"Подарунок" Хрущова

Про те, що Крим Україні подарував Хрущов, так би мовити «до ювілею», 400-річчя «возз’єднання» України з Росією – міф старий, але живучий. Про це не говорить хіба що лінивий. 

Типова публікація в російських ЗМІ:

«О своем решении первый секретарь сообщил товарищам по партии как бы между прочим, в перерыве одного из заседаний президиума ЦК, по дороге на обед. «Да, товарищи, тут есть мнение передать Крым Украине», - обронил он вскользь. Ни у кого не хватило смелости возмутиться. Желание первого лица правящей партии – закон» (http://www.pravda.ru/world/formerussr/ukraine/19-02-2009/302213-ukraine-0/).

Я навмисне навів цитату з далекого вже 2009 року, аби показати, що не лише після анексії півострова Москвою у 2014 році – цей міф блукає народними масами роками й десятиріччями. І всюди блищить, мов нагрітий на кримському баштані кавун, лисина товариша Хрущова. І чується: це він, лайдак, винен…

Насправді Хрущов, хоч і виступав за передачу Криму, одначе не він був головний в прийнятті рішень. Почнемо з того, що в 1954 році влада Микити Хрущова була далеко не такою великою, як це уявляють малоосвічені громадяни. Спрацьовує стереотип: раз генсек, то всі мають одностайно голосувати за будь-яку його забаганку.

Насправді після смерті Сталіна й знищення Лаврентія Берії, в країні було встановлено колективне правління. І Хрущов у той час був не головним. Повторюю: Хрущов не головним. Головним «на папері» тоді був голова Президії Верховної Ради СРСР К.Є. Ворошилов. А фактично, реально країною керував голова Ради міністрів Г.М. Малєнков. Микита Хрущов посідав у тодішній радянській ієрархії друге місце.

Як приймалося рішення про передачу Криму? Дуже просто. Головним ініціатором виступив Г.М. Малєнков. Голова в нього, як у керівника уряду боліла: що робити з Кримом?

На 1954 рік півострів був найбільш депресивним регіоном СРСР. На 9/10 Крим – це степ. В якому немає води. Без води були й приморські міста. Старі люди ще пам’ятають, як у Феодосію, Судак, інші міста питну воду возили танкерами. Після депортації кримських татар сільське господарство ніяк не могло піднятися з колін.

Заведення електрики, газу, води було можливе лише з території УРСР, так само, як залізничне та автомобільне сполучення. Тобто Крим не можна було розвивати, не зв’язавши його з господарським комплексом України. Тож уряд просто пропонував оптимізувати управління та розбудову півострову.

Не треба також забувати, що в СРСР практично не приділяли уваги адміністративним кордонам, адже «союз рівноправних республік» існував лише на папері – фактично то була одна держава.

Тож керуючись, перш за все прагматичними міркуваннями, радянська влада передала Крим УРСР, дотримавшись при цьому всіх необхідних юридичних процедур.

Ініціаторами виступили члени Президії ЦК КПРС: Хрущов, Ворошилов, Булганін, Малєнков, Каганович, Мікоян, Сабуров, Первухін. Цікаво, що головував на засіданні Президії 5 січня 1954 року, коли приймалася постанова, не Хрущов, а Г.М. Малєнков і це ще раз свідчить не лише про справжнього ініціатора цього кроку, але й про те, хто тоді «більше важив». Про це йдеться і в книзі «Історія Криму в запитаннях та відповіді», що вийшла 2015 року в Інституті Істрії України:

«Лише з липня 1957 р., тобто після поразки так званої антипартійної групи, коли із президії ЦК було виведено п’ятьох противників першого секретаря і введено вісім його прибічників, М. Хрущова можна вважати «вождем» у компартійно-радянському розумінні цього терміну».

Щоправда, не треба скидати з шальки терезів й ініціативи Хрущова – той так само вважав що Крим має бути українським.

Можна було б обмежитися  цією постановою - хто б заперечив? Але Президія Верховної Ради СРСР її прийняла лише після того, як відповідний документ було затверджено 5 лютого 1954 року Президією Верховної Ради РРФСР з формулюванням:

«Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР…» (http://sevkrimrus.narod.ru/texstes/vozvrat.htm#41).

Того ж дня прийнято постанову Ради міністрів РРСФР практично з тим самим формулюванням. Після цього (13 лютого) було прийнято постанову Президії Верховної Ради УРСР, яка погоджувалася (саме так!) прийняти пропозицію про передачу Кримської області:

«… передача Крыма Украинской ССР, учитывая общность их экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи, вполне целесообразна и является свидетельством безграничного доверия великого русского народа украинскому народу...» (там само).

Потім був лист Голові Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилову, підписаний головою Президії Верховної Ради УРСР і одночасно - Ради міністрів УРСР Д. Коротченко (15 лютого) із згодою «прийняти під свою руку» Крим.

Лише тоді вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРСФР до складу УРСР». Його опубліковано в газеті «Ведомости Верховного Совета СССР» від 9 березня 1954 року. Під нею підпис К.Є. Ворошилова Під постановою Кабінету міністрів СРСР – підпис Г.М. Малєнкова. А підпису Хрущова ніде немає.

Був і «подарунок до ювілею». Можновладці СРСР не могли не використати передачу Криму для пропаганди:

«Хрущов висунув ідею передачі Криму Україні й постарався обернути доцільну під економічним кутом акцію у підсолоджуючи пропагандистку упаковку: старша сестра передає молодшій частку себе» (Історія Криму у запитаннях та відповідях. - К., 2015).

Зверніть увагу на те, коли було опубліковано той указ: 9 березня – день народження Т.Г. Шевченка. Що це, як не пропаганда?

Те що саме економічні причини змусили Г.М. Малєнкова та інших дати «зелене світло» передачі Криму УРСР, доводить те, що зараз відбувається на півострові: електрики нема, сільське господарство практично знищене, заводи стоять, навіть виноград(!) минулого літа на базарах Криму був утричі дорожчий, ніж в Києві.

Отут Хрущов вже не винен…

ПАВЛО  ПРАВИЙ

для газети "Поліські новини"