Общее·количество·просмотров·страницы

четверг, 16 октября 2014 г.

Святослав, каган русів. Убитий та оббреханий. Вибране

 Книга Павла Правого "Святослав, каган руссов. Убит и оболган" вийшла неоднозначною і дискутативною. І це добре.  Сподіваємося, що більшість читачів не погодиться з нашою версією історії середньовічної Русі. Бо лише людина незгодна прагне до детального вивчення питання. До вивченя історії, яку, на наше переконання, у нас вкрали, і замість якої підсунули папье-маше.          Пропонуємо кілька вибраних місь з книги, аби потенційні читачі склали для себе враження, з чим мають стикнутися. Сподіваємося, що широкому загалу книга спободається.

    
З ГЛАВИ ПЕРШОЇ:


«ОТКУДУ  ЕСТЬ  ПОШЛА  РУСКАЯ  ЗЕМЛА».
РУСИ.  РЮРИК.  ПОЧАТОК

В офіційній історіографії утвердилася абсолютно помилкова думка про те, що Русь як держава з'явилася завдяки варязському племені русів і його проводирям з роду шведського конунга Рюрика.
В принципі, кожен, хто вчився в школі і хоча би просто відкривав підручник історії, знає загальноприйняту версію генеалогії Рюриковичів взагалі, і перших київських князів зокрема, тому детально викладати її тут, як нам здається, не потрібно.
У той же час все ж необхідно виділити основні тези, на яких базується сучасна історія «дохристиянської» Русі.
Перше. Київ було засновано представниками слов'янської династії Києвичів в V - VII ст. Останніми її князями були легендарний Аскольд і Дір, котрих, як відомо, було убито Олегом, внаслідок чого рід Рюриковичів і затвердився в Києві.
Друге. Рюриковичі - це вікінги, конунги норманського племені русів, які прийшли в Київ з Великого Новгорода, а туди - із Скандинавії (Швеції), як варіант - транзитом через Південну Балтику (острів Рюген, сучасна Німеччина).
Третє. І руси, і місцеві слов'янські племена (у тому числі поляни, князями яких були Аскольд і Дір) перебували в дикості і язичництві, за винятком дуже нечисленних представників нормансько-слов`янскої знаті, котрі хрестилися в 860 році (так зване «Аскольдове хрещення»).
Четверте. Більшість норманів та слов'ян залишалися язичниками аж до правління Володимира Великого. Виключення складає лише княгиня Ольга, яка хрестилася в Константинополі вже на схилі віку свого, за що заслужила зневагу підданих і навіть власного сина, зате була канонізована православною церквою.
П'яте. Найзатятішим ворогом християн був князь Святослав, який навіть збирався (після невдалої війни у Болгарії) вирізати всіх православних у Києві, включно з власними синами, оскільки саме в християнах бачив причину своїх невдач.
Шосте. Саме київських християн на чолі з сином Святослава Ярополком і найближчим сподвижником князя, воєводою Свенельдом, слід вважати ініціаторами знищення язичницької частини київського війська на Дніпрі, саме вони «замовили» Святослава печенізькому ханові Курі.
Відразу скажемо: ми вважаємо думку, що зараз панує, м'яко кажучи, помилковою за усіма шістьма пунктами. В деяких випадках дослідники не враховують фактів, що не вкладаються у загальноприйняту історичну концепцію. При цьому вони (дослідники) неодмінно вказують на сумнівність і суперечливість таких аргументів, випускаючи з уваги (це також треба визнати), що їх власні аргументи далеко не бездоганні. А в деяких випадках є присутніми відверта й безпардонна брехня, підтасовування та фальсифікація фактів.
Проблема є настільки складною, а протиріч і нестикувань настільки багато, що в процесі розслідування ми неминуче зіткнемося з необхідністю перескакувати з одного десятиліття (і навіть століття) в інше, від одного історичного персонажа до іншого. Імена, події, регіони, зіставлення дат. Це пристойно заплутує, тому ми вимушені перепросити читачів за певну непослідовність у викладі, а також зміну стилістики нашого оповідання. Потерпіть, це важливо.
Потерпіть, і на якомусь етапі ви раптом зрозумієте: можлива абсолютно інша інтерпретація вже начебто відомих нам фактів, і як наслідок - абсолютно інше, сліпуче інше минуле нашого народу відкривається перед нами раптом!



***
Розпочнемо навіть не з Києва. Не з Кия, Щека і Хорива, документальних свідчень про існування яких - немає абсолютно. І навіть не з Аскольда і Діра, бо безперечних відомостей про реальність цих історичних персоналій - не набагато більше. Розпочнемо з походження русів.
Різного роду фроянови, Тихомирови, сєдови і толочки стверджували і стверджують, що руси або були одним із слов'янських племен, або ж були частиною норманского або, точніше, скандинавського етносу. Те, що слідує далі, знайомо до оскоми: слов'яни, що жили в районі Ладозького озера, запросили Рюрика і його рід на князювання, оскільки самі не могли навести у своїй землі «порядку»; той захоплює (за іншими даними - будує) Ладогу, потім Новгород, а далі - вже його спадкоємці підпорядковують Київ.
Розчулює і захоплює уміння обтяжених вченими ступенями і державними нагородами істориків висмоктувати аргументи з пальця. Та де ж, окрім «Повісті минулих літ», написано, що Рюрик був «князем варязьким»? Чесна відповідь має бути такою: ніде. Не згадується такий діяч ні в європейських хроніках, ні в скандинавському епосі. Український історик М.С. Грушевський абсолютно справедливо дивується ( тут і далі у відповідних випадках пер. з російської наш, П.П.):
«Скандинавські саги, які добре знають своїх земляків, що ходили на Русь на службу до тутешніх князів, нічого не знають про скандинавське походження київської князівської династії, зовсім не підозрюють про нього. Увесь арсенал доказів, що його зібрали захисники літописної теорії про варязьке походження київської держави (так зв. норманістами), доводить тільки (що ми і без цього знаємо), що в ІХ-Х ст. в дружинах київських князів було багато варягів і що внаслідок цього, напр., у Візантії не уміли іноді відрізнити варягів від слов'янської Русі» [1].
Але, якісно гепнувши «норманістів» «під дих», Грушевський тут таки впадає в інші крайнощі: подібно до інших историків-«патріотів», він робить русів… слов'янами. Така позиція ученого не одинична. Окрім істориків української «патріотичної» школи (в Росії її називають націоналістичною), тезу про «слов'янську Русь» підтримують і багато російських дослідників, починаючи з Ломоносова (в Росії цю школу називають патріотичною).
Давайте у зв'язку з цим повернемося до М. С. Грушевського:
«Насправді, напр. хронологія «Повісті» не витримує критики навіть в її виправленому вигляді. Появу варязьких конунгів в Києві «Повість» відносить до 860-х років через те, що в 860-х роках у Візантії вже знають Русь, а автор «Повісті» вважав цю Русь Київською. Але насправді візантійці знають Русь вже на початку ІХ ст., - звичайно, Русь, що приходила не із Скандинавії, а з українських земель. Уторували дорогу через Східну Європу до Візантії варяги, які вже були на службі у київських князів, головним чином з кінця Х ст., коли Володимир Великий послав варязький корпус на допомогу візантійському імператорові, у якого він пізніше залишився на службі; відтоді Дніпро став для цих скандинавських авантюристів шляхом з «Варяг в Греки»  називає його автор «Повісті». У тубільній традиції ім'я Русі пов'язане найближчим чином із землею полян і, очевидно, було її одвічним ім'ям; усі старання відшукати сліди існування Русі в скандинавських землях не привели ні до яких позитивних результатів» (там же).
При усій повазі до метра історичної науки і Президента Української Народної Республіки, до його патріотизму, дозволимо собі не погодитися. Шановний Михайло Сергійович або не відав про існування певних джерел, які суперечать його теорії, або, як це часто буває, «не звернув на них уваги».
«Слов'янофіли», стверджуючи про полянське походження Русі, ґрунтуються на «Повісті минулих літ», автор якої постійно ставить плем'я полян поряд з Руссю. Тут вони потрапляють в неприємну ситуацію, оскільки повинні якось пояснювати етимологію терміну «Русь». «Норманістам» простіше, адже Нестор, наче на замовлення, залишив в літопису уточнення, мовляв, саме варягів і звали Руссю. Подарунок воістину царський, бо нікому з хроністів, літописців та істориків ні дві тисячі років тому, ні сьогодні абсолютно не відоме скандинавське плем'я русів.

Отож, як ми вже казали, «норманістам» простіше - у них є хоча б Нестор. А що робити патріотам («націоналістам»)? І з'являються раптом перли на зразок тих, коли походження терміну «Русь» пояснюють... русявими головами слов'ян. Наче в германців усі без виключення були «білявими бестіями». Наче у греків переважали зачіски в стилі "африканос" відповідної масті. Наче франки не були світловолосими.
Для різноманітності шкільні підручники і науково-популярна література розбавляються версією про те, що «Русь» - це є похідне від назви річки Рось, по берегах якої жили, нібито, засновники Київської держави - поляни. Таке ж судження можна зустріти і в книгах маститих істориків, які, чомусь, не спромоглися пояснити, за яким дідьком полянам знадобилося називати свою країну на честь болотистої, шириною в двадцять метрів річки, а не на честь себе, коханих, як це зробили, приміром, франки, англи, греки або ті ж поляки.
Проте і до Нестора питань не менше, якщо не на порядок більше. Вчитаємося ж у слова, які для багатьох поколінь істориків ототожнили русів із скандинавами:
«І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву».
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - готами, - отак і ці» [2].
Та ось яка біда - і про шведів, і про англів, і навіть про готландців відомо широко. А от про русів…
Як же бути? Багатьом історикам з числа «норманістів» не давала спокою ця проблема. Довго ламали вони свої вчені голови у пошуках виходу. Довго і наполегливо шукали, чим би підкріпити слова Нестора. І раптом - о, щастя! Як кажуть, еврика!
Є слово «руотсі». Так називали шведів їх сусіди - фіни. Ура, осьдечки вони, руси! І в наші голови вже з шкільної лави забивають істини, які після умілих маніпуляцій і багаторазових повторень, перетворилися на «прописні».
«Міллєр і Байєр (автори «норманської» теорії, - П.П.), спираючись на документи, доводили «неросійське» походження «Русі». У фінському «руотсі» - шведи (до речі, таке ж позначення скандинавів існує в інших угро-фінських мовах: естонське roots, водское rotsi, ливское rvot's, карельське rotsi)» [3].
Звучить, звичайно, красиво. Солідно. А ми запитаємо єхидно: а чому, власне, ми мусимо приймати саме фінську назву шведів. Чи естонську? Що, карели або водь для нас авторитет? Невже двісті, триста років тому вони були авторитетом для учених із Сорбони, Оксфорду, Геттенбергу? А тисячу років тому для кого вони були авторитетом? Ні, шановані, авторитетом вони були для німців - Міллєра, Байєра і Шлецера. І для тих, хто сьогодні з піною на вустах доводить згубність «переписування історії» авторитетами залишаються.
Сучасних любителів чудської мови повідомимо, що в європейських хроніках ні фінська, ні водська, ні навіть готландська назва шведів не застосовується. Там шведів іменують не інакше, як свеви (як варіант - свеби). Точно так, як і інші народи, що населяли балтійське узбережжя, - эсти, ліви, пруси, водь - іменувалися свеонами. До цього, в тексті знаменитого «Баварського географа» уточнюється:«свеви не народжені, а засіяні" [4]. В перекладі зрозумілішою мовою, ця фраза означає, що шведи не є автохтонними жителями Скандинавії, вони - народ прийшлий. Пізніше ми побачимо, звідки вони «сіялися».
Що ще можна підкинути любителям фінського «нарєчія»? Можна було б запитати, чому, власне, вони дивляться в Швецію, в той час як набагато ближче географічно жив інший народ, назва якого практично співзвучна з назвою русів, через що їх часто плутали і європейські, і візантійські джерела. Народ цей - руги. Мешкав він на острові Рюген, що у Балтійському морі, якраз біля берегів сучасної Німеччини.
Що впадає у вічі при прочитанні уривка з «Повісті минулих літ»? Нестор не просто говорить про Русь, - стилістично його слова є уточненням. При цьому додамо, що Нестор в одному абзаці застосовує уточнення двічі. Для чого він це робить? Для кого так пише? Невже сучасники Нестора не знали (в разі, якщо скандинавське походження Русі - правда), що руси - одно з північних племен? Напрошується висновок, що ці уточнення - пізніша вставка, що не має до пера автора літопису жодного стосунку.
Комусь, в набагато пізніші віки, навіщось знадобилося зробити з русів скандинавів, щоб потім цей «факт» наполегливо вдовблювати у голови читачів. І перестаралися. Причому, до такої міри, що цей уривок тексту літопису став абсолютно непридатним для читання.


***
Втім, проблема є набагато глибшою. Річ в тім, що великі сумніви викликає достовірність не лише цього літописного фрагмента, але й самої «Повісті…» в цілому. У цьому, вибачте на слові, «документі» настільки багато протиріч і нестикувань, що, об'єктивно кажучи, в якостіісторичного джерела, тобто фундаменту, на якому могла б ґрунтуватися певна наукова концепція, він абсолютно не годиться. Вірніше, не так - за бажання, текстами «Повісті…» можна довести абсолютно взаємовиключні версії, що ми пізніше і продемонструємо.
Чи усвідомлюють недоліки літопису учені? Звичайно. Чи критикують її достовірність? Ще й як. Тоді що змушує їх створювати свої побудови на цьому документі? А просто інших немає. Повторимо: «Повість минулих літ» - єдиний літопис, хронологічно максимально наближений до часів, в що ній описуються.
Що ж роблять «дослідники» з протиріччями і нестикуваннями в цьому документі? Та просто не помічають тих, які грають проти версії, що відстоюється ними.
Але і це ще не все. Щоб до кінця розібратися з Нестором, звернемо увагу на один незначний факт. Дрібничку.
Річ у тім, що оригінал тексту цього літопису не зберігся. Його було свідомо й по-варварськи знищено. Ви запитаєте: ким? Татаро-монголами? Гітлерівцями? Більшовиками? Маніяками? У кого ще піднялася б рука свідомо знищити унікальну пам'ятку старовини?
Рука піднялася у Всеросійської імператриці. Ми просимо вибачення за різкість, але по-іншому тут не скажеш: оригінальний текст «Повісті минулих літ» було знищено за прямим наказом шпигунки прусського королівського двору Софії Августи Фредеріки фон Анхальт-Цербст-Дорнбург. Ця особа більш відома під іншим ім'ям. Прийнявши для конспірації православ'я, вона за сумісництвом працювала ще й імператрицею Всеросійською під оперативним псевдонімом «Катерина ІІ».
Одночасно Софія Фредеріка наказала придворним історикам, на чолі з «щирими русаками» Міллєром та Шлецером, заснувати Історичну комісію, завданням якої був пошук давніх літописів і написання на їх основі історії Росії. І ось, в процесі своєї бурхливої діяльності вищезазначена комісія (після того, як зник оригінал «Повісті…») стала раптом знаходити в архівах невідомі раніше списки (копії) головного літопису Русі. Багато копій. У колишні часи вони чомусь ніяк не виявлялися, а тут як поперло!..
От у цих списках і виявилися факти… Ви, вірно, здогадалися, Читач, - факти, що підтверджують «норманську» теорію. Авторами якої, зрозуміло, за абсолютно випадкового збігу, були ті самі Міллєр і Шлецер.
Найбільш відомими (і, на думку істориків, найбільш достовірними) з існуючих списків «Повісті минулих літ» є Лаврентіївський та Іпатіївский літописи. Ось що говорять про ці «достовірні» документи самі ж історики:
«Вступивши на великокняжий престол в результаті народного повстання 1113 року, Володимир Мономах, дуже зацікавлений в літературно публіцистичній творчості (і сам талановитий письменник), звернув пильну увагу на Несторову «Повість». Він оцінив виняткові якості твору, але в цілому не залишився ним задоволений. Тому він передав його на переробку ігуменові Михайлівського Видубецького монастиря Сильвестру, людині, судячи з усього, не дуже талановитій і не дуже умілій в літературних справах.
Робота Сильвестра теж не задовольнила Мономаха. Вона навіть не була доведена до кінця і обірвалася на статті 1110 року. Надалі «Повість минулих літ» допрацьовувалася під наглядом Мстислава Володимировича, сина великого князя. Так народилася третя редакція «Повісті» <...>
… Метод роботи Мстиславових книжників Б. Рибаков називає «грубим», «неохайним» і «поспішним». Саме ця редакція дійшла до нас у складі численних рукописів пізнішого часу, з числа яких найбільш древніми (і найбільш авторитетними) є Лаврентіївська (кінець XIV століття) та Іпатіївська (початок XV століття)» [5].
Ви розумієте, шанований Читачу, що це означає? Це ж катастрофа! Це що завгодно, але тільки не літопис! Що завгодно, але не історичне джерело, яке заслуговує на довіру дослідників!
Не лише Брайчевский, але й сам академік Рибаков, авторитет першої величини в радянській і світовій історичній науці вважали «Повість минулих літ» не більше ніж підробкою. Або, якщо сказати м'якше, «літературно-публіцистичним» твором.
Звернемо увагу на вираз «в цілому не залишився ним задоволений». Що ж наказав Мономах вирізати з «Повісті…»? Що вписати? Як саме «доопрацьовувався» літопис під наглядом Мстислава?
І це, повторимося, не рахуючи темних маніпуляцій з документами в «(Анти) Історичній комісії» Катерини ІІ. Не нав'язуємо нікому своєї думки, але нам здається цілком можливим, що єкатерининські фальсифікатори просто звалюють на більш ранніх попередників власні гріхи.
Втім, по правді сказати, і сам Владимир Мономах мав дуже важливі причини для фальсифікації літопису. Річ у тім, що за його правління Церква Русі остаточно «впала» під грецький, тобто візантійський обряд. Дійшло до того, що навіть храми, що їх зведено за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, переосвячували.
Цей державний «діяч», як і його батько - князь Всеволод Ярославич - жив і помер маріонеткою візантійського імператорського двору. Син константинопольської принцеси Маріам (онука того самого Варди Скліра, з яким жорстоко бився Святослав), Володимир, не маючи реальної влади над «удільними» князями, намагався зберегти свій вплив як «морального лідера» Русі. Іншого способу, інакше як спертися на Константинопольського патріарха, він не придумав. В результаті київський князівський двір потрапив під жорсткий прес візантійського контролю.
Прислані з Константинополя ченці, повністю контролювали життя і діяльність Київської митрополії і Київської держави. Від розподілу фінансових коштів до написання ікон. Від спорудження церков до облаштування кладовищ. Від настановлення священиків на приходи до створення монастирів. Від затвердження раціону послушників в монастирях до написання літописів. Від канонізації святих до благословення військових дій проти сусідів. Від зберігання архівів до боротьби з відьмами.
За візантійськими поняттями, ті країни, в яких було прийнято православне християнство грецького обряду, автоматично входили в політичну орбіту Константинополя, вважалися частиною «Румейскої співдружності» і мало не вотчиною імператорів. Тому грецькі ченці втручалися не лише в церковне життя, але і в державну політику, забезпечуючи інтереси династії Комнинів.
За те, що Владимир Мономах «поклав» Русь під ідеологічне клерикальне ярмо Візантії (зараз би сказали: повністю здав культурно-інформаційний простір), ромейський цесар - за версією самих же московських царів - вирішив наділити свого вірного васала подарунком. Прислав золотий, оздоблений привезеними з Русі ж соболями, вінець. Була у ромеїв така практика - дарувати за найвищому звоління вірним людям титул кесаря (аналог європейського герцога).
Зараз так звана Шапка Мономаха зберігається в московському Кремлі як одна з дорогоцінних реліквій, якою, починаючи з Івана IV, коронувалися московські царі. І екскурсоводи, з незнання, захлинаючись, хваляться нею перед іноземними туристами: «а вашим королям, мовляв, такого не дарували».
Так от, цьому «державному діячеві» дуже не хотілося залишати в літописах слід іншого християнства, яке існувало в Русі принаймні, з часів перших Рюриковичів. Мономаху потрібно було з пам'яті народу витравити все, що не влаштовувало Царгород. Тому, з благословення князя, стояв за спиною літописця пузатий чернець-грек і уважно стежив за тим, щоб не потрапили в літопис неугодні візантійцям відомості. Але про це - пізніше, а доки про русів.

***
Не всі історики сліпо підкоряються магії «Повісті минулих літ». Багато хто розуміє, що нестикування і протиріччя в цьому документі роблять посилання на «Повість» малопереконливими. Плюс відверті фальсифікації, наприклад, знаменита 9-а сторінка Радзивіллівського літопису, та сама, підробна сторінка, на якій Шлецер з товариши живописав історію покликання в Русь Рюрика.
Що ж робити? Відмовитися від «норманської теорії»? Та ні в якому разі! Подивимося, як цю проблему вирішують «просунуті» учені. Л.М. Гумільов, ймовірно, прагнучи якимсь чином підкріпити хистку версію «Повісті…», прив'язує найзнаменитішого руса - Рюрика - до певного історичного персонажа, який приблизно в цей час знаходився на службі у короля франків.
«Біографія Рюрика є непростою. За «професією» він був варяг, тобто найманий воїн. За своїм походженням - рус. Здається, у нього були зв'язки з південною Прибалтикою. Він нібито їздив в Данію, де зустрічався з франкським королем Карлом Лисим. Після, в 862 р., він повернувся в Новгород, де захопив владу за допомогою якогось старійшини Гостомисла. (Ми не знаємо точно, чи означає слово «Гостомисл» власне ім'я людини або прізвисько того, хто «мислить», тобто співчуває, «гостям» - прибульцям). Незабаром в Новгороді спалахнуло повстання проти Рюрика, яке очолив Вадим Хоробрий. Але Рюрик убив Вадима і знову підпорядкував собі Новгород і прилеглі області: Ладогу, Білоозеро та Ізборськ.
Існує легенда про двох братів Рюрика, Синеуса і Трувора, що виникла в результаті нерозуміння слів літопису: «Рюрик, його родичі (sine hus) і дружинники (thru voring)». Дружинників Рюрик посадив в Изборську, родичів відправив далі, на Білоозеро, сам, спираючись на Ладогу, де було варязьке селище, сів в Новгороді. Так, шляхом підпорядкування навколишніх слов'ян, финно-угров і балтів, він створив свою державу» [6].
Що впадає у вічі в цьому уривку? По-перше, академік Гумільов чотири рази застосовує вирази типу: «не знаємо точно», «здається», «нібито». Чому так? Та просто немає ніяких джерел, які б підтвердили версію, викладену в «Повісті минулих літ», наприклад, стосовно Гостомисла. Що ж до служби (нібито) Рюрика у франкського короля, то тут більш ніж вірогідний простий збіг імен, хіба мало Рюриків-Рориків вешталося тогочасною Європою в пошуках грошей та пригод.
І абсолютно немає гарантії того, що згадуваний в європейських хроніках варяг Рорик Фрисландський є предком Святослава. Швидше, навпаки, є маса аргументів, які відправляють цю версію в розряд фантастичних.
Опоненти скажуть: конфуз перекладу з латини, в результаті якого народилися Трувор та Синеус, якраз і свідчить про те, що служба саме цього Рюрика і його людей у франків була більш ніж вірогідна, інакше як ця історія з'явилася б в роботах, з питання утвердження норманів в слов'янських землях?
Насправді, це нічого не доводить. Адже в наших літописах немає нічого подібного, а спроба сучасних істориків «прив'язати» Рюрика до Європи, відшукавши йому «двійника» в оточенні франкського короля - дуже сумнівна.
Наприклад, нікого чомусь не дивує той факт, що Рорик Фрисландський, згідно з хронікою, служив при дворі Людовика Благочестивого, від якого за вірну і довголітню службу ще в 826 році отримав «… у лен володіння на узбережжі Фризії з центром в Дорестаді» (wikipedia.org). Це означає, що він, особливо якщо врахувати спосіб життя варягів, фізично не міг дотягнути до 879 року, та ще і мати на момент смерті шестирічного сина.
Затверджуючи тезу про sine hus і thru voring, сумлінний дослідник зобов'язаний довести, що Нестор свого часу дійсно неправильно переклав латину. Чи є відомості про те, що літописець мав документ, в якому латина ця звучала? Сказано хоч десь про те, що Нестор був вчений латинському нарєчію? На жаль.
Більше того, низка дослідників дає й інший переклад, виходячи з того, як подано в літературі:
«... повне ім'я Рюрика Людбрандсона (не лякайтеся, це, так би мовити, «по батькові» легендарної особи, - П.П.) (Рорика Фрисландського), саме він за хронологією виступає як літописний Рюрик - Herraud - Hrorekt Ludbrandson Signjotr Truvar (Херрауд-Рюрик Людбрандсон Синьйор Трувар. Трувар трактується як «Великий воїн», або «Переможець» [7].
У зв'язку з цим цілком логічно автор робить висновок, що
«... титул «сеньйор» міг отримати в Європі тільки хрещений васал якогось із західноєвропейських королів (Рорик і був васалом Карла Великого). Комусь дуже було вигідно подавати Рюрика і ранніх Рюриковичів «варварами-язичниками» (там же).
Кому вигідно? Питання риторичне. Як вже оголошувалося, ми з великим скепсисом ставимося до можливості того, що Рюрик Людбрандсон (Рорик Фрисладський) був тим самим Рюриком. Ми і причину свого скепсису позначили досить чітко. Проте зауважимо, що для вченої більшості, навіть ця версія небезпечна. Тому, що доведеться пояснювати, як Рюрик і його рід, хрестившись в Європі (за католицьким, до речі, обрядом!) в Русі раптом знову перетворився на язичника.
А якщо вони в язичництво не поверталися (та і до чого б їм це?), тоді треба придумати причину, з якої Рюриковичі не «нагнули» киян і не хрестили їх. За католицьким обрядом. І ще щось розповісти збентеженому суспільству, як у хрещеного Рюрика раптом з'явилися сини й онуки-язичники. Тож навіть ця гіпотеза, що її придумали, аби «оселити» Рюриковичів в Європі і зробити з них варягів, так і залишиться гіпотезою.
До речі, а як із вправами наших істориків у латині верстати наполегливе прагнення тих таки істориків виводити термін «Русь» з фінського? Даруйте, але це дуже схоже на дії школяра-двієчника: коли треба, дивимося в словник латини, а коли треба - у фінський.
Гумільов усе це розумів, тому і вставляв у свою роботу обмовки типу «нібито». Ми додамо: непорозуміння з Синеусом і Трувором свідчить якраз про те, що переклад цей було зроблено ученими, котрі мали можливість знайомитися з європейськими історичними хроніками у величезному об'ємі (насправді, не зустрівся ж «Синус» в тій, що першою трапила під руку), тобто, котрі мали доступ до бібліотек європейських університетів і королівських архівів Франції, Данії, Німеччини.
Сумнівно, щоб Нестор знав латину. А ось Міллер, Шлецер і іже з ними такі знання мали. І, на відміну від Нестора, можливість доступу до архівів та бібліотек Західної Європи мали. Та ще і за рахунок російської казни.
Цікаво і те, що у більшості своїй всі дослідження історії Русі учені проводять чомусь за текстом Лаврентіївського списку «Повісті…». Інтерес російських істориків зрозумілий. Цей «шедевр» - єдиний, в якому згадується рік створення Москви - 1147-й. У інших списках, а також в іноземних хроніках цю знаменну дата не згадано (напр. Михайло Голдєнков та Володимир Бєлінський вважають, що Москву засновано вже в період входження Володимиро-Суздальського князівства до Золотої Орди, як пункт збору данини на перетині торгових шляхів).
А от ані Іпатіївський, ні Радзивилівський літописи у Москві не люблять. Так не люблять, що останній, наприклад, чомусь не спромоглися перекласти сучасною російською мовою. Незважаючи на вклеєну хвацькими «хлопцями» Шлецера 9-у фальсифіковану сторінку і декілька, справжніх, але таких, що не вписувалися в «норманську» теорію - вирізаних.
Слідом за тамтешніми ученими, за якимось збігом, ці літописи не люблять і вчені українські. І хоча Радзивилівський літопис не переведено  нашою мовою, зате Леонід Махновець, незважаючи на колосальний тиск не лише вченої братії, але й чиновників з КПРС, що володарювала тоді, зробив просто унікальний переклад українською літопису Іпатіївського.
У своєму дослідженні ми переважно використовуватимемо матеріали не Лаврентіївського списку «Повісті минулих літ» (далі - ПМЛ), а дуже не любимого «серйозними істориками» Іпатіївського. Не тому, що нам так подобається, а саме тому, що вони його не люблять.

***
А от білоруський автор Михайло Голдєнков, відверто ґрунтуючи свої судження на роботах Гумільова, вже і припущень ніяких не робить, подаючи європейську епопею Рюрика як доведений факт. Це дуже прикро, хоча прагнення дослідників хоч якось прив'язати Рюрика якщо не до шведської, то хоч би до датської гілки варягів дуже похвально в плані відведення нас від історичних реалій.
Одним словом, прямих доказів того, що руси взагалі, і Рюрик зокрема, є вихідцями із Скандинавії (чи хоч би з Данії) - досі немає. Вся упевненість істориків і пересічних громадян, які їх слухають, ґрунтуються на довголітньому промиванні мізків, яке зводиться до запевнень, що це було саме так. Тут використовується стара магічна формула: «Це так, тому що інакше бути не може». В поєднанні з вимогами не допустити «переписування історії».
В результаті досі юне покоління вивчає щось, що лише називається історією і вимагає до себе поваги тільки тому, що його вкрито пилом, пліснявою і написане воно вкритими цими ж не дуже духмяними субстанціями «маститими істориками».
Але чи так вже й непорушна ця версія? Невже інакше - ніяк? Давайте пошукаємо аргументи, що підтверджують альтернативну гіпотезу. Може, вона виявиться стрункішою, ніж та, яку придумали свого часу німці?
Для цього нам доведеться, як це часто буває в подібних випадках, повернутися у протилежний бік. В буквальному розумінні слова. На Північ ми вже дивилися і побачили там, як і належить, лише холодну туманну млу, яка плавно переходить в непроглядну полярну ніч.
Настала черга Півдня.

                                                              




З  ГЛАВИ  П`ЯТОЇ:

СВЯТОСЛАВ. ДИТИНСТВО. ОТРОЦТВО. ЮНІСТЬ.


Про дитячі роки самого Святослава (в різних хроніках подаються варіанти його імені - Свендислейф, Свендослав, Свендислав) нам практично нічого не відомо. Похід проти Іскоростеня 945 року - єдина згадка про нього у зв'язку з участю в державних справах. Та і не міг хлопчик такого віку бути самостійною політичною фігурою. Замість нього правила мати, спираючись, природно, на військову еліту русів.
Правда, в Третьому Новгородському літописі є згадка про те, що Святослав, нібито, деякий час князював в цьому місті, але, по-перше, йому на той час мало б бути всього десь близько шести років, а по-друге, і це головне, відомості цього літопису не підтверджуються іншими. Ні Іпатським. Ні Лаврентіївським. Ні Київським. Ні навіть Радзивиллівським.
Гарно поміркувавши, це повідомлення ми маємо відкинути. Дійсно, навіщо треба було відправляти дитину в далекий Новгород? Практичної користі від цього не було точно, а ось шкоди - аж занадто.
Перше. Святослав - єдиний спадкоємець Київського престолу і титулу кагана русів. Його присутність в Києві - важливий політичний момент. Навіщо ж його видаляти в Новгород?
Друге. Саме тому, що Святослав - єдиний спадкоємець - відправляти його в Новгород було не можна. Таке міг запропонувати тільки ворог народу. Тамтешні слов'яни, не відчували захоплення своїми поневолювачами-русами, тож могли, і нещасний випадок княжичу організувати. Могли захопити в заручники. І не обов'язково з метою викупу - спадкоємець престолу завжди був прапором, символом, за яким йшли тисячі. Маючи його в руках, можна було таку криваву різанину на цілу Русь влаштувати - тільки тримайся.
Тим більше що у Новгороді мали дуже сильні позиції варяги, які завжди відзначалися любов'ю до різного роду авантюр.
Третє. До Новгороду Святослав поїхав би не сам. З хлопчиком треба було відправляти сильну «команду» на чолі з досвідченими воєначальниками і державними чиновниками. Тим самим послаблювалася і без того не така вже й сильна (Ольга - все ж жінка) центральна влада.
Четверте. Якщо зі Святославом все одно потрібно було відправляти когось з авторитетних мужів, який знався на своїй справі, чом би дійсно не послати його в якості намісника одного, а малюка залишити у маминої спідниці?
Словом, інформація з Новгородського літопису виглядає дуже сумнівно. Втім, є один варіант, за якого вона набуває певного сенсу: Святослав міг бути просто оголошений Новгородським князем. Чисто номінально, без виїзду за межі Києва. Таке собі дистанційне князювання, яке мало, коли порозмислити, не лише символічне значення.
Що ж дало новгородцям підставу стверджувати, нібито Святослава було призначено до них на князювання? Це - згадуване в літописах відвідування міста самою княгинею Ольгою:
«У РІК 6455 [947], пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона по [ріці] Мсті погости і данину, і по [ріці] Лузі погости, і данину, і оброки. І ловища її є по всій землі, і знаки [її], і місця, і погости…» [2].
Але в тому-то й справа, що Іпатський список чітко дає зрозуміти, що Святослав знаходився в цей час у Києві, оскільки Ольга з Новгорода
«…повернулася вона до сина свого в Київ і перебувала [тут] із ним у любові» (там же).
При цьому потрібно визнати, що поїздка в Новгород для «цариці росомонов» була однією з багатьох подібних і мала чисто діловий характер. З моменту смерті Ігоря Молодого, війни з «деревлянами» і підкорення «Коростеня» мінімум два роки - максимум дев'ять років Ольга інтенсивно займалася державним будівництвом.
За цей час було повністю реформовано систему оподаткування; зводилися опорні пункти в підвладних слов'янських землях; мабуть, окрім звичайної данини, було встановлено трудову повинність («оброки») на користь держави - участь підданих у будівельних, дорожніх, фортифікаційних роботах, спорудженні кораблів, ect. Так було у лютичів. Так було у кривичів. Так було в землі «деревлян». Так було і у новгородців.
Тим часом Святослав вчився. Звернемо увагу на дивну посаду такого собі руса на ім'я Асмуд. У літопису він зветься годувальником княжича. У всі часи і в усі віки у дітей високорідних сімейств, як у хлопчиків, так і у дівчаток, були не годувальники, а годувальниці. Жінки. Та і як інакше, коли дітям років – менше меншого. Вони нагляду і піклування вимагають: змінити, пардон, забруднені штанці, умити, одягнути за погодою, витерти ніс, доглянути, щоб заразу всяку до рота не тягнув. А заразом нагодувати, не забути.
У новий час і в Російській імперії, і за кордоном були навіть спеціальні молоді жінки, які тільки що народили власну дитину і яких приставляли до маленького панича. Навіщо? Годувати його грудьми. Бо власна матуся побоювалася, що в результаті виконання цього материнського обов'язку зіпсує собі форми.
Жінок для цього вибирали фізично охайних і морально стійких, а для малюків з королівських, герцогських або царських родів - виключно з дворян. Бути годувальницею дитини королівського роду - найбільша честь, годувальниця в складній придворній ієрархії стояла на незмірно більш високому ступені, ніж хранитель королівських капців або піднощик королівської нічної вази.
Звідти пішло і поняття «молочні брати», тобто маленький аристократ і власна дитина годувальниці ніби ставали родичами. Звичайно, «спорідненість» ця була специфічна, і незнатний «брат» був для вінценосної дитини швидше васалом, слугою - особистим охоронцем, зброєносцем або стрем`яним, коли обоє підростали і вступали в пору отроцтва та юності.
Які ж функції виконував «годувальник» Асмуд? Природно, підгузниками він не завідував. У нього було важливіше завдання: охороняти малюка, і з певного часу навчати його військовій справі, а також азам зовнішньої і внутрішньої політики, хитросплетінням палацових інтриг. Плюс необхідним у світському житті умінням полювати, грати в шахи, читати, писати, їздити верхи, кермувати лодією, поводитися за столом і багато чому, багато чому іншому.
Тобто, говорячи сучасною мовою, Асмуд бувнаставником Святослава. Ми не можемо з упевненістю цього стверджувати, але, зважаючи на досвід європейських королівських дворів, цілком можемо припустити, що Асмуд був особистим васалом маленького Святослава. До нього Асмуда приставили відразу після народження, йому складав Асмуд васальну клятву і одного Святослава повинен був захищати. Навіть перед його матір'ю. І перед батьком, коли той був ще живий.
Ось чому ми бачимо Асмуда поряд зі Святославом, тоді як Ігор гинув в тому дивному «германському поході». Не тому Асмуд був поряд з княжичем і його матір'ю, що брав участь в змові проти Ігоря, а тому, що очолював особистий почет спадкоємця престолу.

***
Говорячи про дитинство і отроцтво Святослава, не можна не торкнутися дуже важливого питання, а саме - його віросповідання. Саме воно, це питання, на наш погляд, є ключовим для розуміння політики, яку Святослав Ігоревич наполегливо проводив аж до своєї загибелі на Дніпровських порогах. Навіть не так - це питання є ключовим для усієї нашої роботи.
На перший погляд, здавалося б, все просто: сотні книг і десятки фільмів розповідають нам про останнього князя-язичника, як мовиться, дикого, але симпатичного; осяяного ореолом романтичності, лицарем без страху і докору; останнім справжнім русом або першим справжнім козаком.
«Йду на ви»! - благородно попереджав Святослав ворогів.
«Мертві сорому не імут»! - вигукував князь перед військом, оточеним незліченими полчищами ворогів.

Усе це ми добре знаємо. Усе це ми ввібрали з дитячих років, з перших уроків історії, з перших історико-пригодницьких книг і фільмів. Цим переповнений Інтернет. Але чи все так однозначно?
Ми вже обговорювали проблему віросповідання княгині Ольги. Нам іще належить обговорити захоплюючу історію її хрещення. Окрім іншого, це важливо і в плані встановлення реального образу кагана русів, Великого князя київського Святослава.
Теми походження матері Святослава ми трокалися вище - в третій главі, присвяченій «втраченій парі». Побіжно згадувалося про це і в главі четвертій.
І думку свою ми висловили однозначно: не могла бути стара Ольга Псковська матір'ю Святослава. Отже, справжня його мати, Ольга Молода, походила або з болгар (дунайських або кримських), або з «чорноморських русів».
Звідси витікає, що Свендислав Інгварович був ніякий не язичник. Був він християнин, причому, як це й належить, охрестили його незабаром після народження. Чому так? Дайте трохи часу, пояснимо.
Якщо припустити, що Свендислав був хрещений, то наставник маленького князя, Асмуд, теж має бути християнином. А як же інакше? Невже батьки довірили б виховання спадкоємця великокняжого престолу іновірцеві? Малоймовірно.
Тут ми зобов'язані попросити Читача бути терплячим, оскільки наше твердження вступає в повне протиріччя з тим, що офіціоз нав'язував нам, нашим батькам і батькам наших батьків впродовж десятиліть і століть. Зрозуміло, що багато хто зустріне нашу версію скептично, або й вороже.
Тож укріпите серця ваші, зробіть два-три кроки убік і подивитеся на предмет дискусії з іншого ракурсу.
Маститі учені не можуть точно встановити навіть дату народження Святослава. Не можуть пояснити таємницю загибелі його батька. Дивно мовчать про те, що на момент походу за даниною до «деревлян» Ігорю (якщо вірити офіційному датуванню і заперечувати «втрачену пару») виповнилося мінімум сімдесят два(!) роки. І що в такому віці, та ще в ті часи, старий не лише на коні сидіти не міг, він і на печі самостійно повернутися сил не мав.
Маститі учені не можуть назвати й точної дати хрещення княгині Ольги, хоча чомусь упевнено заперечують можливість того, що вона була християнкою вже на момент народження Святослава.
Маститі учені абсолютно не в змозі пояснити, навіщо знадобилося Нестору нести жахливу ахінею, описуючи помсту Ольги «деревлянам». Академіки і професори скромно мовчать про те, навіщо Ольга та Асмуд ризикували життям Святослава, змушуючи його виконувати виключно небезпечні, але абсолютно безглузді дії з «метання спису» у лави «деревлянского» війська, що вийшло проти русів.
Зате маститі учені, професори і академіки точно знають, що Святослав був язичником. Вони упевнені в цьому настільки, що розтрощать кожного, хто в цьому засумнівається. І трощать, бо великі і могутні є. Доводилося чути епітети, якими «маститі» нагороджують сміливців. Вуха в'януть.
І свідка знайшли того, що треба - Нестора. Хоча чи не на кожній сторінці своїх опусів визнають, що вірити йому абсолютно не можна. Окрім нього мають «маститі» в резерві цілі фаланги грецьких хроністів. Хоча теж визнано, що брешуть греки у своїх літописах аж ніяк не менше, ніж анонімні автори Несторової - у своїй. Буває у греків і набагато крутіше. Хлоп'ята були з фантазією.
Так от, твердження про те, що Святослав з дитинства вклонявся єдиному Богові-Творцеві - принаймні, має таке ж право на існування, як і підкріплена лише авторитетом професорських і академічних звань версія його язичництва.
Стверджуємо це з повною відповідальністю. Як мовиться, «йдемо на ви»! Признаємося одразу, що нам навіть не належить першість в цьому питанні.
«У книзі Орбіні мені трапився цікавенний рядок: Після смерті Ольги правив її син Святослав, що ЙШОВ ПО СТОПАХ МАТЕРІ У БЛАГОЧЕСТІ І ХРИСТИЯНСЬКІЙ ВІРІ» (пер. з російської наш, - П.П.).
Знаєте, звідки ця цитата? Так пише російський автор Олександр Бушков у своїй книзі «Росія, якої не було: загадки, версії, гіпотези», розділ «Хрещення Русі : сплетіння загадок».
А знаєте, хто був цей Орбіні? У 1601 році вийшла в світ книга, присвячена слов'янській історії, автором якої був такий собі Мауро Орбіні. Джерела іменують його «єпископом Рагузьким», зв'язуючи з балканським або італійським містом Рагуза. О. Бушков з цим не згоден, вважаючи, що Орбіні мав стосунок до Австрії і вказує, що:
«... у сучасній чеській і словацькій (мові, - П.П.) Австрія так і називається - "RAROUSKO" [21].
В принципі, нам не таке важливе походження автора, головне, що він - цілком авторитетна особа, яка заслуговує довіри, але свідоцтво якої абсолютно не вкладаються у загальноприйняту версію приналежності Святослава до язичників.
«Як вам? - вигукує Бушков. - Це значить, що у минулому, окрім «Нестора», що нав’яз у зубах, існували й інші джерела, котрі розглядали князя Святослава трохи інакше, ніж «Несторові» (там же).
Існували. А потім кудись ділися. Так вийшло, що сьогодні нічого знайти не можна. Чому? Сховані або знищені джерела, з якими працював Орбіні? Хто і з якою метою їх знищив?
Насправді, є чому здивуватися. І засумніватися. Наприклад, скептично зауважити, що Орбіні писав свою книгу на рубежі XVI - XVII сторіч.
Що міг знати автор, який жив на шістсот з гаком років пізніше від змальованих ним подій? - запитають скептики. На це можна заперечити так: а чому Іоакимівський літопис, складений в XVII столітті, ми приймаємо як джерело, а свідоцтво Орбіні - ні? Тому що Іоакимівський «документ» підтверджує офіційну версію, а книга Орбіні незручна в цьому плані? Чому відомості з текстів грецького історика XII століття Георгія Кедрина, які стосуються подій X і навіть IX століття, ми приймаємо на віру?
А в рядках Іоанна Скилиці, який помер у 1118 році – за півтора століття опісля описуваних їм у своїй хроніці подій - чому не сумніваємося? Тому, що по них ми і писали свою історію?
Бушков зазначає:
«... виходило якось дивно: матір Святослава - ревна християнка, старший син - ревний християнин, зате сам він - язичник... Ріжте мені голову, але тут була присутньою певна психологічна нестиковочка» (там же).
Дійсно дивно. «Якось» - це ще м'яко сказано. І «нестиковочка» є слабким визначенням. Слід зауважити, що «нестиковочки» у наших доблесних істориків трапляються часто-густо, варто тільки уважно вчитатися у те, що вони пишуть. Їх суворо не судитимемо. У «маститих» робота така - писати історію, яку влада замовить. А потім оберігати її від спроб «переписування». «Маститим» влада за це гроші чималі відстібає.
А ми спробуємо танцювати не від держзамовлення, а від здорового глузду і наявних фактів. Постараємося не дуже звертати увагу на побажання осіб, чиї плечі згорблені непомірним вантажем державної влади. Нам зарплату не платять.

***
Непрямі докази - теж докази, і за достатньої їх кількості суди спокійно ухвалюють як звинувачувальні, так і виправдувальні вироки. Давайте поглянемо на те, в якій атмосфері жив і мужнів юний Святослав.
Відомо, правда, у вузьких колах професійних істориків, що в 959 році до австрійського імператора Оттона прибуло посольство від княгині Ольги з проханням надіслати в Русь єпископа та священиків. Середньостатистичному українцеві про цю знаменну подію не розкажуть з блакитних телевізійних екранів (правда, в Західній Україні, де є сильними позиції Греко-католицької Церкви подібна інформація в учбових закладах проходить).
Ні-ні, ми не стверджуємо, що відомості щодо посольства вчені мужі загарбали і нікому не показують. Навіть автори різних отупляючих «Історій українських земель», що виливають з телеприймачів на наші бідні голови дзбани напівправди, не замовчують її навмисно. Просто якось… Нащо витрачати час на подібні дрібниці.
Між тим, 959 рік - це вже дата прибуття самого посольства. Проте дипломатичний крок такої ваги мали довго і ретельно готувати. Не лише зараз, але і тисячоліття тому міжнародні перемовини з різних делікатних питань вимагали чималої попередньої роботи. Інакше не можна. Не могла ж Ольга відправити дипломатичну місію навмання. В столиці Священної Римської імперії германської нації мали знати, що посольство рушило в дорогу, і дати попередню згоду на прийом послів імператором.
У 959 році Святославові було вже десь 23 роки. Але підготовка посольства до Оттона могла тривати і три, і чотири роки, тому з упевненістю можна сказати, що пора отроцтва і юності князя припала на інтенсивну зовнішньополітичну діяльність київського двору, спрямовану на рішення певних проблем у сфері релігії.
Згадайте себе в дев'ятнадцять років. Це вік, для якого не існує авторитетів. Це вік юнацького максималізму. Це вік радикальних поглядів на речі і не менш радикальних вчинків. Що з цього виходить? З цього виходить, що в «Повісті минулих літ» обов'язково має бути сцена страшного конфлікту юного Святослава-язичника з матір'ю. Святослав кричить - мати його заспокоює. Святослав кидає їй в обличчя звинувачення в державній зраді - мати перестерігає. Святослав закликає на її голову кару богів - матір…
Але ж це ще не все. Так само мали поводитися і Свенельд, і Асмуд, якщо вони були язичниками. І вся верхівка русів. Усі мали дружно стати на сторону Святослава. А це - готовий державний переворот.
Але і це ще не все. Вже хто б не мовчав, так це жерці. Алярм! Рятуйте! Княгиня зраджує богів наших! В ті часи священнослужителі мали авторитет, який, принаймні, не поступався князівському. А у русів навіть іноді і перевершував. Пам'ятаєте?
«Є у них знахарі, з яких інші керують царем, нібито вони їх (русів) начальники. <…> І якщо знахарі наказують, то не виконати їх наказу ніяк неможливо» [4].
Не те, що до палацового перевороту - так і до бунту всенародного недалеко. З відрізанням голів та інших частин тіла, що стримлять не туди…
Якщо гарно поміркувати, стає очевидним, що друга половина 50-х років Х століття мала бути в Русі дуже гарячішою. І гіпотетичні сцени, що ми їх змалювали, мали б неодмінно потрапити до «Повісті…». Більше того, ці сцени мали бути ключовими в літопису. Нестор на нихмусив витратити свій незвичайний літературний талант, а не на оповіді про кремацію в лазні деревлянських сватів. Ці сцени повинні були стати ключовими в літописі, бо писалася вона православним ченцем за замовленням державної влади. Отже, тема боротьби (і перемоги) християнства над язичництвом мала проходити у Нестора червоною ниткою.
Але де ж вона, ця нитка? Дивимося в літопис і… Де ж звеличення святої Ольги, яка у противагу всьому придворному язичницькому істеблішменту, у противагу власному синові і спадкоємцеві великокняжого престолу просувала в Русь святу віру Христову? Де опис лютого конфлікту в князівських палатах? Замість цього - просторові екскурси в історії із Старого Завіту і Житія святих.
Дивно усе це якось…
При цьому при всьому треба пам'ятати, що посольство 959 року напевно було не єдиним. Адже відомо, що на початку 50-х років в Києві вже стояла церква св. Іллі. Православні ієрархи в один голос стверджують, що церква ця була саме грецького обряду. Чому вони такі упевнені? Та просто їм це вигідно. А ось доказів цьому ніяких немає.
В той же час, ми знаємо, що іще в ІХ столітті в Русі побував святитель Кирило. Він і його брат Мефодій за походженням були македонці, проте до слов'ян (спочатку вони діяли в Моравії) спрямовані не лише Константинополем, але й Папою Римським. З відомою всім місією. І в сан священиків, до речі, їх було висвячено Папою. І церква так званого Кирило-Мефодієвського обряду, зокрема, у Болгарії, в ті роки перебувала саме під кліром Папи.

***
Чим же закінчилися переговори 959 року?
«В 960 р. якогось ченця Сент-Альбанського монастиря було рукопокладено в єпископи Русі, але до Києва він не зміг прибути, оскільки захворів і помер. У тому ж році в єпископи Русі було рукопокладено ченця монастиря Св. Максиміна в Трірі Адальберта - і він дістався Києва. Правда, вже через рік йому довелося покинути руські терени» [21].
То що ж, виходить, княгиня Ольга вела Русь під Рим? Аж ніяк. Прийом місії Риму ще не означає безумовне бажання покласти Русь під Папу. І висвячення Адальберта в єпископи Русі ніяких переваг Ватикану не дає - це означає усього лише наявність в країні певної общини християн Західного обряду, яким потрібний пастир. До того ж, з місії Адальберта нічого не вийшло, оскільки, за планом Ольги, вийти і не мусило. Та про це пізніше, а доки розповімо про те, що відбувалося між Києвом і Константинополем.
А відбувся в 957 році (за два роки перед посольством до імператора Оттона) візит самої княгині Ольги до імператора Костянтина Багрянородного. Святославові тоді виповнилося двадцять.
Посольство це настільки відоме й знамените, що і описувати його не дуже хочеться. Не хочеться, але треба.
Вчені вважають, що саме під час свого візиту до Константинополя Ольга і хрестилася. Звідки це відомо? З «Повісті минулих літ». Та ще Житія святих є, списані, самі здогадайтеся, звідки.
Історія романтична. І дуже-дуже правдива. Майже як та, в якій Ольга палила Іскоростень за допомогою птахів-камікадзе.
В першу чергу, запитаємо себе, як могла Ольга, хрестившись в 957 році у Царгороді, двома роками пізніше оскаженіти настільки, щоб відправити посольство до Австрії? Сама хрестилася по грецькому обряду, а народ чомусь забажала влити в лоно Риму? Зверніть увагу, грецького єпископа Ольга з Константинополя не привезла, зате тут же послала за єпископом римським. Маячня якась.
Є кілька дат посольства Ольги до Константинополя, котрі фігурують в історичних монографіях. Більшість вчених вважають, що столицю Візантії «цариця росомонів» відвідала в 958 році, проте деякі з дослідників схиляються до дати 955 рік (за відомостями ПВЛ). Досить часто в монографіях ми бачимо також і рік 957-й - найбільш вірогідний, бо ця дата є в грецьких хроніках.
Цікаво, що ПВЛ абсолютно не дає ніякого уявлення про те, якою ж була мета цієї поїздки.
У РІК 6463 [955]. Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні — то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом [Полієвктом]» [2].
Дозвольте тут з метром не погодитися. Яке він має право пересувати ймовірну дату народження Ольги на десять років? Звідки Гумільов взяв дату хрещення 946 рік? Занадто вже вільно Лев Миколайович поводиться з хронологією, підганяючи дати під свої гіпотези.
А ось серйозніше питання до метра радянської історіографії. Якби Ольга прийняла християнство в 946 році, як про те пише Гумільов, що в такому разі перешкодило їй охрестити Святослава, якому в той час, як сам же історик і стверджує, були 4 роки? Гаразд, раніше дитину хрестити їй не дозволяв чоловік, але на той час він вже два роки як лежав під високим курганом. Святослав в такому ніжному віці теж не міг чинити опір.
Але й це ще не все! Давайте повіримо офіціозу. Нехай Святослав народився не раніше 942 року, як вважають «маститі». Нехай Ольга хрестилася в 957-му. Що і хто заважав їй хрестити услід за цим сина, якому не виповнилося ще п'ятнадцяти? Якби він був старший - зрозуміло, але так?.. Чому Ольга не виконала свій християнський обов’язок? Асмуд завадив? Чи Свенельд ліг кістками на порозі хрестильні?
І, нарешті, пересунувши дату хрещення на 10 років, Гумільов таким чином «омолодив» Ольгу на момент відвідування Константинополя. За Гумільовим, імператор по вуха втріскався у жінку п'ятдесяти двох років. Буває, звичайно…
Далі в ПВЛ іде обов'язкове оповідання про те, у який екстаз впала новонавернена християнка Ольга (у Христі - Олена):
«Просвітившись же, радувалась вона душею і тілом. І поучив її патріарх про віру [християнську], і мовив їй: «Благословенна ти єси в руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх». І дав він їй заповіді про церковний устав, і про молитву, і про піст, і про милостиню, і про додержання тіла в чистоті. А вона, схиливши голову, стояла, слухаючи поучення, вбирала [його], як губка, і, поклонившись патріархові, говорила: «Молитвами твоїми, владико, хай убережена буду я од тенет диявольських» [2].
Розчулює тут фразочка про те, що патріарх навчив Ольгу (Олену) не лише церковному статуту, але й «дотриманню чистоти тілесної»! Як це розуміти? Невже до Константинополя Ольга дісталася брудною, нечесаною й смердючою? А патріарх після хрещення їй: «Ти от що, дочка… Мийся хоч би раз на тиждень, а руки та лице обполіскуй хоч би раз на день». Воістину, принцип карми, адже приблизно це ж саме за десять років до цього Ольга говорила «деревлянам». Настала, видно, пора і їй випити чашу принижень.
Ви вірите в цю сцену, дорогий Читач? Ми - ні. І потім, невже імператор Костянтин закохався в жінку, яка поширювала, м'яко скажемо, не надто приємні аромати? Може, він їх не відчував? Це дуже навіть можливо. У тому випадку, якщо сам він був, гм…
Прямо, зібрання бомжів якесь.
Висновок: придумано усю ця розповідь тими, хто багато пізніше «правив» літопис. Треба було підкреслити, що до хрещення наші предки перебували в абсолютно тваринному, дикому стані.
«А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав він їй дари многі — золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю» (там же).
Бачите, Нестор (вірніше ті, хто виправляв його літопис відповідно до нових політичних віянь) пояснює і те, як Ользі вдалося урятуватися від ненависного їй браку.
Стійте! А чому, власне, ненависного? Невже бути імператрицею Візантії, що тягнулася від Риму до Кавказу і від Криму до Аравійського півострова, менш почесно, престижно й цікаво, ніж правити Руссю? Невже Київ крутіший, за Константинополь? Так чому Ольгу ця перспектива не спокушала настільки, що вона ризикнула піти на обман імператора в його власному палаці? Адже вона його «кинула» просто класично! У молодіжному сленгу є відповідне слово: «продинамила».
І яка була у Ольги причина не йти на престол імперії? Не хотіла залишати напризволяще Київ? Але ж залишався ще і двадцятирічний Святослав, закоренілий, як нам розповідають, язичник. З такими ж закоренілими шанувальниками Перкунаса Свенельдом і Асмудом. І ще одне. Результатом шлюбу могло стати включення Київської Русі до складу Східної Римської імперії. Так що бездоглядною земля ця не залишилася б.
«Пробачте! - вигукне дійшлий читач. - Ольга могла відмовитися саме з тієї причини, що була небезпека анексії Візантією Києва під приводом об'єднання їх під однією короною Ольги як імператриці Риму і «цариці росомонов».
А чом би й ні? Хто був би проти? Ольга? Її бояри, які ризикували в разі укладення шлюбу стати багатішими разів у десять, отримавши великі посади в державному апараті імперії, землі і міста на «прогодування»? Дружина, яка, щоб мати їжу, одяг і зброю, постійно воювала з Візантією, а тепер ризикувала бути включеною до складу імперської армії з пристойною платнею і привілеями гвардії? Святослав?
Втім, язичник, та ще такий войовничий і безкомпромісний, дійсно міг бути проти. Але він, якщо вірити літопису, залишився у Києві, тобто завадити шлюбові не міг ніяк. Чи він все ж був при матері? До цього питання ми ще повернемося. А поки що знову про Святослава, але вже з іншого питання:
«Вона ж, збираючись додому, прийшла до патріарха, благословення просячи для роду [свого], і сказала йому: «Люди мої - погани і син мій, - хай би уберіг мене бог од усякого зла». І мовив патріарх: «Чадо вірнеє! Ти в Христа охрестилася єси і в Христа втілилася. І Христос убереже тебе… <>  од врага і тенет його» [2].
Цікаво, що у Лаврентіївському списку «Повісті…» Ольга просить у патріарха благословення не для роду, а усього лише для… дому. Слід це розуміти так, що новонавернена просто не сміла просити благословення для роду, в якому усі є язичники, а патріарх такого благословення і не дав би. Ось вона і просить за якесь аморфне утворення. Що таке «бдім»? Розуміти під цим не лише сім'ю, але і челядь? Чи це стосується зовсім не людей, а лише нерухомості, князівських палат і псарень? Святослав, наприклад, міг би мати і власні палаци.
Звернемо увагу читачів і на Іпатський список, з якого робив переклад Л. Махновець. Слід пам'ятати, і це важливо, що квадратні дужки - це певні місця, які не можна прочитати, або ж слова пропущені. У такому разі, перекладач вставляє замість них свої, близькі за змістом. В результаті, за Махновцем, Ольга просить благословення не просто для якогось роду, але роду свого. Безперечно корисно читати текст, пропускаючи те, що написано в квадратних дужках. Іноді сенс всього тексту змінюється кардинально. Спробуйте.
Втім, це – лише ліричний відступ, чергова ілюстрація того, наскільки непростим може бути текст «Повісті…», часом навіть незалежно від редакції. Повернемося до сцени «Ольга і патріарх».
Сенс цієї байки такий: охрестившись, Ольга дуже боялася повертатися додому, оскільки там, вирячивши очі та засукавши рукави, її чекали злі язичники на чолі зчотирнадцятирічним сином Святославом. От і вихопився з неї крик відчаю: «Що ж мені тепер робити?!» Рівноапостольна, виявляється, ще і неабиякою боягузкою була! Дитини убоялася!
Ось так брудна, з дурним запахом дикунка з'являється біля воріт Царгорода.
Смішно? На наш погляд, не дуже. Бо таке трактування історичних подій годиться лише на те, аби робити з нас ідіотів, які не розуміються на тому, що таке дипломатія, дипломатичний етикет і протокол, а заразом і виховувати в українцях комплекс національної меншовартості.
А як виключна дикість княгині, яка, прибувши до Царгороду, вразилася «величчю грецької релігії», поєднується з далеко не поверхневим знанням нею православних канонів і звичаїв (вона вправно нагадала імператорові, що у християн хрещеним батькам заборонено брати шлюб з хрещеницями)? Відповідь на це питання, мабуть, знав тільки сам Соловйов.
Звернемо увагу на одну дуже цікаву деталь: «враження» величчю грецької віри, згідно «Повісті минулих літ», стало вирішальним аргументом для прийняття християнства і онуком Ольги - Володимиром Великим. Пам'ятаєте?
«І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони служать богові своєму, і не знали ! ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити».
Здається, саме звідси великий російський історик Соловйов і черпав натхнення, міркуючи про мотиви Ольги. І оскільки, тут порушено делікатне питання розумового і культурного розвитку наших предків, наведемо думку з приводу «враження» сучасного російського автора Олександра Бушкова (пер. з російської наш, - П.П.):
«Робіть зі мною що хочете, але я твердо упевнений, що Нестор - поганий русофоб. Іншого визначення для нього і не підбереш. Потрібно дуже не любити своїх земляків, щоб представити їх повними і закінченими дикунами, що тільки учора злізли з дерев і не без зусиль відірвали у себе хвости... За Нестором, кияни в 986 році від Різдва Христова були якимись тупими істотами з первісно чистими мізками. Вони уперше почули про існування мусульманства, іудаїзму, «німецької віри», вони гадки не мали про церковні служби за православним каноном - і, потрапивши в абсолютно незнайому їм «землю Грецьку», постали папуасами, що роззявили роти перед блискучими намистами» [21].
Робіть і з нами що хочете, але ми упевнені: краще не скажеш і про Ольгу. Якщо Нестор - русофоб, то як назвати пана Соловйова? І як назвати тих, хто ці нацистські (в прямому сенсі) легенди про якихось  недолюдей, що вели жалюгідне існування на дніпровських кручах, поширює?
Так от, здається, що насправді все було трохи інакше, ніж нам намагаються втлумачити. І що фразу ту про «людей її і сина Святослава», до яких нібито боялася повертатися Ольга-Олена, вставили єдино з тією метою: зайвий раз нагадати сучасникам і нащадкам про те, що Святослав Ігоревич був поганим язичником.
Загалом, є чимало аргументів на користь того, що розповідь про хрещення княгині Ольги в Константинополі було вигадано і вставлено у «Повість минулих літ» набагато пізніше за Нестора. Навіщо? Для того, щоб приховати справжню мету посольства.
Давайте звернемо увагу на закінчення оповідання про «хрещення»:
«Ся ж Ольга прибула до Києва, як ото ми сказали, і прислав до неї цесар грецький [послів], мовлячи: «Многим одарив я тебе, і ти говорила мені: «Коли я повернуся в Русь, [то] многі дари пошлю тобі: челядь, і віск, і хутро, і воїв багато на поміч». Ольга ж, відповідавши [цесареві], сказала послам: «Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні, як і я в Суду, — то тоді я тобі дам». І відпустила вона послів, це сказавши» [2].
Унікальний уривок! Безвісний автор, вимушений з примусу Владимира Мономаха або якогось іншого владного фальсифікатора переписувати «Повість...», примудрився дуже тонко натякнути нам з вами: не вірте, - тут все неправда.
Насправді, не міг же імператор Костянтин бути настільки дріб'язковою, жадібною і дурною людиною, аби принижуватися перед Ольгою і всією Європою, випрошуючи, подібно до жебрака на паперті, подачки: саме так виглядає його докір, що княгиня не надіслала йому ні воску, ні воїнів, ні челяді. Імператор був так стурбований відсутністю хутра, що вимолювати їх у Ольги вирядив ціле посольство.
Але посольство дійсно було. Якщо його відправили не за медом і воском, то за чим? Чому Костянтин вважав успішне завершення місії посольства настільки важливим, що чекав його повернення не в Царгороді, а в... Херсонесі?
А як він в цьому місті опинився, хочете знати? Він кинувся слідом за посольством русів, ледве лодьї пропали з виду; кинувся, немов його чимось скипідарно-гасовим намазали. Гнався до самого Херсонесу, діставшись туди дізнався, що запізнився, і руси вже відбули далі - додому. От він в Корсуні й залишився, спрямувавши до Києва посольство.
Навіщо ж імператор помчав слідом за Ольгою особисто? Медку захотілося?
Невідомий літописець попереджає нас: не вірте, не міг цезар так принижуватися через віск. Зовсім з іншою метою у далекий Київ спішно рушило посольство гордих і пихатих греків.
І одразу ж повідомляє: увага, під час візиту княгині Ольги до Константинополя імператор промаринував її в Суді (передмістя столиці, де для русів грецькою владою була виділена резиденція, за межами якої вони не мали права мешкати) досить тривалий час.
Чому? Якби метою Ольги було тільки хрещення, цього не сталося б, оскільки візантійська влада була кровно зацікавлена в поширенні християнства православно-грецького обряду на навколишні народи. Згадаємо, як ще при Олегу його мужів грецькі попи спокушали «істинною вірою». Чому ж Костянтин так довго третирував княгиню? Чим вона йому не подобалася?



                                     З  ГЛАВИ  ШОСТОЇ:
                                       
КІНЕЦЬ  ХОЗАРСЬКОГО  КАГАНАТУ



Тепер згадаймо цілі, завдання, хід, а також результати посольства Ольги до Константинополя. Ні імператор, ні тим більше патріарх ніколи б не дали «миро» аріанам. Вони, швидше, удавилися б, ніж визнали самостійність і рівноправність єретичної церкви ось так, за здорово живеш. Отже?
Отже, і Ольга, і Святослав цілеспрямовано обманювали Царгород. Переконували його в тому, що будують у себе «правильну» церкву.
Уявімо: Ольга запропонувала візантійцям привести Русь під православ'я. Нехай не грецьке, але болгарське, Кирило-Мефодіївського обряду. Обману мала сприяти та обставина, що Ольга - сама болгарка, про що ромеї, звичайно ж, знали.
Як на це мусив відреагувати імператор? Та він в долоні б заплескав! Болгарія йому вже в печінках сидить своєю непередбачуваністю і агресивністю. Там піднімають голову богуміли, які, от-от, переможуть остаточно і надовго. Власних сил умиротворити болгар у імперії відверто бракувало. А тут - руси.
Ось він, порятунок! Руками русів можна придушити богумільську єресь, - це раз. Утвердити православ'я на Русі, куди вже поглядає Західна (католицька) Церква - два. А якщо для цього треба віддати Болгарію Русі, так - заради Бога! Яка різниця - православна, Кирило-Мефодієвського обряду Болгарія самостійна, або у складі православної, Кирило-Мефодієвського обряду Русі? Навіть не так. Тут дилема: самостійна богумільська Болгарія або православна у складі православної Русі. Який варіант вибрав імператор, як ви думаєте?
Патріарх? Він теж був би «за"». Звичайно, православ'я Кирило-Мефодієвського обряду - це, загалом, «не зовсім те», але все таки це – «прийнятне» православ'я, а не єресь і, не дай Бог, католицизм. Потім можна буде його «поправити»: і в Болгарії, і в Русі.
Погодьтеся, на таких умовах Константинополь цілком був згоден і на перехід під Київ Хозарської митрополії. Мета та ж: руками русів привести еєретиків-монофізитів в лоно «істинної віри». Не треба самим заливати смолу в горлянки, здирати шкіру або палити на вогнищах непокірних - руси, які тільки-но прийняли «справжнє» православ'я, самі усі зроблять, бо немає нікого цілеспрямованішого і безкомпроміснішого, ніж неофіт.
Возрадувалися греки ще і ось чому. «Скіфська місія» Андрія Первозванного дала в руки русів страшну зброю. Апостол Андрій є засновником нової Церкви на Київських пагорбах - легенду про спорудження їм тут Хреста так і слід розуміти. Апостольська ж Церква існує і де-юре, і де-факто як автокефальна, тобто незалежна.
Повторимо ще раз, щоб глибше оцінити сенс сказаного: апостольської Церкви ніхто не мав (і не має) права визнавати або не визнавати! Вона просто є.
Ні Рим, ні Константинополь нічого не могли протиставити «Новому Єрусалиму», оскільки самі є самопроголошеними. І Київ на цьому грав. Плюс (про це ми говорили) спадкоємство апостолові Андрію давало Києву право на Вселенський Патріархат. Отож бо, напевно, грецький первосвященик мучився нічними жахами!
Розуміючи всю складність ситуації, не знаючи до кінця всіх мотивів Рюриковичів, Візантія якийсь час щиро вважала, що ті самі йдуть у пастку. Ще трохи, і небезпеку виникнення потужного центру нової Церкви буде ліквідовано, а руси, так і не усвідомивши (як ромеї гадали) свого шансу, прийдуть у грецьке православ'я. І «ляжуть» під Царгород.
Зачекайте! - вигукне хтось - а як же гонитва імператора за Ольгою? Як же аріанська церква, що їй, як тут затверджується, Ольга і Святослав здобули офіційне визнання?
А все просто. Обіцяти - ще не значить одружитися. Ми не знаємо, що було в тому документі, який Поліевкт видав Ользі. Абсолютно не виключено, що раптом, вже після підписання відповідних договорів і відплиття делегації русів, візантійці раптом зрозуміли, що в обмін на офіційне визнання київського митрополита (аріанина!) жодних твердих гарантій з боку русів, в тому числі й по «перехрещенню» в «істинне православ'я», вони не отримали!
Все це і є, за нашим переконанням, справжньою причиною і джерелом «норманської теорі», яку зверстали пізніше. Русів в жодному разі не можна було ототожнювати з християнством (готською єрессю) і із Скіфською місією апостола Андрія. Ніяк не можна було оселяти їх в Степу.
З тієї ж причини Комнінами свого часу було розроблено і приведено в дію план ліквідації Київської Русі шляхом підбурювання і зштовхування між собою князів (т.з. «феодальною роздробленістю» тут і не пахло, не встигла Русь ще дорости до цього етапу ні економічно, ні соціально, вона навіть повнокровною імперією стати не встигла), а патріархи - план «оправославлювання» Києва.
Тому й переосвячувалися церкви за часів Мономаховичів. Тому витягувалися з могил і перехрещувалися кістки їхніх предків, як, це наприклад, Ярослав І Мудрий зробив з останками своїх дядьків (сини Святослава) - Ярополка і Олега, які за життя вже точно ніякими язичниками не були. Святослав загинув, але у будь-який момент міг з'явитися новий каган русів, і Візантії - кінець. А потім і Риму.
Найбільша таємниця України в тому, що і на сьогодні нічого практично не змінилося! Київ як і раніше має повне право на автокефальну Церкву. Київ як і раніше має право не на митрополита, а на патріарха. НаВселенського патріарха. Тому що - апостол Андрій.
І до цього все йшло. Бо хто мав право забрати під свій омофор кілька митрополій, а також ще і з IV століття незалежну патріархію, що існувала в Дербенті, яку не визнавав ні Константинополь, ні Рим, і яку Святослав додав до тих, що вже були? Лише Вселенський патріарх!
Тому і Константинополь, і Рим стоятимуть на смерть і ніколи не визнають цього права за Києвом добровільно. А Москва… У Москві всі ці обставини знають краще нас з вами.
Москватреба віддати їй належне, веде свою гру. І мета цієї гри та ж (за великим рахунком), що колись була у Рюриковичів Х-ХІ сторіч. Цікавих посилаємо до дуже неоднозначно оцінюваного у певних колах, але від цього не менш цікавого дослідження Павла Штепи «Московство». Тут лише скажемо, що Руська православна церква Московського патріархату ще в 1947 році на сторінках спеціального видання «Огляд Московської патріархії»
«… цілком відкрито і офіційно проголосила, що не визнає Царгородського патріарха Вселенським, оскільки, мовляв, коли зникла Візантійська імперія, то з нею зник і титул «Вселенський» для Царгородського патріарха» [23].
А в 1963 році було фактично заявлено, що
«... московський патріарх фактично є Вселенським»(там же).
А що ж українці? Вони, розвісивши вуха, можуть слухати Константинополь. Або Рим. Або, якщо, звичайно, їм це більше подобається, Москву.
А можуть, поки не пізно, поки їх не випередили, забирати автокефальну Церкву під себе. І починати будувати Новий Єрусалим.
Ви хотіли національну ідею, українці? Ось вона! На блюдечку. З блакитною облямовочкою! Красива і велична настільки, що мороз по шкірі!
Якщо хочете, два останні абзаци - квінтесенція усієї цієї дуже об’ємної книги!

Комментариев нет:

Отправить комментарий