КАРТОННІ ГЕРОЇ

Що ви знали про Олексія (вірніше – Андрія) Стаханова, крім того, що він встановив якийсь там рекорд? А тип цей був дуже цікавий. І зовсім не своїми трудовими подвигами липовими.

«Життя та смерть Олексія Стаханова» - одна з глав нової книги Павла Правого (Бондаренко) «Картонні герої»

Уривок про Стаханова (в народі – Стаканова) – трохи нижче, а поки оголошення.

Вартість – 90 грн.

Також уже традиційно за бажанням можете пожертвувати посильну суму на те, аби ми мали можливість подарувати книжки бібліотекам, військовим частинам, школам тощо.

Картка Привату 5168 7572 6880 5431

Отримувач коштів – Павло Бондаренко

УВАГА, ВАЖЛИВО! Не забудьте скинути свої контакти та номер відділення Нової пошти на мою НОВУ електронну адресу: urtab@ukr.net

 «Життя та смерть Олексія Стаханова» (уривок)

… Кудись у момент зник хлопчина у личачках, котрий менш ніж десять років тому прийшов з глухого російського села на Донбас шукати кращої долі. Кудись подівся і відчайдух-шахтар, любитель випити і побитися, поспівати пісень під баян а потім – ще випити з такими ж як він роботягами та поганятися за дівками. Стаханов стрімко й незворотно перетворювався на «новітнього совєтікуса», якому все дозволено і який, через мізерний кругозір та цілковиту відсутність освіти (три класи початкової школи у селі на рахуємо) не мав жодної гадки, як використовувати своє нове становище інакше, окрім як пити та гуляти. Відчайдушність переросла в пихатість та хамство, а давня схильність до напівкримінального, «блатного» життя штовхала на нові сумнівні «подвиги», можливість до яких значно зросла.

Яскравою ілюстрацією морального перетворення Стаханова стала історія з його другим шлюбом:

«Батько побачив маму в одній з шкіл, куди його запросили виступити, – розповідає Віолета Олексіївна. – Мама співала в хорі. Вона виглядала старше за свої 14 років і відразу сподобалася батькові. Про заміжжя і не подумувала, але їй просто не залишили вибору. Для того, щоб видати маму заміж, їй приписали два роки» [124].

Нормально?! За законом Стаханова мали судити за розбещення неповнолітньої (ст. 152 КК РСФСР в редакції 1926 року – до 5 років таборів); за насильство, за незаконне позбавлення волі (ст. 147 – до 2 років),  або ще за бозна якими визначеннями.  Але ж це – Стаханов! Хочу – і все тут. Тому оцю дівчинку – до мене в спальню!

Апологетів радянської комуністичної системи, котрі розповідають про «справедливість» та «рівність», треба тестувати на цьому прикладі: ви – батьки, вам повідомляють, що ви маєте віддати власну дитину заїжджій знаменитості, бо знаменитість так хоче. Полюбила, знаєте… Ваші дії?

Щоправда, оповідають, буцімто про придбання (інакше і не скажеш) дівчинки Стаханов домовився з її рідним батьком. Олексій Григорович начебто сидів в залі (цілком випадково, звісно) поруч якраз з батьком Галини Бондаренко. Ну і, поки та співала на сцені, «зговорилися»…

Можемо помилятися, але це – брехня. Це так розповідають, аби хоч якось відбілити типа, котрого увесь час тягло на молоденьких (згадаймо Антоніну) дівчаток. Бо важко уявити, як батько Галини сам-один бігав до НКВС умовляти чиновників додати доньці два роки і видати паспорт. Як матір дівчинки, почувши новину, радісно кинулася на шию підприємливому чоловікові, котрий так вдало прилаштував доньку…

Це ще добре, що Олексій Григорович не викинув дівчинку на вулицю за тиждень-два після того, як натішився, а офіційно (нарешті офіційно) оформив шлюб. Тут, певне, Галині треба було дякувати рідній партії та її безвідмовній зброї – «органам», які пильно стежили за всенародним улюбленцем і не давали тому вже зовсім зіскочити з рейок, по-шахтному – «забуритися».

Та от, чи пощастило насправді дівчині? Може, якби Стаханов після кількох сповнених пристрасті ночей повернув її батькам, було б краще? У чотирнадцять років стати заміжньою жінкою, мачухою дітей двох і чотирьох років (а потім в 17 років народити власну першу дитину); за перманентно п’яним чоловіком – радощів мало. Тим більше, знаючи шалений норов Стаханова; тим більше, що Андрій (вибачте, – вже Олексій) відзначався просто патологічними ревнощами – він міг запросто затопити дружині у обличчя своїм важезним кулачиськом лише через те, що на вулиці на неї озирнувся сторонній чоловік. Не вірите?

«…любов ця була якоюсь садистською: батько міг ударити маму тільки тому, що на неї хтось захоплено подивився. І якби вона раптом закрутила роман на стороні, він би просто убив її» [124].

Це слова рідної доньки героя. На цьому тлі запитання, чи кохала свого «судженого» Галина видається риторичним…

У 1937 році родина Стаханових переїжджає до Москви уже на постійне місце проживання. Олексія Григоровича направляють на навчання до Промислової академії, аби хоч трохи підняти його освітній рівень, а потім працевлаштовують до Наркомату.

Стаханови мешкали в урядовому будинку, в шикарній квартирі з прислугою та охороною. Мрію дитинства, коня, було зовсім забуто, бо тепер в розпорядженні Стаханових постійно перебували дві новітні сяючі службові автомашини з водіями. Під капотами в них було по 50 конячок замість однієї, про яку колись мріяв Андрій Стаханов. До речі, автомобілів М-1 (в народі – «емка») з 1936 по 1942 рік було випущено усього лише 62.888 штук. А у 1937 році їх навіть у Москві були декілька.

 Словом, життя налагоджувалося і про сатинові сорочки, кирзові чоботи, картоплю в мундирах та самогон під діжковий оселедець Стаханов вже не згадував навіть з похмілля. Хіба що про огірковий розсіл.

Варто сказати, що навчання не пішло Олексію на користь. У аудиторіях його не бачили – все більше по рестораціях, в компанії дітей партійних бонз і дорогих «артисток», але – без дружини.

Майже неписьмений, Олексій Григорович почав претендувати на «інтелігентність»: просте життя тепер – не для нього. Не має передовик виробництва жити так, як живуть мільйони його співвітчизників. Не по людськи це.

Ось лише маленька деталь. Дрібничка. Коли Стаханов був простим шахтарем, він і дітей своїх назвав просто – Клавдія та Віктор. А от пізніших дітей, уже від Галини, було названо з претензією: Віолетта, Емма та Алла. Ще десять років тому Стаханов, певне, навіть не підозрював, що такі імена взагалі існують. Щоправда, був ще Володимир (який, так само, як і Емма, помер у віці немовляти – чи не страшна данина горілці?), але він, напевне, за тодішньою політичною модою – названий на честь Лєніна.

Однак «претензії» реальних освіти і культури не додають. Поведінка і розмови Олексія Григоровича просто вражали оточуючих своїми брутальністю та примітивізмом, особливо тих, хто бачив його уперше.

Врешті-решт, дійшло до того, що сам Сталін, котрий спочатку дуже прихильно ставився до Стаханова, не витримав і віддав розпорядження, аби простежили, щоб герой менше пив і більше читав. Розповідають, що вождь начебто особисто склав список художньої літератури, яку мав опанувати герой-передовик. А то сором перед іноземцями – пролетар розповідає, що робітники у країні рад живуть наче у раю, що «імперіалістичні країни» мають учитися в СРСР, а назви жодної з тих країн не знає. І що у світі існують інші міста, окрім Москви, Ворошиловграда та Кадіївки – теж.

Але, як кажуть, не про коня овес – сторінками книжок Стаханов пробирався, наче прохідник заваленим штреком. Бувало, прочитає по складах кілька речень з Горького, плюне, закриє книжку і – на кухню, за «гіркою». Врешті решт товариші, які відповідали за освіту героя, зітхнули, плюнули і махнули рукою.

Знамениті п’яні дебоші Стаханова стали вже легендою. Він міг запросто з пістолетом в руці (особистий подарунок Сталіна) вигнати з ресторану усіх відвідувачів, аби погуляти, самому або з друзями. Сталін втомився від майже щоденних доповідей про бійки і скандали, почав потроху холонути до «рекордсмена» і вже на важливі заходи не запрошував. Хоче пити – нехай собі п’є, аби не у присутності закордонних гостей.

Лише одного разу вождь не витримав – коли йому розповіли, що під час чергової пиятики, Стаханов матюками крив рідну партію та уряд; потім розколошматив дзеркальну вітрину «Метрополя»; потім зірвав і викинув у кущі орден Лєніна; потім влаштував автомобільну аварію, «і на развалінах часовні…»

А коли наступного ранку прокинувся з перепою, виявилося, що він ще десь і партквиток чи то загубив, чи то теж викинув. І тоді пролунало єдине, але грізне попередження з кабінету на другому поверсі Сенатського палацу: якщо товариш Стаханов не перегляне своє ставлення до життя, зроблять так, аби він отримав менш знамените прізвище.

 Хто знає, чим би закінчилися подвиги «всесоюзного маяка», чи не запроторив би Сталін (не зважаючи на те, що його син Василь і був товаришем Стаханова у вештаннях кабаками та борделями) разом із родиною товариша Стаханова з елітної квартири кудись у Туруханський край, надавши в руки замість відбійного молотка сокиру, а на плечі замість закордонного костюма – ватяник, але тут почалася війна.