Будь-яка нація має власні символи. Американці – бурбон та долар. Білоруси – бульбу та зубра. Поляки – старку. Британці – пудінг та королеву. Українці – борщ, сало та вишиванку. Японці - самураїв та нецке. Німці та чехи – пиво. І лише росіяни…
Хтось вигукне, перебиваючи: «Та ви що?! Он скільки речей, які
притаманні лише росіянам! Як там співає гурт «Любе» - «Баня, водка, гармонь и
лосось». Все це так. Але є одне невеличке «але»…
Водка? Її привезли до Москви генуезці 1386 року. І само це
слово – викривлене польске «вудка». А те, що російський хімік Менделєєв
винайшов що водка мусить бути міцністю 40% Vol (буцімто саме така концентрація
спирту в горілці є оптимальною для вживання) – абсолютний міф.
«Сорокаградусну» винайшов російський уряд 1843
року і до «ідельної для вживання концентрації» це не має жодного стосунку –
просто так було зручно підраховувати кількість виробленої «продукції».
Запатентовано «сорокаградусну» під назвою «Московская особая»
було лише 1894 року. До цього (і після цього) водку виробляли різної міцності.
До
речі, з цим пов’язано ще один російський міф. Буцімто Петро І був настільки
здоровий, що з легкістю вихиляв Кубок Большого Орла об’ємом 1,5 літра, а також
карав випиттям із оного гостей, які порушували правила на його балах. Але
насправді міцність тодішньої російської водки була лише 25-27%.
До речі, українці мають честь бути винахідниками дуже
корисної для здоров’я та профілактики різних захворювань штуки – перцівки. Це
єдиний вид горілки, якою можна «грітися» на морозі. Вона допомагає від застуди
шляхом вживання всередину а також у вигляді компресів. А ще перцівка є гарним
афродізиаком і класичні 100 грамів дуже рекомендуються чоловікам перед походом
до куми.
Але повернемося до співів групи «Любе».
Те, що називається «русская баня» аж ніяк не є «русской». Про
культ бані у слов’ян Подніпров’я (тобто пращурів українців, а ніяк не росіян)
згадано в арабських джерелах ІХ-Х століть. Про лазні згадано навіть у
церковному статуті часів Володимира Великого. А от про «русскую баню» у племен
чудь, мєря, весь, ерзя, що у ті часи населяли територію майбутньої Московії та
є предками росіян, ні араби, ні європейські мандрівники не згадують.
Саме слово «лазня» є суто слов’янським (від слова лазити, бо
справжня слов’янська лазня будувалася як вкопаний у землю на березі річки зруб,
накритий дахом, куди треба було заповзати) тоді як «баню» московити запозичили значно
пізніше із церковно-слов’янської (болгаро-македонської) мови. А до Болгарії воно
потрапило з Риму.
Гармонь? Вона походить з Німеччини. Навіть відоме ім’я її
конструктора берлінського майстра Християна Фридриха Людвіга Бушмана. За іншої
версії, винахідником прообразу гармоні є чеський органний майстер Франтішек
Кірошнік. В будь-якому випадку перша гармонь в Росії з’явилася не раніше кінці
ХІХ-початку ХХ століття.
Щодо лосося, то він ніколи не водився у Москві-річці й
вважати його «русской национальной рыбой» не варто. Хоча… Хоча є спроби «привласнити» сьомгу.
Милуємося на «исконно русский метод», яким це робиться:
«Сёмга — исконно русское название благородного лосося, которое
перекочевало в русский язык из финно-угорской языковой группы» (Ник Бор,
кулирнар и ихтиолог).
Але навіть найдрімучіший російський «патріот» мусить розуміти
– від того, що в Росії лосося обізвали сьомгою він «русским» аж ніяк не стає.
Так само, як «русской» не стає японська дерев’яна іграшка ситифуку-дзин (сім
богів щастя), якщо її обізвати матрьошкою.
Ага, саме так - «русская национальная игрушка» походить з
Японії. Сім божків, які вкладалися один в один привезла до Москви з країни
Сонця, що сходить, дружина купця Сави Мамонтова, а художник Сергій Мілютін
творчо ідею – як висловлюються російські історики – «позаимствовал». Сталося це
наприкінці ХІХ сторіччя. Першу матрьошку виготовив токар із Сергієвого посаду
Звьоздочкін.
Що іще? Самовар? Це китайський винахід, який прийшов до Росії
через Кавказ. А перший документально зафіксований «исконно русский самовар» з’явився
в Тулі на вулиці Штиковій лише 1778 року. А перша самоварна фабрика виникла на
рубежі ХІХ-ХХ століть і саме у ХІХ сторіччі самовар став популярним серед російського
обивателя.
Балалайка? Цей «русский народный инструмент» насправді є тюркським.
Називався він домрою (домброю) і прийшов у Москву з України. Ага, саме так.
Тільки українці цей запозичений у татар інструмент називали балабайкою. В
Україні досі розповсюджене старовинне козацьке прізвище Балаба, що означає «веселун»,
«жартівник». Важко сказати чи від назви інструменту, який був колись незмінним
атрибутом таких людей, або навпаки, але саме з України інструмент потрапив до
Залісся. Як і прізвище.
Але в Україні балабайка не набула популярності, бо українці
мали власні інструменти – бандуру, яка походить від дуже популярних на Русі
Х-ХІ ст. гусел та кобзу. У Московському князівстві, потім царстві та Російській
імперії ані гусла, ані кобзи, ані бандури не прижилися – надто складні
інструменти. А от триструнна і навіть двострунна балабайка…
Перша письмова згадка про балалайку у Москві датується аж 1688
роком. До речі, у Московії, а потім в Російській імперії балабайку деякий час
переслідували й знищували. Разом з господарями. Справа в тому, що «простий люд»
мав манеру, напившись водки, співати по кабаках і трактирах матірні частушки
про владу, що, звичайно, владі не подобалося і вона застосовувала проти них
такі радикальні методи.
Балалайку відродив и надав їй сучасний вид російський майстер
Андрєєв лише наприкінці ХІХ століття.
Все, про що тут написано, відомо давно й ніякою таємницею не
є. Але чомусь для широкого російського загалу, та й для іноземців це часто є
справжнім одкровенням. По телевізору росіянам та зарубіжним любителям «Русского
мира» чомусь це не розповідають.
Як не розповідають про одну закономірність: чого не торкнися –
балалайки, гармоні, водки, матрьошки – все це в тому вигляді, в якому воно
зараз є, фактично увійшло в культуру та побут росіян лише у ХІХ сторіччі. Все –
чуже.
P.S. До речі, про Русь. Не про ту Русь,
яку нам історики на замовлення з Москви намалювали – дику язичницьку країну,
яка торгувала виключно медом та воском диких бджіл, шкурками диких білок й не
менш дикими рабами. А ту Русь, яка культурно і економічно була значно
розвиненіша за решту Європи; яка суперничала за першість у цивілізованому світі
із самою Візантією; князі якої мали бібліотеки, що не снилися імператорам та знали по 4-5 мов; княгині якої писали цілі медичні трактати грецькою мовою.
Про сліпуче іншу Русь і абсолютно іншу її історію - в
електронних книгах Павла Правого
«Святослав, каган
русів. Убитий та оббреханий»
та (рекомендовано в парі)
«Володимир. Хрещення
брехнею».
Ціна такої книги лише 30 грн - літр бердичівського пива.
Замовити ці та інші книги можна тут:
Якщо ви надаєте переваги традиційній паперовій книзі
(автограф гарантується) – вам сюди, але на жаль увесь наклад «Святослава»
розійшовся
Комментариев нет:
Отправить комментарий