ГАРМАТИ ЗАМІСТЬ МАСЛА: СЛІДАМИ СТАЛІНСЬКОЇ "ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ"

 

Ті, хто ностальгує по СРСР з гордістю згадують «індустріалізацію». Мовляв, за кілька років в СРСР небаченими темпами було побудовано важку індустрію, основу соціалізму.

Насправді в СРСР будували військові заводи й нічого крім них. І перша (1928-1932 рр), і друга, і наступні «п’ятирічки» не дали країні практично нічого, крім заводів, що виробляли зброю, або обслуговували ті заводи.

Ось вам приклад. Лише одне місто. Будівництво «Дніпрогесу» тут розпочато ще 1927 року, перший гідроагрегат запрацював у 1932-му. Гадаєте, це для втілення ідіотської мрії Леніна, що комунізм настане тоді, коли до радянської влади додасться ще й «електрифікація всієї країни»? Та ні ж бо! Ця електростанція передусім мала давати енергію для Запорізького алюмінієвого комбінату (запущений у 1933), найбільшого в Європі. Алюміній недаремно називають «воєнним металом». Бо це перш за все авіаційні і танкові двигуни та двигуни для артилерійських тягачів і бронемашин. І корпуси для літаків. Алюміній в СРСР «крилатим металом» недаремно називали.

А ще «Дніпрогес» давав електрику для комбінату «Запоріжсталь» (запущений у 1933 році), який виробляв у т. ч. й броньову сталь для танків, бронемашин, бойових кораблів та іншої потрібної техніки. А ще «Дніпрогес» забезпечував електрикою «Дніпроспецсталь» (запущений у 1932 році), що виробляв спеціальні високолеговані сталі, які йшли на виготовлення стволів гармат, гвинтівок і кулеметів, на підшипники для танків, броньовиків і бойових кораблів, а також інструментальні сталі для військових заводів.

7 вересня 1932 року «за особливо видатну роботу на Дніпрогесі» 6 американських консультантів (Франк Фейфер, Чарльз Джон Томсон, Вільгельм Меффі, Х'ю Купер, Фрідріх Вінтер, Георг Біндер), очолювані шеф-консультантом Купером та інженером «General Electr» нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора.

І все це лише в одному Запоріжжі. А були ще Сталіно і Сталінград; Сталіногорськ, Сталінабад і Сталінськ; Свердловськ, Дзержинськ, Орджонікідзе, Молотов, Ворошиловград, і, звичайно ж, Ленінград, Ленінабад, Ленінськ-Кузнецький та Ульяновськ. Спеціально згадано лише міста, названі на честь вождів, напхані військовими заводами. Але загалом їх були тисячі. 

У 1933 році американці побудували в Челябінську. Тракторним він називався для секретності. Робітники цього «тракторного» заводу називали його «Танкоградом». Й з гордістю додавали: «перший у світі конвеєр важких танків». Випускав він, щоправда, і трактори. Це була копія американського «Катепілера-60», яка називалася С-60 або «Сталінець» потужністю 60 кінських сил. Перший радянський гусеничний тягач для артилерії великих калібрів.

А бувало що міста засновували «з нуля», як, наприклад, Комсомольськ-на-Амурі. Днем народження міста вважається 12 червня 1933 року, коли в’язні місцевого концтабору під наглядом комсомольців у формі ОДПУ залили фундамент першого цеху суднобудівного заводу № 199. Уже 25 травня 1935 року на заводі було закладено перший підводний човен типу «Ленінець».

Електростанції, алюмінієві заводи, металургійні комбінати, шахти та танково-тракторні заводи ще тільки будували, а товариш Сталін попіклувався про кінцевий продукт, який вони мали давати – передусім танки. У 1930 році спецслужби СРСР купили у талановитого американського інженера Дж. У. Крісті 2 танки М.131 та ліцензію на їх виробництво й вивезли їх до СРСР під виглядом сільськогосподарських тракторів. В СРСР їх випускали під назвою БТ-2. Лише за один рік виробництва (1932-1933) їх було збудовано 620 штук. Це більше, ніж на той час мали танків решта країн світу разом узяті. До речі, в США бронетанкових військ тоді взагалі не було, так само, як і в Німеччині. 

У цей же час Радянським Союзом в Англії було придбано ще й ліцензію на виробництво британського танка «Vickers Mk E», який став прототипом знаменитого легкого танка підтримки піхоти Т-26. Цих танків з 1931 по 1941 роки побудували 11 373 – удвічі більше, ніж мали усі армії світу, включно із лютим гітлерівським Вермахтом.

Й усе це будували американські, британські, німецькі, данські, французькі фірми. Загалом з 1928 по 1941 рік – понад 1500 заводів і фабрик. На нинішні гроші це понад 500 мільярдів доларів. На момент початку Другої світової СРСР мав гори зброї, але радянські люди ходили у дранті, бо економіка не виробляла штанів та простирадл; мила та каструль; меблів та черевиків.

Фото Бренсона Деку. Москва, вуличний газетний кіоск, близько 1931 року. Купа газет, в яких оповідається про «індустріалізацію» та «миролюбність СРСР». Уже щосили клепаються танки, сотнями. А жінка - у дранті.

Така вона – радянська «індустріалізація». Задовго до того, як на партійному з’їзді нацистів 11 жовтня 1936 року міністра пропаганди Третього рейху Йозеф Геббельс проголосив свою знамениту фразу «За необхідності ми можемо обійтися без масла але без гармат – ніколи», радянські комуністи діяли саме за таким принципом.

Й заднім числом виправдання вигадали, мовляв, це все для захисту від Гітлера робилося. Хоча у 1927 році, коли розроблялися плани будівництва військових заводів Гітлер був глибоким маргіналом, який лише мріяв про владу.