"ХАЛДЕЇ": те, чого ви не знали про хор Верьовки

Ну, що ж. Очевидно, настав час розповісти правду про цей «творчий колектив». Бачить Вишній – тема «смачна», проте не хотів її чіпати в силу того, що він до цього моменту гарно чи погано, але якось на Україну працював. Але оскільки «народні майстри» самі переступили межу, полізши у політику, причому найбруднішим чином…

Коли почалося «визволення» України від нацистських загарбників загарбниками московськими, перед товаришами в Кремлі постала проблема боротьби з потужним національно-визвольним рухом.

Було розроблено цілий комплекс заходів – військового, оперативного та ідеологічного характеру. Серед останніх – позиціонування більшовиків як патріотів України. Звертайте увагу на дату, шановні читачі.

10 жовтня 1943 року для нагородження солдат, сержантів та офіцерів було впроваджено орден Богдана Хмельницького трьох ступенів – єдину «національну» нагороду в радянській армії. Причому за старшинством її поставили якраз між двома подібними російськими – Кутузова та Невського.

16 жовтня 1943 року Воронезький, Степовий та Південно-Західний фронти наказом Ставки Верховного головнокомандування було перейменовано відповідно у 1-й, 2-й та 3-й Українські фронти. На посади командуючи арміями, що діяли в Україні, призначалися генерали – українці за національністю або з українськими прізвищами .

Але ще раніше – 11 вересня 1943 року, у самий розпал т. з. «Битви за Дніпро» у Харкові було засновано Український державний народний хор. Керувати ним з евакуації (м. Уфа) викликали викладача Київської консерваторії Григорія Верьовку та його дружину Елеонору Скрипчинську.

Уже те, що обидва щасливо уникнули репресій 30-х років свідчить, що до діячів «Розстріляного відродження» вони – м’яко кажучи – не належали, скоріше навпаки. Так само, до речі, як і керівник оркестрової групи Іван Антоновський, який до війни грав на цимбалах в Об’єднаній капелі бандуристів, яка успішно гастролювала по «возз’єднаних» територіях Західної України, агітуючи за радянську владу.

Після закінчення війни хор під керівництвом Григорія Верьовки чимало поїздив по країнах «радянського табору», наочно показуючи, як нестримно й буйно, мов черемшина, квітне українська культура під мудрим керівництвом тов. Сталіна і ЦК ВКП(б), щоб не сміли різни «бандерівці» зводити наклепи про національне пригнічення та імперську сутність більшовизму.

До речі, Скрипчинська стала членом партії 1945 року, а сам Верьовка – 1946.

Хор був важливим інструментом радянської пропаганди. Наприклад, виставка ЕКСПО-67 в Монреалі. НА концерт зібралося понад 30 тисяч глядачів, переважно з української діаспори. Як згадує один з учасників подій:

«... це був момент істини, зворушливий момент єднання українців-емігрантів з земляками, які зі сльозами підхоплювали рідні мелодії, серцево обіймаючи наших виконавців».

Годі казати, що це сприяло неабиякому підвищенню іміджу СРСР. До того ж серед розчулених діаспорян так зручно агентам радянських спецслужб шурувати, вербуючи агентів...

Верьовка міг би працювати виключно в українському фольклорі. Проте аби бути улюбленцем влади, він запопадливо створював потворні пісні: «Клятва», «Шахтарочка», «Дівчата з Донбасу», гімн системі ГУЛАГу «Волго-Дон»; обробив росіські комуністичні пісні «Кроманьйолу» та інші і навіть написав цілу кантату на слова Тичини «Ми ковалі своєї долі».

Такий от фольклорист з партійним квитком і кадебешним душком.

З того моменту хор стає візитівкою радянської України. Його застосовують в усіх офіційних заходах. Він виступає по усій Європі. Звісно – в колективі співають, танцюють та б’ють у цимбали лише сторазово перевірені КДБ люди. Та й «стукачів» - як це водиться чимало…

За великим рахунком, і це факт – хор Вірьовки в часи СРСР, так само, як і ансамбль Вірського, був одним з інструментів перетворення української культури на «шароварщину».

За цю «творчу діяльність» Верьовка отримав чимало пряників. Орден «Знак Пошани» - стандартний для працівників радянського культурного Агітпропу і нацнижчий за старшинством орденок, який в народі називали «Веселые ребята». Але разом з тим, він отримав і орден Трудового Червоного Прапора, і вищу нагороду СРСР – орден Леніна. Це не рахуючи Сталінської премії, яку давали не кожному, Шевченківську премію та звання Народного артиста України.

Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки завжди обслуговував владу. Завжди був у конфлікті з творчими представниками живої української культури. Завжди мав славу «шароварного».

В часи незалежності нічого не змінилося. Він є ПРИДВОРНИМ.

Кого накажете – оспіваємо, який танок накажете – такий і станцюємо. Сьогодні гопака, а завтра – якщо треба – російський хоровод, єврейський Хава Нагіла або польську мазурку.
Причому, абсолютно без різниці, хто замовник. Замовив би умовний Порошенко пісеньку про умовну Тимошенко - да будь ласка, з радістю! Справа тільки в тому, що Порошенко людина порядна і йому навіть на гадку не спало ангажувати національний академічний колектив, на утримання якого держава 30 мільйонів цьогоріч витратила.

Тому абсолютно не дивно, що «творчий колектив» погодився на наполегливе прохання виступити на шоу «Кварталу». Як можна відмовити? Це – позиція придворних лизоблюдів. Те, що виступили з огидною пісенькою? Так нічого особистого – замовлення. Це для них просто норма. Знаєте, що таке «суботники» у повій? Це коли вони раз на тиждень безкоштовно «обслуговують» правоохоронців, від яких залежить їхня діяльність, а відтак і добробут, і воля.

Так що «творчий колектив» у 1947 році на «побажання» з Банкової співав про ударний труд зеків на будівництві Волго-Донського каналу, а зараз – на замовлення з тієї ж Банкової (а солістка «95 кварталу» Олена Кравець повідомила, що Зеленський досі особисто перевіряє сценарії) про те як горіла хата Гонтарєвої…

Ще є таке слово «халдей». Воно має багато значень. Колись в Росії халдеями називали ряжених блазнів, скоморохів, котрі на базарах та на вулицях на святки потішали народ, зазвичай, не соромлячись непристойних жартів. А на злодійському жаргоні «халдеями» кличуть офіціантів, барменів та взагалі інших представників «обслуги» – таксистів, швейцарів тощо.

Якось адмірал Колчак сказав своїм офіцерам: «Не чіпайте артистів, повій та візників – вони служать будь-якій владі».

Золоті слова…

Але тут інше. Найстрашніше, що коли хор Верьовки виконував цю брудну пісеньку, більшість глядачів реготали, плескали у долоні й підспівували, тоді як кожна порядна людина мала встати й піти.

Наше суспільство хворе. І це трагедія….

До слова. Книги автора допису, які розкривають таємні історії українського народу та руйнують міфи й стереотипи, що існують досі. Історичні розслідування для широкого кола читачів.

Паперові (автограф гарантується) можна замовити тут: http://pavlopraviy.blogspot.com/2019/03/blog-post_16.html

Електронні: http://pavlopraviy.blogspot.com/2018/10/blog-post.html