Про "луччих мужів", або чому Путіну ніколи не підняти Майдан

Як там сказала одна політична покритка? «Майдан вирує»?

Найцікавіше те, що ані Вана, ані її друзі типу Віті Медведчука, ані головний їхній пахан в Кремлі, так нічого і не зрозуміли. І не зрозуміють.

ПАВЛО  ПРАВИЙ

Вони щиро вірять у те, що Майдан можна створити на замовлення, в будь-який момент: головне - підігнати кілька десятків проплачених провокаторів, а там і народ підтягнеться. Як це було у 2013. Вони не розуміють, що штучний Майдан, яким вони намагалися загнати Януковича, котрий зірвався з ланцюга, назад у московську стійло у 2013 році вмер за три дні, а замість нього постав той, що вони не планували і не контролювали.

Вони щиро вірять, що у 2013 році просто «щось десь пішло не так», але наступного разу піде «так»; що просто треба більше грошей, більше брехні, більше «тролів» у соцмеражах, більше популізму, більше провокацій.

Вони щиро вірять в те, що за українськими Майданами стоїть Держдеп і ЦРУ, тому і ставляться до Майдану відповідно: якщо американцям вдалося, чому не вдасться нам? Вони щиро не розуміють, що і для американців, і для поляків, і для китайців феномен українського Майдану такий само незрозумілий і що зараз цілі дослідницькі інститути «там» намагаються цей феномен розкрити. Безуспішно…

Чи не здається вам, що це дежа вю? Що подібну картинку

ми вже бачили два роки тому в Луганську? Це Майдан?

Вони не розуміють, що й для самих українців феномен Майдану багато в чому загадка. Я ось пишу ці рядки, добре усвідомлюючи, що й для мене це загадка. Я можу лише висловити своє, суб’єктивне судження – не більше.

Кремлівські політологи, політтехнологи, розвідники, аналітики шукають не там. Вони намагаються знайти де в Майдану «кнопка». Де той рубильник, який його вмикає і вимикає. Але чи існує рубильник, який вмикає і вимикає схід сонця? Чи є кнопка, яка вимикає силу трави, що рве асфальт у своєму нестримному прагненні до волі?

Шукати вимикач Майдану – це все одно, що шукати рубильник, який вмикав мужність і звитягу братчиків-запорожців, які, сидячи на турецьких палях, реготали й співали брутальні пісні про султана та його жінок; які сміялися в обличчя ляхам, котрі здирали з них жим шкіру.

Невже хтось думає, що існує "кнопка", яка вмикає оце?

Вони там, у Москві, і їхні лакизи тут, в Україні, не зрозуміли й не зрозуміють, що Майдан - це сакральна сила українського народу, сила, яка спить до часу в генах, у крові; спить з часів набату вічових дзвонів давньої Русі і розбудити цю силу може лише Вишній. А Вишній ніколи не буде на боці темних душ Путіна, Медведчука, Іванова, Захарченко, Тимошенко, Суркова, Коханівського, Плотницького.

Вони все ще шукають рецепту як перемогти Майдан – «вчасно дати в пику» - за рецептом Павловського, купити – за рецептом Путіна, очолити й повести за собою, за рецептом Тимошенко. І дивуються, коли в них нічого не виходить.

Якщо українці самі до кінця не усвідомлюють природу Майдану, звідки це розуміння може осяйнути мудру голову Путіна або Суркова? Як може зрозуміти українців Юлія Володимирівна, котра отримала українське прізвище лише після весілля? Як може щось зрозуміти особа, яка ніде, ані словом не згадала про свого діда? Яка не написала про нього в книжках про себе і у своїй автобіографії? Як може зрозуміти народний рух людина, яка стидається одного з найкращих представників народу, чия кров тече в її жилах? Абрам Кельманович Капітельман загинув смертю хоробрих під Кенігсбергом в бою з нацистами, але пишатися ним Юля Володимирівна чомусь не поспішає. То як вона може розібратися що є духом народу українського?

Віктор Медведчук – син колаборанта. Син зрадника, зрадника не держави, а – свого народу, людини, яка відправляла таких як і він українців у гітлерівське рабство, яка все життя був на тому боці, де тепліше. І сам Віктор Володимирович завжди був на тому боці, де затишніше. Це не українці – це покручі. Де вже їм розуміти душу народу, якого вони добровільно зреклися.

Тому вони шукали, шукають і шукатимуть отой «важіль», отой «рубильник», оту «кнопку». Міряючи усіх на свій штиб, вони ніколи не повірять, що можна місяцями мерзнути на майдані не за гроші. Що можна йти беззбройними під кулі не за папірці з портретами мертвих американських президентів, а за такі, з їхньої точки зору, «химери», як воля, як честь, як гідність, як побратимство.

Головне – вони й виконавців підбирають таких, як самі: за гроші, за «халявні» бутерброди та чай. Використовують вони й дурних романтичних патріотів, але пильно стежать, аби їх не було надто багато. Чому? Тому, що вони їх БОЯТЬСЯ.

Вночі на "революійному майдані" перебувало аж 50 осіб.

Вдивіться у вираз їхніх обличь. Хіба на Майдані в людей були такі 

обличчя? От в чому різниця між Майданом та "майданом"...

Через те, усі ті «революційні рухи», що їх створюватимуть промосковські ляльководи, завжди очолюватимуть «свої», особливо перевірені й замазані спільними «ґешефтами», а відтак контрольовані умовні «кармазіни». Такі на Майдан не здатні. Такі здатні на розгромити офіс банку (який і без того наступного тижня мав зачинитися) і на «стирити» гроші, поки ще є змога.

Майдан, справжній Майдан, як і народне віче давньої Русі не має лідерів. Їх не можу бути – лідерів на віче і на Майдані. Віче збирали «луччі мужі». «Луччі» не тому що багатші, нахабніші, пробивніші й горлянки в яких броньовані. «Луччі» – тому що користуються у суспільстві повагою. Через особисту хоробрість, людяність, працьовитість, успішність. Через те, що вони здатні загинути за громаду, здатні на ЧИН. Які не використовують Віче у своїх шкурних інтересах.

В нього дісно всьо о.к.

Майдан конвертовано в те, що треба. Але побачите трохи зголом:

Вишній нікому нічого не дарує, а особливо - "конвертації"...

Рушійною силою Майдану є також «луччі мужі». Які не використовують Майдаан, аби робити собі політичну кар’єру, або задля набивання кишень грошима. Перемагає Майдан – вони розходяться у своїх справах – сіяти хліб, вчити дітей, писати книжки, варити сталь. До наступного Майдану, якщо треба буде. «Луччі мужі» останнього Майдану пішли «волонтерити» і воювати; пішли сіяти хліб, вчити дітей, писати книжки і варити сталь. А те, що сплило у піні… То не «луччі мужі». Тому Майдан їх викинув, відторгнув – усіх тих соболєвих, парасюків, кобів, семенченків, коханівських, стемпицьких. Або ти належиш до «луччих мужів» і їздиш на метрі, як козак Гаврилюк, або ти «віджимаєш» собі машину з гаража Януковича, крадеш «золотий батон» і тоді Майдан викидає тебе до компанії Медведчука, Тимошенко, Путіна, Герман.

Або ти їздиш у метрі і тоді ти "луччій муж", або ти стаєш власником Toyota Land Cruiser 200  вартістю 1,5 мільйона гривень...

Ось усього цього особи, що намагаються штучно створити Майдан, і не розуміють. Та якби й розуміли – все одне нічого вдіяти вони не можуть. Бо для того, аби зібрати справжній Майдан, справжнє вільне Віче, для того потрібно бути «луччими мужами». Може, не такими хитрими, розумними, освіченими, але скромними й мудрими – як сам народ. Козаком Гаврилюком, який, напевне, «не дотягує» до депутата, але точно дотягує до «луччих мужів».

Тому що, Майдан не вміщається в гаманці, Майдан не для кар’єри і збагачення. Майдан може бути лише в серці, коли ти можеш не бути на Майдані фізично, але душею – там.

Тому козака Гаврилюка на тому шабаші не було.

І не буде.

P.S. Хотите получить книгу с автографом автора?

Научно-популярная книга для широкого круга читателей, 120 стр.

В этом историко-публицистическом расследовании речь о том, кому и зачем понадобилось сочинять миф о крещении Руси в 988 году; о том, кому и зачем выгодно превращать одно из самых экономически и культурно развитых государств того времени в дикую языческую страну, торговавшую мехами да рабами. О том, кем и за что был убит Великий князь Киевский Владимир...

Отрывок из будущей книги здесь: http://pavlopraviy.blogspot.com/2016/01/blog-post_8.html

Цена - 200 грн.

Если есть возможность помочь более крупной суммой - будем благодарны

Карта «Приватбанка»: 5168 7572 6880 5431

              

Карта «Ощадбанка»: 5167 4900 2420 6717              

Получатель – Павло Бондаренко

Контакты: urtab@mail.ua

https://www.facebook.com/urtab

С уважением, Павло Паравый, автор; Сергей Пантюк, издатель.