережив – чеченці теж не
надто Росію люблять – вони її терплять, поки Москва платить данину. Але
зменшується любов до Самого Путіна. Падає віра в його всемогутність,
непогрішимість і правоту. А ось цього він дозволити собі не може. Психологія
така – Володимир Володимирович труситься над своїм рейтингом, як скупий лицар
над сундуком із золотом.
Так, обійнявши рейтинг, як лицар сундука, з якого не витратив жодної
монети, Володимир Володимирович і помре. Принаймні – політично.
Вже скоро.
Вже скоро...
Бо ресурсів для боротьби з усім світом в нього вже немає, що яскраво
продемонструвала його жалюгідна реакція на ляпас від Туреччини та її
президента. Ресурсів немає навіть для боротьби з Україною, бо реакція на
трагічно техногенну катастрофу, що залишила без світла 2,5 мільйони кримчан –
теж жалюгідна.
І коли Україна нарешті зволить увімкнути електрику для Криму (а вона її
увімкне, звичайно), там сприймуть це не як перемогу Путіна, а – як милість
Порошенка. І відтепер постійно озиратимуться в бік Чонгару, хто з надією, а хто
і з острахом. І нічого Кремль з цим не вдіє.
P.S. А поки що, схоже,
свічки у вікнах десятків тисяч будинків кримчан сьогодні стануть найбільш
масштабною акцією із вшанування пам’яті жертв Голодомору. Хай хоч і не
навмисне. Але хоч так. Особисто я бачу в цьому певний символ…
З великим електричним привітом,
ПАВЛО ПРАВИЙ
Комментариев нет:
Отправить комментарий