Тема протистояння тих, кого називають «порохоботами» і «зрадофілами» безмежна,
мов людська дурість. Що найцікавіше – воно нікому не набридає. Така собі
безкінечна історія.
Останнім часом довелося чимало поїздити на зустрічі з читачами. Житомир,
Київ, Полтава, Черкаси, Рівне…
Повертався вчора маршруткою, дивився у вікно і ось на якій думці зловив
себе: очі та інші частини тіла у тих, кого називають «порохоботами» та «зрадофілами»
абсолютно однакові. Такі, якими їх створив Вишній або природа – тут уже в кого
які філософські погляди.
І от що відбувається. Їдучі, скажімо, з Черкас на Київ я бачу праворуч новий,
з блискучими дахами, тваринницький комплекс, явно щойно збудований. Зупинилися
на дозаправку у Переяславі-Хмельницькому – зауважую перевантажувальний термінал
«Нібулона». Колись про його відкриття читав у новинах, а тепер бачу на власні
очі. Пропускна потужність терміналу – 250 тис. тон зерна на рік.
Рушили. Автобус повертається і я бачу баржу, що стоїть під навантаженням.
Термінал було збудовано відносно давно – 5 років тому. А от новенька баржа
українського виробництва зійшла зі стапелів заводу явно недавно, торік, а може
навіть і цього року. Послужлива пам'ять раптом звідкись видобуває: рівно рік
тому, саме 19 травня 2016 року було спущено на воду першу зернову баржу проекту
В2000. Може оця якраз нею і є.
Термінал и баржа зникають з поля зору, і далі бачу напівзруйновані будівлі
тваринницького комплексу якогось з колишніх радянських колгоспів. Вони (і комплекс і сам колгосп)
припинили своє існування ще років 20 тому. І досі стоять руїни не відновлені.
Так, я, той, кого називають «порохобот» бачу не лише новенькі баржі, але і
жахливу дорогу під колесами автобуса – теж помічаю. І руїни помічаю. І
моторошний стан одного або двох
шляхопроводів на маршруті автобуса теж.
Найбільша різниця між «порохоботами» та «зрадофілами», напевне в тому, що перші
за гарним бачать і погане, недоліки. Другі гарне бачити відмовляються. Або
одразу шукають у цьому гарному - погане і недоліки. Приблизно так: «От,
побудували навантажувальний термінал, вивезуть усе зерно за кордон, а хліб
дорожчає, геноцид…» Або ось так: «Ага, баржі. Хіба то досягнення? От якби
супертанкер побудували… І взагалі тими баржами возитимуть зерно за кордон, а у
нас хліб дорожчатиме…»
Виїжджаючи з Полтави, бачу праворуч, у дачному містечку пару будинків з
сонячними панелями на дахах. Потім ще
одну сонячну панель помічаю уже в Києві, просто на чотириповерховому будинку 19
сторіччя. Хтось з мешканців собі поставив. Зауважую: ага, ще рік тому цього не
було, ні тт, ні у Полтаві. І зраз поки це скоріше екзотика, але тенденція
правильна, бо щойно у Полтаві розмовляв з товаришем, той теж має намір
поставити на будинок сонячну панель, аби не залежати від держави.
І чую заперечення «зрадофіла»: це багаті з жиру казяться, панелі дуже
дорогі, а держава відшкодовує лише 20% їх купівлі, а тарифний геноцид, а сонячна
панель на будинку 19 сторіччя…
Відмінність «зрадофіла» від нормальних людей у тому, що проблему він має не
з очима, а з мозком. «Зрадофіл» хоче щоб було усе і зразу: Нібулон має зразу побудувати
десяток терміналів, цілий флот барж, суховантажі, заводи по переробці продукції,
підняти зарплатню працівникам… Сонячними панелями мають бути покриті усі дахи,
передусім – дах самого «зрадофіла» і звісно, за рахунок держави. Як це шведи
роблять.
Звідки на все те кошти – «зрадофіл» не замислюється, або відповідає вигаданим
у надрах московського Агітпропу штампом: хай влада не краде, треба відібрати в
олігархів і буде нам щастя.
«Зрадофілу» треба аби зараз і зразу Порошенко переміг корупцію в судах.
Яким чином? Вигнати одних суддів (поганих) і поставити інших (гарних). На
питання де взяти замість 20 тисяч поганих 20 тисяч гарних «зрадфіл» намагається
не відповідати. Або відповідає так: «Це проблема Порошенка, ми за нього
проголосували – нехай робить».
Робить. Тільки зразу і все не виходить. І ні в кого не вийде. Не можна за
мить перебудувати стару розвалену хату на палац. На це не здатен навіть
старигань Хоттабич. Тому що навіть у нього це займає певний час: вирвати
волосину з бороди, сказати «Трах-Тібідох», розірвати волосину навпіл…
Знаєте, скільки часу в мене забирає написання книги? Від півроку до трьох. «Святослав,
каган русів. Убитий та оббреханий» писалася 4 роки з перервами. Це лише на
перший погляд здається усе просто: сів письменник за комп, і давай клацати
новий роман або історичне розслідування. Хочете спробувати написати щось самі? Переконайтеся
як це «просто».
Не буває в цьому житті нічого «просто».
Знаєте, скільки часу потребує видання уже готового рукопису? Це лише
непосвяченому здається, що усе «просто» – віддав в редакцію, а там уже
спеціалісти самі знають що робити. Непосвяченому не поясниш в чому полягає СПІВПРАЦЯ
багатьох людей: автора, технічного редактора, коректора, верстальника,
головного редактора, друкаря. Він навіть не знає, що «за розумом» у процесі
видання автор мінімум двічі вичитує майбутню книгу уже після коректури і
редагування.
Так це лише книжка. А то – ціла країна.
Не буває в цьому житті нічого «просто».
Ні в написанні книжок, ні в будівництві заводу, ні у просуванні продукції
на ринки ОАЕ.
Один абсолютно не дурний націоналіст якраз головною претензією до Порошенка
має те, що «реформи затягуються та не в повному масштабі виконуються». От якби
швидше, й при цьому Сингапур згадав. Багато хто з них Сингапур згадує.
Те, що Сингапур не жив 70 років за влади комуністів, вони знати не хочуть.
Як і те, що населення Сингапуру – 5 мільйонів; що це навіть не держава, а –
МІСТО-держава, причому автономна, у складі Малайзії; що дуже шанований в деяких
колах українців Лі Куан Ю мав широкі диктаторські повноваження, яких не має
Порошенко і які йому «патріоти» давати не хочуть (вони їх лише собі хочуть); що
у Сингапурі боротьба з корупцією з перемінним успіхом йшла цілих 20 років.
Повторюю – за населення у 5 мільйонів і диктаторські повноваження першого
міністра.
Між іншим, «економічне диво» Лі Куан Ю мало під собою дуже міцну основу – унікальне
географічне розташування якраз посередині торгового шляху від Суецького каналу до
Японії, Китаю та США, що дало змогу перетворити місто на один з найбільших у
світі портів і перевалочних баз товарів, переробки сировини (фактично це
взагалі є передусім портом, виробництвом, а потім уже містом) плюс потужні
фінансові вливання з боку Лондона (Малайзія є членом Британської
співдружності), Токіо та Вашингтону. Половина постійного населення Сингапуру –
це взагалі не громадяни, а – іноземці, які тут живуть через бізнес. Бо – на шляху
від Суецького каналу до…
Про це «зрадофіли» не замислюються і половини всього цього не знають. Вони
навіть без допомоги Гуглу не скажуть, якої національності громадяни Сингапуру. Вони
лише ЩОСЬ ЧУЛИ про «сингапурське диво». Цього їм досить. Нам, «порохоботам» -
ні. За це нас «зрадофіли» не люблять.
Але я відволікся. Їдучі Житомирщиною, раптом згадав одну річ. Років 2 тому
один з місцевих «олігархів» відкрив завод з виробництва органічних (тобто екологічно
чистих) молочних продуктів. Їх зараз ЛІТАКАМИ возять в арабські емірати та ще
кілька країн світу. А недавно запустив ще й невеликий завод з виробництва
органічних ковбасних виробів. Екологічно чисту пшеницю «олігарх» до Швейцарії постачає уже давно.
З точки зору «зрадофілів» тут нема «нічого такого». Це як з книгою: та я б
сам написав шедевр, просто якось ще руки не дійшли. Нема коли. Треба ковдобини
на дорогах рахувати та писати про те, як поганий Порошенко ніяк не поміняє 20
тисяч «поганих» суддів на 20 тисяч «гарних» і не відбере органічний завод в «олігарха».
Як відберуть, так в Україні настане щасливе заможне життя…
Влада та «олігархи» будують термінали, баржі, сонячні панелі, заводи органічних
продуктів; «порохоботи» їм допомагають незлим тихим словом та – за необхідності
– штурханцями, не забуваючи про убиті дороги та продажних суддів.
А «зрадофіли» лише критикують у стилі «Все не так, от якби я…», не
помічаючи ані заводів, ані барж, ані гарних книжок, написаних НЕ НИМИ. Вони
лише убиті дороги бачать. Вони і в органічному молоці бачать лише погане.
Даремно його араби купують…
У «зрадофілів» влада «нікого із злодіїв та зрадників не саджає». А якщо
саджає – то не тих. А якщо навіть тих, то не на той термін. А якщо навіть на
той термін – не у ту в’язницю.
У «порохоботів» кожна «посадка», навіть відносно дрібної сошки – це свято.
Бо знаємо, якого труда вартує навіть це. Бо знаємо – за Єфремовим будуть інші.
В цьому між нами різниця.
Не в якості очей – в якості мізків.
P.S. До речі, панове «патріоти»,
а ви упевнені, що коли вам дати у президенти Лі Куан Ю з усіма його
повноваженнями, через місяць він не стане для вас «зрадником»? Посилаючись на
Сингапур, як на взірець, ви майте на увазі, шановні націоналісти та патріоти,
що там – величезна зрада – аж ЧОТИРИ офіційні мови, головною з яких є не китайська
або малайська, а - англійська.
З великим сингапурським привітом
Павло Правий
Комментариев нет:
Отправить комментарий