МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ: ПРЕТЕНЗІЇ НА СВІТОВЕ ПАНУВАННЯ

 

Що таке Московський патріархат? Це інструмент імперіалістичної політики Кремля. Величезна таємна армія, яка воює не «градами» і навіть не ядерною зброєю, а зброєю набагато більш небезпечнішою. І при цьому московські батюшки роблять благообразні обличчя й оповідають байки про мир-дружбу-жуйку.

Насправді вони завжди, саме – завжди працювали на владу, а надто з тих часів коли товариш Сталін у 1943 році перед Тегеранською конференцією відновив патріархію аби мати додаткову підставу претендувати на «Візантійський спадок», тобто Туреччину і Балкани.

З 1944 року Московський патріархат перебуває в режимі розколу та самопроголошення себе Вселенським. Це також вимога Кремля – таким чином він намагається претендувати вже на усі землі, де діють православні церкви. У диптиху їх 15 від Грузинської до Єрусалимської. Але це лише програма-мінімум. Програма-максимум, що її давно затверджено, полягає ні в чому іншому, як у світовому пануванні. І це не вигадки.

У «Журнале Московской Патриархии» №2/1944 вийшла стаття самого патріарха Сергія (Страгородського) під назвою  «Есть ли у Христа наместник в Церкви», в якій головний московський піп у порушення усіх церковних канонів, заявив що керівництво Церквою це лише суто земна, адміністративна робота, а ніяке не вище покликання. Тому було б гарно, якби 

«…вселенскую земную Церковь когда-нибудь возглавил тоже единый руководитель или предстоятель в качестве, например, председателя вселенского собора, но конечно не наместника Христова, а только в качестве главы церковной иерархии; а также и в том, если таким возглавителем окажется епископ какой-нибудь всемирной столицы».

Звичайно ж, цією «всемирной столицей» має бути Москва, а «возглавителем» - патріарх Московський. Гарний апетитик у них там, еге ж?

Саме тому Московська патріархія йде навіть не разом з московською армією та різноматіними «ихтамнетами», а – попереду них. Там, де «праця» попів дає гарні результати, неодмінно з’являються «вежливые люди» у плямистих штанях з автоматами і Калашнікова: Абхазія, Грузія, Сирія, Палестина, Україна… Спроба державного перевороту у Чорногорії…

А 12 січня нового, 2022 року – нова звістка. Синод Олександрійської патріархії (друга за ієрархією після Константинопольської у православному світі) видав заяву «Про аморальне вторгнення Російської Церкви в Африку». Цитата:

«За останні два роки, завдяки визнанню Александрійським Патріархом Феодором автокефалії Православної Церкви України, ми раптово зіткнулися з аморальною поведінкою і вторгненням Російської Церкви на нашу канонічну територію із застосуванням неканонічних та непристойних методів, що порушують церковні практики та традиції, які поважали до того часу всі попередники Патріарха Кирила».

Це усе свідчення того, що Московська патріархія пішла в розкол. Як відомо, ще у 2018 році вона припинила євхаристичне спілкування з Вселенським патріархом, практично заявивши про свої власні претензії на «вселенскість». Московська Церква «самокуклюється», протиставляючи себе решті православного світу. А з Римо-католицьким та протестантським вона завжди ворогувала, як ніяка інша.

На жаль, в Україні усе ще багато тих, хто вперто тулиться до московських розкольників, підтримуючи їх і морально, і матеріально. З тими, хто вважає себе «истинно русскими» й з нетерпінням чекає на путінські танки – все зрозуміло. Але як зрозуміти тих, хто вважає себе патріотом України; чиї сини мерзнуть в окопах під обстрілом «ихтамнетов» і у той самий час замість власної, визнаної Константинополем Церкви, йде до московської, по факту добровільно відмовляючись від нормального спілкування з усім православним (і не лише) світом?

Невже так хочеться перебувати в таборі тих, хто рветься до панування над світом?