"ИДЕТ ВОЙНА НАРОДНАЯ"...

 

Досі «Велика Вітчизняна війна» є предметом особливих гордощів тих, хто жив в СРСР. Мовляв, нехай ми й жили бідно, зате фашизм перемогли. Практично одні, самі. Згуртувавшись навколо партії та особисто Сталіна. І кричали солдати, піднімаючись в атаку на німецькі кулемети: «За Родину, за Сталина!» Це живе досі. Перерісши майже на віру. На релігію. На цьому стоїть путінський «Русский мир».

Почнемо з того, що назву цю вигадала сталінська пропаганда за аналогією з Вітчизняною війною 1812 року. Там і там, мовляв, «вороже нашестя». І стало – як колись - усе «отечество» від малого до старого під мудрим керівництвом ВКП(б) і особисто товариша Сталіна до боротьби. Але пропаганда не згадувала, що «Вітчизняною» війна 1812 року називалася не тому, що була масовою, а тому, що Російська армія на відміну від інших війн з Наполеоном, вела її не за кордоном, в на власній території, «у вітчизні».

З 1941 про 1945 роки більш ніж півтора мільйони радянських громадян воювали на боці Вермахту та військ СС. Півтора мільйони. Пропаганда ніколи не розповідала про «хіві» - добровільних помічників Вермахту з числа громадян СРСР. У 1943 році у штаті кожної німецької піхотної дивізії таких було до 20% «хіві».  Досі мало кому відомо, що третину особового складу армії Паулюса у Сталінграді складали саме «хіві». Плюс численні батальйони допоміжної поліції. Плюс окремі формування – лише одна «Російська визвольна армія» мала у 1945 році 130 тисяч бійців.

До цього числа не включено сотні тисяч співробітників «цивільних адміністрацій» на окупованих територіях СРСР – від чиновників міських адміністрацій до сільських війтів, пожежників, співробітників кримінальної поліції тощо.

З початком протистояння Німеччини та СРСР проти комуністів спалахнули численні повстання від Литви, Білорусі та України до Кавказу, Калмикії та Сибіру. Значна частина гноблених радянських людей з початком цієї кампанії сподівалася на німців як на визволителів від колгоспного рабства, концтаборів ГУЛАГу та свавілля чекістів.

Була маса тих, хто боровся і проти німців, і проти «совєтів» - це й «лісові брати» у Прибалтиці, це й бійці УПА-«Поліська Січ» та «бандерівської» УПА в Україні; це й повстанці Чечні, Дагестану, Калмикії, Сибіру.

Було – особливо серед молоді – чимало фанатиків Сталіна та партії. Це зрозуміло: масована пропаганда та систематичне «промивання мозку» давалися взнаки. Їх були сотні тисяч – тих, хто у 1932-1933 забирав останню зернину у селян та стріляв у беззбройний натовп голодних людей; хто охороняв табори ГУЛАГу. Ті, хто дійсно гуртувався навколо партії та її Генерального секретаря.

Але найбільша категорія - мобілізовані. Ті, хто майже ненавчені, часто навіть не перевдягнені у військовий однострій, піднімалися в атаку під хриплі матюки, що рвали горлянки. А позаду – загороджувальний загін.

Правда в тому, що ніякої Великої Вітчизняної Війни не було. Була Друга світова. Гітлер напав на Польщу і Сталін теж. Під час вторгнення у Польщу Червона Армія втратила убитими, пораненими та зниклими без вісти майже три тисячі солдат і командирів. Що це як не війна?

А потім Сталін вдерся у Фінляндію. Захопив, за домовленістю з Гітлером Прибалтику та частину Румунії, в тому числі Північну Буковину, яка навіть Російській імперії ніколи не належала. А Гітлер посунув у Данію, Норвегію, Бельгію, Грецію… В вітав Гітлер теплими словами Сталіна з 60-річчям, а той Гітлера – з перемогою над Францією. І вели таємні переговори про вступ СРСР у війну проти Британії та її поділ.

Нині 1 вересня. Згадаймо як було насправді: СРСР вступив у Другу світову фактичним союзником Німеччини, а вийшов з неї їхнім противником, на боці Антигітлерівської коаліції. Ось така реальна історія, у якій було все, і героїзм і зрада; звитяга і боягузтво.  Не було лише криків радянських солдат «За Родину, за Сталина». Це – як і «Велику Вітчизняну» - пропаганда вигадала, аби прикрити ганебний союз з нацистами у 1939-1941 роках.

На фото: Радянські та німецькі офіцери в окупованій Польщі. Як писав Сталін – «Дружба, скріплена пролитою спільно кров`ю».