Зайшов до магазина. Зіткнувся з продавчинею років 55, яка
почала розповідати, який порядок був в СРСР і як було усе гарно, і про ковбасу
по 2.10, звичайно. Вони завжди – оті «совки» не про будь-яку іншу, а саме про
«Докторську» згадують.
Скільки вас іще, чоловіків і жінок від 45 і вище, які
хочуть повернути «совок». Сотні тисяч? Мільйони? І усі проклинають Горбачова,
котрий «розвалив Союз»…
Так от, шановні. Маю для вас неприємну новину. Ніхто той
Союз не валив. Аби не лізти у хащі політекономії, розповім вам на приклад
одного радгоспу-мільйонера, у котрому протягом 25 років працював мій батько,
пройшовши шлях від тракториста до головного інженера; в якому я зростав, знаючи
усіх дядьків, що керували тракторами та комбайнами, усіх начальників і в якому
довелося навіть трохи офіційно працювати перед армією. Літер буде багацько, але
потерпіть. Намагався писати легко й зрозуміло.
Радгоспу «Микитівський» дуже пощастило: радянська влада
запланувала, що він має вирощувати овочі та виробляти молоко – дуже ходові на
той час штуки. Поряд – два величезні шахтарські міста: Дзержинськ – 96 тис.
мешканців та Горлівка – близько 300 тис. з відносно заможним населенням. Плюс
не шахтарські, але теж не з бідних Костянтинівка та Артемівськ, до
найвіддаленішого – 14 км., а до найближчого – рівно у 10 разів менше. Тож зі
збутом, а головне, вартістю доставки (як зараз кажуть – логістичними витратами)
проблем не було.
Плюс канал «Сіверський Донець-Донбас», що проходив через
радгоспні землі давав можливість утримувати понад тисячу гектарів зрошувальної
землі. Отож, умови для хазяйнування ідеальні.
І радгосп таки був мільйонером. Тобто річний чистий
прибуток його сягав мільйона рублів – колосальна маса грошей на той час.
Консервний цех, парники, сад, молочний цех, ремонтні майстерні, бокси для
техніки – не так, як у сусідньому колгоспі, де комбайни та автівки просто неба.
Зараз цього вже немає. На місці радгоспу – бур’яни у
людський зріст. І колишні трактористи зітхають: ех, яке господарство прос…ли.
От якби був СРСР…
Я теж колись зітхав. Поки був молодий і дурний. Потім якось
мої зітхання перейшли на інше.
Дивіться. Три с половиною тисячі гектарів землі. Три с
половиною тисячі корів. І лише один мільйон рублів прибутку? Чому так мало?! Усе
пізнається у порівнянні: 3,5 тисяч гектарів і три с половиною тисячі голів
великої рогатої худоби в США – це шалене багатство – там міряють на акри – це майже
8 тисяч. Маючи такі володіння, техаські ранчери їздять на «Бентлі». А у нас? А
у нас гордість – цілий мільйон прибутку. За ідеальних умов. У решти колгоспів
та радгоспів району – стабільні збитки («Берестовий» не рахуємо там особлива
ситуація – там понад 200 га. теплиць під склом, хто жив в СРСР знає, що таке
свіжий огірочок у грудні-січні). Чому так?
Для тих, хто жив тоді у великих містах Донбасу секрету
немає: гарні огірки та помідори на консервацію – мрія кожної господині і
страшний дефіцит. У чому ж справа? Якщо
дефіцит – піднімай ціну і заробляй не мільйон, а – три, п’ять, десять!
В СРСР овочі завжди були у деіциті. А вирощувати їх було
невигідно. Парадокс? Лише для радянської системи
А знаєте в чому фокус? Знаєте, чому за ідеальних умов і
чудової номенклатури проекції радгосп «Микитівський» не мав тих мільйонів? Усе
дуже просто: вирощування овочів було… практично нерентабельне.
Повторюю для тих, хто не зрозумів: вирощування огірків,
капусти, помідорів, моркви, яких був дефіцит і за якими ганялися господині,
купуючи на базарах утричі дорожче від державних цін, було збитковим і
покривалося за рахунок прибутків від тваринництва – продажу державі молока та
м’яса. Плюс виручала пряма продаж «з машин» за державними цінами, але все ж не
закупівельними.
А ще корупційна складова. Коли вам кажуть, що в СРСР не
було корупції – не вірте. Була, ще й яка. На різних рівнях – різна. На рівні
нашого радгоспу – то було «діставання» дефіцитних запчастин для техніки. А
оскільки господарство було високотехнологічним, то запчастин та механізмів
треба було багато.
Гарно було сусідньому колгоспу «ХХ Партз’їзду» - вони
вирощували виключно зернові. Тож хоч і бідні та збиткові, - але інженерам та
механікам менше головного болю, бо машинний парк простенький, а у нас… Ви
коли-небудь бачили яки насос стоїть на насосній станції, яка наповнює водою
накопичувальні басейни зрошувальної системи? А тваринницькі ферми з їхніми
вакуум-насосами, автопоїлками, лініями з видалення гною тощо? А консервний цех?
Скільки разів бачив, як батько відправляється «у район»,
тобто до «Райсільгосптехніки» аби «вибити» запчастини. Як вантажить радгоспну
машину ящиками з відбірними огірками, баклажанами, болгарським перцем.
Обов’язково і 5-10 кіло яловичини віз…
А ще раз на рік – техогляд усіх машин та тракторів у ДАЇ.
Знєте, як він відбувався? Він проходив у мого батька в кабінеті, просто у
ремонтних майстернях. Заради цього проводилася їхня дострокова «зачистка» від
механізаторів, їх розганяли по домам, аби не заважали «процесу». Приїздив
особисто заступник начальника районного ДАЇ. В кабінеті вже було накрито стіл –
дівчата з радгоспної їдальні постаралися приготувати гарну «закусь». І поки
даїшник разом з батьком «оглядали техніку», водій майора тягав до «бобика»
ящики з яблуками, баклажанами, м’ясом, відбірними – один в один огірочками. Не
лише заступнику, але й начальнику ДАЇ.
А у райком партії директор радгоспу возив «подарунки»
особисто…
Усе це також у витрати закладається, але віддається
сторицею, коли у самому розпалі жнив на комбайнах летять ножі на жатках, а це –
страшний дефіцит, яким завідує директор «Сільгосптехніки». Або коли на
засіданні райкому партії розподіляються найвигідніші держзамовлення: велика
різниця – відправляти капусту вагонами на овочеві бази Бердичева чи фурами – на
Москву.
Але найбільший капітал радгоспу «Микитівський» то були не
землі і не зрошувальна система, і навіть не прихильність райкомівського начальства.
Найбільший капітал складали 2 нічим не примітні пенсіонери, дід та баба, що
жили на Рижковому хуторі.
О, то був унікальний хутір. Туди прокладено асфальтову
дорогу і щогодини на кінцеву приходить автобус. Там поруч гарний магазин.
Пошукайте по району та навіть цілій області кращого – не знайдете!
А увесь секрет в тому, що на тому хуторі жили батьки самого
Миколи Івановича Рижкова! Ото справжнє золото! Куди там тій нафті, якщо б
навіть її знайшли на землях «Микитівського»!
З 1979 року Микола Іванович – перший заступник Держплану
СРСР. Чи треба пояснювати, що може зробити всемогутній керівник Держплану для
рідного радгоспу? А у 1982 році Микола Іванович став секретарем ЦК КПРС з
економіки. А у 1985 році став головою ради міністрів СРСР!
Тому радгоспу «Микитівський» - найновішу техніку. Тому «Микитівському»
- один з перших комбайнів «Дон-1500», що вийшов з конвеєрів «Ростсільгоспмашу».
Тому «Микитівському» - замовлення на постачання продукції просто у Москву. У
1982 році директору нашого радгоспу Рада міністрів СРСР виділила страшний
дефіцит – автомобіль ГАЗ-3102 «Волга», які тільки-но почали випускати. Її з
Києва навіть не своїм ходом пригнали – привезли на трейлері.
І от за таких умов – лише мільйон. Утричі менше, ніж дає
така само за площею ферма або ранчо у США. І навіть наявність Рижкова не
звільняє від того, аби «підмазувати» тих, від кого залежить постачання
запчастин та інших потрібних речей на районному рівні.
Головна причина усього цього – у системі радянської
економіки.
Микола Іванович Рижков і Михайло Сергійович Горбачов.
Вони дійсно розвалили СРСР, але не так, як це собі дехто
уявляє. А разом з ним валили СРСР Хрущов і Булганін,
Тіхонов і Косигін, Сталін і Маленков. Він вже
народився нежиттєздантним...
В буржуїнському суспільстві з його культом чистогану
простіше – там ринок диктує ціну й існує баланс між собівартістю, тобто
затратами на виробництво і ціною. Якщо в тебе витрати більші за ринкову ціну –
вилітаєш у трубу. Якщо зміг втримати баланс, а то й покращити в бук зменшення
витрат – ти «в золотих».
Але на батьківщині пролетаріату, що переміг – усе не так.
Тут держава встановлює ціни, які ти перевищувати не маєш права. У нас – планова
економіка і загальна зайнятість. Тому ми – жебраки.
Пояснюю на конкретному прикладі. У буржуїнському світі чистогану
власник ферми, яка вирощує картоплю, або мокву, зацікавлений у зниженні
собівартості продукції. Тому власник ферми шукає шляхів оптимізації
виробництва. Він купує, наприклад, чудо-комбайн, який бараболю або моркву
викопує, вибирає, обриває билку, очищує від ґрунту і вантажить у контейнери. Тим самим лише одна людина, яке керує цим комбайном, збирає врожай на 200
гектарах поля за два-три дні. Більше людей фермеру не потрібно, він їх і не
має, відтак не платить їм зарплатню.
Комбайн із збирання моркви та буряку данської компанії
ASA-LIFT замінює працю 50 людей
А це елементрне нвсне обладнання для збирання часнику
викопує, обрізає билку і вкладає у мішки. Працює
замість 100 людей.
Але в СРСР – загальна зайнятість. Якщо радгосп «Микитівський»
купить такого комбайна, а ще кілька інших пристосувань для тваринництва та
садівництва, наприклад – доведеться із 160 працівників залишити 16. А решту
куди?
Отож в СРСР дуже пильно слідкували, щоб виробництво вряди
годи проходило модернізацію, але не дуже. Тому у нас, за наявності 30 тисяч
танків навіть на показ не було таких комбайнів із збирання картоплі, які має
будь-який іспанський фермер. У нас була картоплекопалка типу КТН-2В, яка
викопувала бараболю й залишала її на ґрунті. А два десятки сезонних найманих
працівниць вибирали її у відра, тягали до величезних дерев’яних контейнерів. Коли
контейнери наповнювалися, приїздили дядько Микола на МТЗ-80 з причепом і дядько
Степан на МТЗ-80 з навантажувачем. А поряд – тітка Свєта з калькулятором і
зошитом. Їй теж треба зарплату платити…
Механізаія по-радянськи. В іспанії один фермер викопує картоплю,
чистить і вантажить завдяки чудо-комбайну. В СРСР
змість того, аби кидати лопатами картопю у кузов,
шестеро людей кидають її на навантажувач. Який
коштує грошей...
Держава купує у радгоспу картоплю по 8 копійок за кіло,
аби продати населенню по 12. У ту картоплю вже вкладено труд десятків людей,
добрива, гербіциди, витрачено кошти на полив. А тут ще треба оплатити труд
жінки, яка збирає ту картоплю вручну. Якщо платити їй навіть 2 копійки за кіло –
скільки їй треба назбирати бараболі, аби заробити хоча б три рублі?
Тому оплата праці цих жінок – дуже низька. Відповідно,
ніхто не бажає найматися. Їх треба якось заманити. Як? Правильно: дозволити
красти. Кожна наприкінці робочого дня везе із собою відро картоплі. Так само –
і на збиранні огірків, і томатів, і перцю, і баклажанів.
Але чому б не підвищити розцінки? А тому що треба буде
підвищувати ціну на продукти для містян. А середній радянський інженер отримує
110 рублів. На картоплю по 12 копійок та хліб о 16-20 вистачає, а от якщо
бараболя коштуватиме 50, а хліб 80, він протягне ноги. Тому найсправедливіша
радянська влада тримає низькі ціни на харчі. Хоча би на харчі. А збитки
колгоспам списує. Щороку – мільярди.
Ви спитаєте, чому б не підвищити зарплати і не лише
інженерам? А тому що грошей немає. Усі гроші йдуть на озброєння. На
Військово-промисловий комплекс. Там – справжні заробітки, між іншим: у тих, хто
будує танки, плавить метал, видобуває вугілля…
Проте це ми вже полізли у високу політику. Звичайно, саме
там одна з найважливіших причин розвалу радянської економіки, але я обіцяв лише
про рівень радгоспу розповідати.
І ось вам картина маслом: початок листопада. Як завжди
раптово, вдарив мороз. Та ще й з дощем. А у полі – цілих 2 гектари моркви. Її
треба зібрати, бо Рижков далеко, а КГБ – ось воно, могли товариша директора і у
шкідництві звинуватити. Економіка у нас планова, тож ніхто не дасть залишити
такий цінний харчовий продукт у скутій кригою землі. А «стуконути» куди слід
завжди охочий знайдеться. А економіка у нас планова не лише у сільському господарстві,
але й у КГБ – їм також план виконувати треба.
Отож виганяють на те поле жіночок-бухгалтерів, комірниць,
електриків, доярок, нормувальників та інший подібний люд. Трактор вже не
картоплекопалкою – звичайним плугом виорює величезні брили, в яких, наче золоті
самородки у базальті, закуто морквини. І сидять десятки людей, хто молотком,
хто сокирою вибивають-виколупують ті морквини, наскрізь промерзлі. Автор тих
рядків теж махав молотком. То була осінь 1988 року і до призову в лави
Радянської Армії йому залишалося 10 днів…
Моркву, до речі, одразу відвозили на тваринницькі ферми й
згодовували коровам, бо як харчовий продукт вона нікуди не годилася. Уявіть
собі у які кошти обійшлися державі (а радгосп – це державне підприємство) оті
два гектари нікому не потрібної моркви…
Радгосп наш був мільйонером. Незважаючи ні на що. Що у
нормальному суспільстві робить власник ферми, який має мільйон прибутку?
Правильно: він прикуповує ще землиці. Він купує більш досконалу техніку – той таки
комбайн для збирання моркви.
В СРСР радгосп із зрозумілих причин не може купити землю.
Він і техніку не може купити. Бо з метою боротьби із безробіттям товариші
комуністи пильно стежать, аби чудо-агрегати, що змінюють півсотні робітників,
не вироблялися. Радгосп міг би купити більш нові трактори. Старим теж лише 3-4
роки, але оскільки вони державні, тобто нічиї – товариші механізатори устигли
їх добряче уграти.
Але у нас економіка планова. За планової економіки на
певну земельну площу «положено» мати певну кількість техніки і не більше. За
нормами. За тими само нормами трактор має відслужити не менш як 10 років. Поки
не вислужив – нового не отримаєте, хай навіть від нього залишилася сама іржава
рама на задньому дворі ремонтної майстерні.
Але мільйон на рахунку радгоспу є. Куди його використати?
Не хвилюйтеся, у комуністів усе передбачено. Он є завод, який виробляє
обладнання для цехів з виробництва комбікормів. Йому теж треба план виконувати.
Й щороку більший. А цех – така штука – його монтують на десятки років. От
Держплан і шукає кому має завод той цех продати.
Продавати колгоспу «ім. ХХ партз’їзду» немає сенсу – він і
так «мільйонер навпаки», тобто щороку мільйон державі винен. Він просто немає
коштів. Тож, товаришу Ємельяненко, приймайте обладнання на баланс і починайте
будувати цех. Він якраз у мільйон і вийде.
Директор викликає мого батька й питає: ну що, Петровичу, займайся.
Петрович заперечує: нам цех цей потрібен, як сіркові блохи. Але суперечка
триває недовго: усі розуміють. Що «нагорі» усе вирішено. Та дикторові у
принципі й пофіг. Був би радгосп не радгоспом, а його власністю – він би послав
пропозицію побудувати цех з виробництва трав’яного борошна куди подалі. А так… Гроші
державні. Держава наказала витратити сюди, сюди й он туди – він витратить. В
чому проблема?
У результаті змонтовано здоровезний цех, котрий… ні дня
не працював. Чому? Тому що сировини для його роботи (еспарцету, клеверу, люцерни)
не назбирається у господарствах цілого району – цех надто потужний. Тому
Петрович і був проти. Сировини немає і в рідному радгоспі, бо якщо усю кормові
трави пустити на переробку, не залишиться з чого робити сіно і сінаж, і силос.
Головне – трава росте влітку, коли треба годувати свіжою зеленню худобу…
А ще під таку кількість трав’яного борошна не передбачено
сховищ. Якби голові колгоспу «ім. ХХ партз’їзду» раптово стало зле й він
вирішив переробити частину свого убогого врожаю еспарцету у нашому цеху – так у
нього теж немає де зберігати продукцію – трав’яне борошно вимагає доволі
специфічних сховищ.
Ну а запускати цех на годину, аби переробити 1-2 машини
трави «на сьогодні» це все одно, що топити грубу асигнаціями.
До речі, приблизно з такої сам причини не запрацював і
міні-завод з виробництва цегли, що його купив у держави наш радгосп. Його
навіть не монтували – так і іржавів неба, аж поки вже після розвалу СРСР його
не здали на металобрухт.
Отож, висновки…
А висновки пропоную вам робити самим. На підставі цього
оповідання. Воно, звичайно, дуже поверхнево описує усі «переваги» радянської
економіки. Але особисто для мене цілком очевидно, через що СРСР сконав у віці
немовляти. Бо 69 років для держави – це дійсно вік немовляти. США на момент
розпаду СРСР мали 215 років і вважалися «молодою» державою.
І коли мені розповідають про те, що СРСР розвалив
Горбачов (або світовий імперіалізм на чолі з США) я завжди згадую себе, з
молотком у руках посеред мерзлого морквяного поля…
ПАВЛО ПРАВИЙ
ПАВЛО ПРАВИЙ
Комментариев нет:
Отправить комментарий