Про Конотопську битву через призму московської брехні

8 липня - дуже цікава дата, зогляду на ретроспективу історії України. Цей день знаменує дві битви дати яких відстоять на півсторіччя. Результати цих битв були прямо протилежні для українців, а от наслідки - однакові. Бо і поразка шведсько-українського війська під Полтавою, і блискуча перемога українсько-татарських військ гетьмана Івана Виговського під Конотопом в подальшій перспективі закінчилися одним - підкоренням України московськими царями.

Причина цього банальна, принаймні для історії нашого народу - внутрішні чвари серед української старшини, яка так і не спромоглася згуртуватися задля досягнення стратегічної великої мети - створення сильної суверенної держави. Мабуть, українці - чи не єдиний нарід, про який складено анекдот: «Два українці - партизанський загін; три українці - партизанський загін із зрадником». Десятиріччями й сторіччями  опоненти й вороги тим користувалися - варто було трохи потрусити червонцями, талярами, рублями, рейхсмарками чи доларами і завжди знаходився охочий продатися.

Виступити словом і ділом проти влади, яку самі ж щойно обрали, облити брудом, або й ніж у спину встромити – улюблена справа деяких індивідуумів, що їх у нас прозвали малоросами. Імена Василя Кочубея, Івана Іскри, І. Брюховецького, Якова Барабаша - назавжди прокляті українським народом. Скільки їх, таких, як козацький полковник М. Бурляй, який за банального хабара здав московському війську Білу Церкву пройшло перед ликом історії. Їх і зараз – тьма тьмуща – тих, хто прикриваючись тріскучими патріотичними промовами обливають брудом Україну і всі ті, хай поки що тендітні реформи, які проростають крізь двадцятирічний асфальт влади псевдо українських еліт!

Гірко? Так. Але такі вже наші реалії. Цей характер душі - заздрість до ближнього і хворобливі амбіції, що не зіставляються з реальними можливостями, дбати перш за все за свій хуторок і млинок, за власних діточок, - а решта - нехай як хочуть, це залишається в нас і по сьогодні.
Інакше як пояснити, що про Полтавську битву відомо кожному українцю, а про битву під Конотопом - переважно лише «продвинутим»? Донедавна українці соромилися аж надто пишатися, бо страшилися «образити» сусідній «братній нарід». І знадобилася підступна цинічна агресія цього «братнього народу», аби про Конотоп почали говорити не лише в середовищі «націонал-демократів».

Отож, давайте ще раз згадаємо ту славну сторінку в історії нашого народу. Але згадаємо своєрідним чином. Розберемо російську версію битви, проаналізуємо і покажемо, як історія стає зброєю, а історичні події більш ніж 300-річної давнини деякими пропагандистами (язик не повертається назвати їх істориками) використовуються для виховання сумнівної якості "патріотизму", котрий штовхає до агресії проти сусідів.

Отже, російський варіант Вікіпедії.

«В 1658 году гетман, заключив с Речью Посполитой Гадячский договор, открыто встал на сторону Польши и Литвы в русско-польской войне».

Чи правда це? Так, правда. Але чи варто російським агітаторам так прозоро натякати на те, що Виговський зрадив Москву? Доводиться нагадати, що «русско-польская война», про яку тут згадують постала як продовження війни польско-української. Що війну з Польщею Москва почала (за угодою з Хмельницьким) задля того, аби вирвати Україну з лабет польських панів, і що  московська сторона клялася не кінчати війни до остаточної перемоги, і не вести перемовин про мир з поляками без згоди та участі української сторони.

Але цар московський Олексій Михайлович зрадив українців. В 1656 року було укладено Віленський мир між Москвою та Краковом, а козаків навіть не допустили до перемовин, через що Богдан Хмельницький в шаленстві й запалі рвався піти походом на Москву, аби дощенту винищити зрадників-московитів.

Може цар мав причини, щоб зрадити українців і порушити своє царське слово? Причини були. Вірніше - лише одна. Зате дуже вагома: в 1655 році Польща потрапила у вкрай скрутне становище - шведи зайняли півкраїни, а Московське царство - маже всю Литовську землю (не плутайте із сучасною Литвою, тоді литвинами називалися сучасні білоруси). Щоб вибратися із халепи поляки запропонували Олексію Михайловичу... польську корону. І от захоплений перспективою стати ще й польським королем московський цар пішов на зраду братнього народу. А що, хіба цар не господар свого слова: захотів - дав, захотів...

Власне кажучи, дії Виговського - то була реакція на підлу поведінку Москви сосовно свого союзника, якого цар обіцяв захищати й вольностей його не порушувати.
То хто ж у тій війні був дійсним зрадником? Що скажете, панове?

Наступне:

«Действия Выговского, нацеленные на новое подчинение Короне, вызвали сильное сопротивление среди казаков».

І це правда. Але не вся. «Сильное сопротивлєниє» було лише від Полтавського та Миргородського полків. Плюс на боці Москви проти Виговського постала Запорозька Січ. І це все.

Щодо запорожців, то тут розмова окрема. Запоріжжя, нікуди правди діти завжди славилося своєю продажністю і неодноразово переходило з польського боку на московській і навпаки. Тривалий час запоріжці отримували грошове  забезпечення та військове спорядження одночасно від поляків і від московитів, перебуваючи у подвійному підданстві, незважаючи навіть на те, що сюзерени часто були в стані війни між собою. Тобто Січ в більшості випадків діяла на боці тих, хто більше платив. Плюс амбіції кошового отамана Якова Барабаша, котрий прагнув замість Виговського взяти гетьманську булаву (і незабаром, за підтримки царя таки візьме).

Отже рахуємо. На боці московського війська Трубецького, Бутурліна та Ромоданова:
 - Полтавський полк;

- Миргородський полк;

(всього - два полки).

На боці Виговського:

- Уманский полк;

- Черкасский полк;

- Канівский полк;

- Кальницкий полк;

- Паволоцкий полк;

- Белоцерковский полк;

- Поднепрянский полк;

- Черниговский полк;

- Переяславский полк;

- Прилуцкий полк;

 (всього - десять полків).

На боці Виговського воювали легендарні полковники, які свого часу були найближчими соратниками «Хмеля» Іван Богун, Федір Джулай, Петро Дорошенко.

Тож фразу авторів статті про «Измену части казацкой старшины» треба трактувати з точністю до навпаки, а саме: частина козацької старшини зрадила Виговського.

Ось наприклад Іван Безпалий, якого дехто ледь не в національні герої Росії записує. Мав великі амбіції щодо гетьманської булави, але розуміючи, що за Виговського йому нічого не світить, перекинувся до московитів і у нагороду за зраду отримав титул наказного гетьмана від царського воєводи Ромодановського.

Якщо взяти до уваги, що з 5 лівобережних полків 3 підтримали Виговського, хитається навіть міф про те, що козаки зі східного берега Дніпра будь що прагнули злитися в екстазі з північними братами в царстві Олексія Михайловича, де до речі, лише 9 роками раніше було остаточно закріплено кріпосне право.

Скептики спитають: а як же висловлювання грецького митрополита, яке наводять автори статті:

«... гетмана Ивана Выговского заднепровкие черкасы любят. А которые по сю сторону Днепра, и те де черкасы и вся чернь ево не любят, а опасаютца того, что он поляк, и чтоб де у него с поляки какова совету не было».

Правда цікаво? Правобережні козаки, ті, які безпосередньо стикалися з поляками й мали «щастя» жити в Речі Посполитій Виговського люблять, хоча «сполячений», а лівобережні, які про чарівне життя в Польші лише чули - не люблять. З чого б це?

Насправді, висловлювання це аж ніяк не грає на користь апологетів «віковічного устремління» українських селян та козаків до об`єднання з боярами-рабовласниками. Лівобережна «чорнота» скільки завгодно могла не любити Виговського, але їй також не посміхалося йти у московське кріпацтво, тому Ромодановського з Трубецьким  вона любила ще менше. І тому вибрала «менше зло» в особі Виговського.

Що треба, аби викликати до когось відразу? Правильно, показати його моральною потворою - жорстокою, безпринципною, здатною заради особистої вигоди продати матір рідну. Виходячи з цього, Виговського звинувачують в страшних злочинах проти власного народу:

«Сей Выговский, по властолюбию своему, Российскому государству изменил и много городов, местечек, сел и деревень малороссийских Орде на разграбление отдал».

Правда це? Правда. Хіба що масштаби насправді були дещо меншими. Але... Але практика, коли  населення сіл та містечок віддавали татарам в якості плати за військову допомогу (полон цей називається ясир) в ті часи була дуже розповсюдженою. Татарам треба платити, інакше вони не воюватимуть. А татарська кіннота козакам була життєво необхідна, бо, всупереч сформованому народним епосом образу козака на коні, насправді воював він здебільшого в пішому строю. Козацькі полки мали дуже слабку кавалерію.

Так от, не лише Виговський використоував практику сплати ясиря татарам, це робив і Богдан Хмельницький. Більше того, час від часу таке чинив і «захисник люду православного» - московський цар, коли той потребував допомоги татарської кінноти. А що? Золото - воно нехай в царській казні лежить, знадобиться. А холопи - навіть не зовсім люди, хай татари забирають. Баби ще народять.  О ось цього в російській Вікіпедії чомусь немає:

«Він зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав «що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені» (Н. Маркевич. «Історія Малої Росії»).

       Немає цієї цитати тому, що так літопис розповідає про вчинок з мешканцями Конотопа князя Ромодановського.

Круто, чи не так? Наших школярів вчать, яка католицька Церква була жорстока й цинічна: коли під час альбігойських війн папського посланця спитали як відрізнити гугенота від справжнього католика, той відповів: «Убивайте всіх підряд. Бог розбереться де свої».

А тут – «істинно православний» князь Ромадановський ледь не дослівно повторює мудрість католицького нунція. Окрім Конотопа було пограбовано й спалено з десяток великих і малих міст. Так що, крім Виговського були й інші, кому можна багато чого закинути.

А ще Виговському закидають, що він використовував іноземних найманців. Мета цього також очевидна, і знов-таки спрямовано її на те, аби переконати довірливих читачів в тому, що гетьман не мав підтримки власного народу. Проте звернемо свій погляд в протилежний бік - на склад війська московського. Що це за прізвища: Ф. А. Фанбуковен, Я. Леслі, Я. Краферт, Я. Фанзагер, В. Фангален, І. Сас? Якої національності були Г. Фанстробель, І. Мевс, Я. Гевиша Фангове та Я. Інвалют? Чи означає це, що цар Олексій Михайлович не мав підтримки у свого народу, не довіряв власним командирам і змушений був звертатися по найманців?

З публікації в Російській Вікіпедії» стає абсолютно зрозуміло й те, хто був в тій бійні героєм, а хто – боягузом, що тримався лише за рахунок чисельної переваги. Оцініть, панове, перли:

«Имея значительное превосходство в живой силе, татарам удалось окружить отряд Пожарского и разбить его в ближнем бою»;

«…князь Семён Пожарский, до последней возможности сражаясь с врагами, «многих… посекаша и храбрство свое велие простираше»;

«Имея троекратное численное превосходство на переправе Куколки, Выговский не смог добиться успеха»;

«Выговский даже «зарылся в землю» — «засел в шанцах с драгунами и пушками», но «казаки Выговского с пушками мало атаковали, поскольку из-за сильного отпора москвы не хотели подвергаться опасности».

Ось з таких уривків і складається відповідний емоційний фон для виховання чергового покоління «ватників» в дусі «гордости за русское оружиє». Такий вінегрет з правди, напівправди, або й відвертої брехні спонукає ту «вату» розпинати груди в «ура-патріотизмі».

Помилуйтеся:

«В виду низкого боевого духа казаков, многие из которых были рекрутированы насильно под угрозой отдать их семьи в рабство татарам, Выговскому пришлось опираться на польско-литовские хоругви».

Залишимо це на сумлінні битих московських воєвод, які надсилали скорому на розправу царю подібні вигадки, аби хоч якось виправдатися. А от про «хоругві»… Вибачте, панове автори, навіть якщо опустити абсолютно дике твердження що в ті часи в Україні когось можна було змусити служити примусово, залишається цікаве питання: як міг спиратися Виговський на «польсько-литовські» коругви, якщо тих найманців було максимум три(!) тисячі? Вони що, Муромцями були, ті литвини? Альошами Поповичами?

До речі, про три тисячі – це не наша, «бендеровская выдумка». Це так у тій-таки російській Вікіпедії пишеться. З подачі одіозного московського історичного «авторитета» Бабулін, на «дослідженнях» якого ґрунтується майже вся стаття.

Ну і насамкінець про втрати. Звісно, зрадники-хохли воювати не вміли зовсім. Та й поляки з литвинами, не кажучи вже про татар ніяк не могли сперечатися у звитязі, хоробрості й військовій майстерності з московськими вояками. Не дивно тому, що за відомостями Бабуліна, які сумлінно переписані авторами в статтю Вікіпедії, царські воєводи, які буцімто з військом в повному порядку відійшли до Проскурова, втратили убитими й полоненими загалом 6 тис. 869 людей, з них союзних козаків – 2 тис., а українці з татарами – від 7 до 10 тисяч.

Вуаля! Спритність рук і жодного шахрайства! Перемога зрадників-хохлів під Конотопом перетворюється на їхню поразку!

Ось лише незрозуміло, чому московські літописи, на відміну від різного ґатунку Бабуліних описують результати битви як катастрофу:

«Цвет московской конницы, отбывший счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб за один день, и уже никогда после этого царь московский не мог вывести в поле такое блестящее войско. В траурной одежде вышел царь Алексей Михайлович к народу и ужас охватил Москву...» 

Так писав про розгром московського війська патріарх російської історичної науки Сергій Соловйов, якого важко запідозрити в русофобії.

На цьому, напевне, закінчимо. Кому цікаво як відбувалася сама битва, кому цікаво дізнатися про ті часи – вони можуть взяти до рук книжку, яких вийшло вдосталь. А цю статтю було написано власне для того, аби показати читачам: не всяку книжку варто читати. Особливо, якщо її видано в Росії.

Бо там останнім часом чомусь самі бабуліни…

З повагою,

ПАВЛО  ПРАВИЙ